Патріотична музика на волинці. Це музикант Олексій Шкуропатський з Луганська, якого впізнають кияни
Я сьогодні подивився ваш Ютуб-канал. Перша публікація у вас зроблена ще 11 років тому. Це ви прямо "олди".
— Ви знаєте, для гурту, який не набуває всесвітньої слави, такий великий срок — це скоріше мінус. Але нічого, нам все подобається. Ми це робимо для задоволення. Я так роблю. Я музикант, я граю музику. Я маю можливість це робити. Музика грається, значить все вийде.
У мене, до речі, цікава історія знайомства з вами, бо ви грали в парку Шевченка тут, в Києві, я проходив повз і думав: "Блін, так багато людей стало грати на волинках, може це якісь шарлатани?". Ну, типу, новий такий спосіб заробляння грошей. А увечері вже їхав додому на метро і мені у Фейсбуці попалась реклама вашого концерту.
— Коли я граю на вулиці, я бачу обличчя людей, які затримуються біля мене. А потім бачу їх у Фейсбуці в розділі "Можливо, ви знайомі". Я пам'ятаю обличчя.
До речі, ви сказали, що за 11 років так і не вдалось гурту стати всесвітньо відомим. Як вважаєте, чому не вдалось потрапити в цю хвилю мейнстриму? Чи мейнстріма на ірландську музику, як такого, не було в Україні?
— Ну, ви знаєте, з урахуванням того, як це працює в Україні... Тобто, в такому жанрі немає гурту більш робочого, ніж ми. Можна сказати, що з таких гуртів ми найбільш успішні. Взагалі, попит на кельтську музику був, скажімо так, в широких масах, не у вузьких колах. Бо у вузьких колах всі в певний момент приходять до того, що "будемо слухати зараз ірландську музичку, бо ми її десь чули, давайте щось пошукаємо, знайдемо". Мені здається, що попит міг би бути, якщо б наші медіа працювали б з цією музикою більше. Наприклад, коли в Росії Борис Борисович Грєбєнщіков записав у свій час ірландську пісню "Some say the devil is dead" з російським текстом, вона потрапила в радіо через Росію до нас, вона була досить популярна. Якщо таку пісню просто взяти і запустити по радіо, то вона би стала популярна. Радіо, і взагалі такий формат, на мій погляд, дуже впливає. Тобто на кінці 90-х - початку 2000-х, наприклад, там всякі пісні накшталт "Вона" були міцним середнячком. Потім, коли з ефіру зникла російська музика і цією піснею стали забивати все, що можна забити, вона стала супер-хітом.
Ви носили свої пісні на радіо?
— Так. Якщо подивитися на мої листи до радіостанцій, то вони всі там висять. Я ж кажу, я не знаю, чи хтось ці заявки переглядав. Я розумію, що там на радіостанціях їх отримують кілька сотен демо-записів на день. Не знаю, як це працює. Може мені треба знайти якусь людину, яка би там окремо якось принесла.
Тобто без відповіді поки ці листи?
— Ні. На одній інтернет-радіостанції ми отримали відповідь і наші пісні потрапили в цю інтернет-ротацію.
Ми тут, до речі, сиділи і проходив гітарист гурту "Кому вниз?". Якусь пораду він вам давав? Як прокачати себе, як потрапити на радіо?
— Я не знаю, я не питав у нього. Може він би і дав пораду. Але ми кожен раз бачимося в пабі "Докер", там він працює звукорежисером. І на декількох концертах він робив нам досить такий агресивний, безкомпромісний звук.
Я, до речі, хотів запитати, чи є конфлікти між вами, між вуличними музикантами? Ну, умовно, сьогодні ви граєте тут, приходить там гітарист якийсь і каже: "Я тут буду, звали".
— Мені здається, дуже рідко. Я не пам'ятаю в нашій спільноті великих конфліктів за декілька останніх років. Був лише один конфлікт, коли гітарист однієї групи написав декілька різких слів іншому члену спільноти,
не зрозумівши, що це дівчина. І там був невеличкий скандал, але він був такий, не творчого характеру. Зазвичай, що стосується творчості, ми всі розуміємо, що всі по один бік барикади і якщо ми будемо ще битися один з одним, то це взагалі буде дуже важко.
Ви говорили про те, що на радіо треки вашого гурту не залітали.
Мені здається, тут трохи історичні події, які відбувалися в країні,
вони завадили потраплянню кельтсько-ірландської музики на радіо і телебачення. Бо виходить так, що рок розвивався, але в 14-му, в 13-му році починається Майдан, потім відбувається актуалізація такої української, патріотичної, націоналістичної музики...
— Ну, ви знаєте, в нас теж доволі україномовна і досить патріотична музика. Просто в основі певних музичних моментів лежать середньовічні, кельтські мелодії.
У 98-му році в Луганську я вперше почув в контексті рок-музики волинку. Я і раніше чув там десь у фільмах, вона там епізодично фігурувала, але не справляла на мене враження. Коли я почув це в контексті рок-музики у записі гурту Blind Guardian, мене дуже вразило те, наскільки гармонічно, наскільки природньо звучить волинка з цими рок-ритмами. І я вирішив, що це та музика, яку я хочу робити. Навколо мене були люди, які грали на гітарах, на барабанах, на бас-гітарах, на всьому спектрі рок-інструментів.
Але не було нікого, хто б грав на волинках, тож я вирішив, що це маю бути я. Не тому, що я прям такий егоцентричний, а тому що хтось має це робити.
Це якась така дивна мотивація. Ну, все ж таки, хотілося бути музикантом?
— Ну, ви знаєте, я більше, коли ми граємо музику, відчуваю себе не виконавцем-віртуозом, а концептуалізатором. Мені подобається писати пісні. Я створюю якусь нову пісню, потім я цю пісню приношу гітаристу, кажу: "Диви, я пісню придумав". Гітарист дивиться, каже: "Ідея нормальна", бере гітару і виправляє.
До речі, є якийсь стереотип, що вуличні музиканти або люди, які грають на вулиці, зловживають. Це правда?
— Я стараюся з алкоголем підтримувати баланс і не зловживати. Тому що якщо починаєш зловживати алкоголем, то вся творчість закінчується. Тобі, коли ти вживаєш багато алкоголя, здається, що ти у великому творчому пориві. Але потім, коли ти дивишся відео, як це відбувається, ти розумієш, що тобі здавалось, що ти більший "красунчик" ніж ти був насправді. Якщо ти зловживаєш, ти не зможеш нормально працювати, а ця робота потребує дуже великої дисципліни. Коли ти сам собі керівництво, то спокуса не піти сьогодні грати, а замість цього зловживати, вона дуже велика. І ти повинен мати силу волі для того, щоб сам собі бути керівником.
Мені здається, небагато хто знає про це, але ж схід України досить таке рок-н-рольне місце. Тому що, якщо ми подивимось, багато всяких концертів, гігів, фестивалів і в пабах, і в підвалах, відбувалися...
— Я всім розповідаю про те, що відбувалося на початку, в кінці 90-х, на початку 2000-х, в Луганську. Мені майже ніхто не вірить, наскільки це була така творча атмосфера, скільки було гуртів. Ніхто не думав про гроші, тому що грошей все одно ні у кого не було. І всі це робили на тих інструментах, які можна було дістати. Робили дивні гурти: від умовного руського року
до гуртів якоїсь авангардної музики, важкої музики. І в Луганську відбувалося багато всього. Майже кожен тиждень був якийсь рок-концерт, який ми називали сейшенами. Ти приходив на той сейшн і це була просто дуже різноманітна творча атмосфера, тобто в одному концерті міг грати гурт якогось важкого джазу з претензією авангарда, потім виходив death-метал гурт, а після виходив якийсь поп-рок гурт, і все це було дивним чином органічно у цій концепції творчого Донбасу. Коли я потрапив у "Велику Україну" з Луганська, то з одного боку тут є більше можливостей, щоб займатися музикою професійно. А з іншого боку — набагато менше можливостей для якоїсь творчості, тому що коли ти там робиш якусь дуже авангардну музику, тобі дуже важко знайти аудиторію для цієї музики.
Ти приходиш в якийсь концертний паб або майданчик і тобі кажуть: "Нє, Вася, щоб виступати у нас, ти маєш грати якісь кавери для того, щоб слухачі не почувалися ображеними". У Луганську ми не боялися образити нікого. Взагалі, я вважаю, що така справжня рок-музика має трохи вибивати людину із зони комфорту. І ось цього вибивання із зони комфорту у Луганську кінця 90-х-початку 2000-х було дуже багато.
У 2014 році, прямо за декілька днів до Кримського псевдореферендуму, ми з гуртом грали в Луганську. Луганськ здавався містом, яке зараз виходить на зліт, яке стане частиною цієї України. Було, мені здається, три окремих клуби, виступали гурти, місто ставало все краще і краще. Плюс було багато культурних подій. Знову ж таки, у мене є друзі з творчих об'єднань, які запрошували до Луганська у свій час відомих українських письменників. А у Луганську ці події через місцеві ЗМІ жодного резонансу не мали. Про це ніхто не писав, але це відбувалося. Було дуже багато всього творчого. Тобто не треба думати про Луганськ виключно як про місто сєпарів, гопників. Але я не заперечую... І сєпари, і гопники там були, але вони не вирішували там нічого.
До речі, запис йде?
Так, йде.
— Оце круто. Я скажу, що Україна до війни, крім постачання певного IT-продукту у весь світ, була дуже великим поставником артистів всіх жанрів.
Тобто українські артисти були дуже професійні і при тому коштували не дуже дорого. І ми розуміємо, що є світові гастролі, якісь великі фестивалі, велика гастрольна інфраструктура виступів у локальних клубах по всьому світу. Є оркестри на кораблях, є контракти у арабів, турків, китайців, японців. Сотні українських артистів весь час працювали за кордоном,
поверталися додому і привозили гроші. Коли ти працюєш, у кожному клубі, де ти виступаєш, на кожних гастролях, ти можеш розповідати про ситуацію в Україні, можеш заохочувати якусь волонтерську допомогу, якийсь кошт. І зараз це все відрізалося і артисти в більшості не мають роботи. Це особисті трагедії. Вони не мають можливості допомагати країні через публічність своєї роботи. І всю нішу, яка звільнилася, за ті самі гроші зараз заповнюють люди з Білорусі та Росії. Тому що німецькі артисти за ту зарплатню, яку отримували українці, не стануть працювати. І зараз в цій Європі і Америці їздять росіяни, які на таких же локальних сценах розповідають про те, що все не так однозначно. Я б на місці нашого Міністерства культури не забороняв би виїзд артистам з України, а навпаки казав: "їдь в Європу, давай забивай собі концерт десь у Кракові". Прийдуть 120 поляків, 20 українців. Ти полякам скажеш: "Так, все це правда. Так, бомблять. Я от приїхав з Києва, вчора бомбили... Стільки людей вбито, стільки руйнувань. Нам потрібна допомога. Росія — це країна терористів".
Більш того, не тільки локальні гурти, а, наприклад, в Україні є гурти на специфічних сценах дуже відомі. Наприклад, у Львові гурт "1914", який двічі здобув звання найкращого альбома важкої музики у світі за версію журналу "Металхаммер". Тобто вам кажуть: "Ви найкращий death-метал гурт у світі, ми чекаємо на вас". Міністерство культури каже: "Ні". А в Європі це працює так, що тобі пропонують гастролі два рази, а на третій раз вже не пропонують. І це такий удар по цій всій нашій творчій сцені. Я не знаю, що там у художників, я не знаю, що там в театрах, але я знаю, що відбувається у рок-музикантів. Ми самі без вашої допомоги робимо це, просто не заважайте нам.
Скільки заробляєте за концерт?
— Ну, розумієте. Ми заробляємо відповідно договору із клубом, плюс певні бонуси від того, скільки людей приходить, але як вираховуються ці бонуси, я не знаю. Я не маю претензій до того, скільки виходить, але це не дуже багато. На вулиці виходить більше. Але все одно ми продовжуємо це робити, тому що вулиця — це така собі справа, а це, як казав, наближається до справжнього, культурного рок-н-ролу. І це треба продовжувати, бо якщо це припинити, то потім з нуля починати буде дуже важко.
У мене таке внутрішнє відчуття, що коли людина бачить музиканта на вулиці, то вона скоріш за все думає про нього як про початківця, аматора або такого "збитого льотчика". А коли вона його бачить в пабі, наприклад, то вона вже думає: "О, ну, це вже зірка".
— Я скажу, що зараз у Києві на вулиці грають музиканти, які працюють у концертних складах зірок. Я не буду показувати, хто саме і у кого грає, але, повірте мені, зараз у Києві на вулиці просто музична еліта. Виходьте на вулицю і слухайте найкращих музикантів. І обов'язково їх підтримуйте.
Як ставитись до хейтерів? У вас їх багато?
— Нормально.
І за що хейтять саме?
— Ну, та за все. Там скільки всього було. Я ж з Луганська. Там люди шукали
історію моїх злочинів як сепаратиста, історію моїх злочинів як фаната Зеленського, історію моїх злочинів як "порохобота"....
Добре, я пропоную якось розташуватись, і ви, можливо, показали б нам свій інструмент.
— Так, я покажу. Це моя вулична волинка. Це галісійська волинка. Галісія — це така область в Іспанії, де живуть етнічні кельти. Ця галісійська волинка виглядає трохи як шотландська. Чому? Тому що я використовую шотландський мішок, а шотландські мішки для волинок найкращі у світі.
Як влаштована будь-яка волинка: у нас є чантер, гральна трубка, на якій грають мелодії. Оце мій чантер, він весь такий перемотаний, але це не тому, що він поламаний. Це треба для підлаштування. У автентичній технології використовувався віск, а я використовую лєнту, бо коли ти її використовуєш, її дуже зручно переклеювати прямо під час виконання. З воском такий номер не пройшов би. Мішок і оці довгі труби, які називають бурдонами або дронами, вони грають басові звуки. Коли ти граєш на волинці сольно, вони грають один нерухомий акорд. Як на органі взяти акорд, який підтримує одну загальну мелодію. І ось ми надуваємо мішок і один акорд весь час грає, а ми граємо мелодію.
У цього інтерв'ю не буде логічного завершення, бо Олексій вирішив вже давати концерти і не спілкувати з нами. Та й навіщо взагалі слова, коли є музика.
Свої в Telegram 
