Ніщо матеріальне не має сенсу, коли поруч немає коханої людини. Мій чоловік нині у полоні росіян
То було кохання
У 2015 році його призвали на строкову службу до Маріуполя, а по закінченню Іван підписав контракт і залишився служити в тій же частині. До Івана з повагою ставилися і начальники, і підлеглі, і колеги. Всі його поважали. Іван — добра людина, яка завжди прийде на допомогу.
Крістіна родом з Донецька, після окупації міста з маленькою донькою переїхала до Маріуполя. З Іваном її познайомили спільні друзі. Чоловіка не лякала шестирічна різниця у віці, а Крістіна навіть не думала, що з прогулянок біля Азовського моря, посиденьок в кафе і походів у кінотеатр вийдуть серйозні стосунки. Але то було саме кохання.
Іван і Крістіна
“Якось ми посварилися і розійшлися, я вже думала остаточно. Але потім ми випадково зустрілися в маршрутці: я їхала з дитиною в лікарню і тут заходить Іван. Ми дивилися одне на одного, посміхалися. І відтоді не розлучалися”.
Одружилися з малятком на руках
За два роки до повномасштабного вторгнення закохані придбали квартиру біля металургійного заводу Ілліча. Вона була без ремонту, тому Іван робив все у ній власноруч.
“Приходив після добового наряду, поспить кілька годин і починає ремонтувати. Чого не знав, дивився відео або читав. Приходив кум, так вони у двох все робили. На свята просив дарувати інструменти: лобзик, дрель тощо. Цей процес так затягнув Івана, що він повністю зробив ремонт у двох кімнатах”.
Крістіна, Іван і їхня донька
У ніч з 2019 на 2020 рік Іван освідчився Крістіні. Звісно, вона погодилася! Закохані мріяли про спільну дитину — донечку. Дитина народилася у листопаді 2020 року, а через три місяці Іван та Крістіна одружилися.
“З донькою на руках ми прийшли в РАЦС, швидко розписалися, без весільної сукні, без костюма і великої кількості гостей. Нам видали свідоцтво, а обручками обмінялися вже на вулиці. Поцілувалися і коханий побіг на роботу у військову частину, а я з донькою — додому. Ось так ми стали чоловіком і дружиною”.
Залишилася в Маріуполі, а потім сто разів пожалкувала
24 лютого, коли російська армія вдерлася на українську територію, Крістіна прокинулася о третій ранку. Їй зателефонувала подруга, яка працювала разом з Іваном. Сказала, що у частині оголосили бойову тривогу. Крістіна розбудила чоловіка, він швидко зібрався і поїхав.
Згодом подзвонив Іван, наказав дружині збирати все, що необхідно і чекати автобус — його надала частина для родин військових.
“Я спочатку почала збиратися, але потім кажу чоловіку, що нікуди не поїду, бо не можу його тут залишити. Тим паче, що у мене ще були тварини, теж не могла їх кинути. І взагалі не вірила, що це все так затягнеться. Думала, зараз наші дадуть російським загарбникам відсіч, проженуть і на цьому все закінчиться. Але з кожним днем ставало зрозуміло, що я помилялася. Звичайно, я потім сто разів пожалкувала, що не одразу поїхала, бо вже через кілька днів покинути Маріуполь було неможливо”.
Крістіна з двома доньками, яким тоді було вісім та трохи більше року, двома подругами та трьома тваринами пробула в Маріуполі 30 днів. Під постійними обстрілами, з катастрофічною нестачею води та їжі. Кілька разів хлопці з частини Івана привозили їй продукти, в тому числі й молоко для малечі. 7 березня додому приїхав Іван з водою, цукерками та печивом.
“Тоді в нашій квартирі була наша крайня зустріч. Зв'язку в місті не було вже з 2 березня, тому ані я, ані мої дві подруги, з якими переживала все це жахіття, не знали нічого про своїх чоловіків”.
Хотіла бути на день народження у безпечному місці. Так і сталося
26 березня, коли снаряд влучив у будинок навпроти, Крістіна з доньками та подругами вирішили, що вже час вибиратися з міста допоки ще живі. Через дві години вони дісталися до виїзду з міста, де розташований гіпермаркет “Метро”. Жінка чула, що саме звідти є автобуси, які вивозять людей якомога далі від бойових дій.
“Нам, мабуть, вищі сили допомогли: йдучи до автобуса, який вивозив людей в росію, бо інших напрямків не було, ми випадково зустріли волонтерів, які направлялися до Запоріжжя. І вони нас взяли з собою, адже майже всі автобуси біля “Метро” їхали на російську територію. Дорога була важкою, але дякувати Богу, ми змогли з пекла вибратися живими. Усі 30 днів перебування в полум’ї Маріуполя, сидячі в підвалі, коли летіли снаряди та ракети над будинком, я молилася та просила Бога нас вберегти і чоловіка, щоб ми вижили. І я дуже просила, щоб свій день народження, а саме 28 березня, я зустрічала в безпечному місці. Бог мене почув. Коли з’явився зв’язок, почала всім писати та дзвонити, щоб хтось передав звістку чоловіку, бо він нічого про нас не знав”.
І раптом телефонний дзвінок обірвався: 27 березня Крістіна востаннє чула голос чоловіка. З “Азовсталі” Іван особисто жодного разу не написав, не було можливості та місця поруч де зловити зв'язок, тому за нього, що живий, дружині повідомляли друзі та побратими.
“Я спілкувалася більше з кумом, він в одній частині з чоловіком був, і знаходився на “Азовсталі”. Так кум постійно писав, що Іван на позиціях. Він постійно був на позиціях, не просиджував. Він до вторгнення був відважним і нічого не боявся, і ці якості проявилися в боях за Маріуполь”.
Про вихід у полон Крістіна дізналася теж від кума.
“Попросила його передати чоловіку, щоб тримався, ми його любимо і будемо чекати. Далі — Оленівська колонія. За весь час поки він був там, два чи три рази хтось дзвонив з невідомого номера і передавав вітання від чоловіка. А ще було повідомлення, що Іван любить, сумує і хоче до нас”.
У полоні Іван дуже схуд, а його очі — залякані та пусті
Івана Петровського з побратимами наприкінці вересня з Оленівки вивезли. Крістіна, звичайно, про це нічого не знала. Про те, що чоловік в одній з російських в'язниць, стало відомо під кінець року, коли 31 грудня відбувся обмін і на волю вийшли хлопці, які знали Івана.
“У лютому ще деяких хлопців обміняли, через яких коханий передав мені звістку. Це були військовослужбовці з його частини та з інших підрозділів, просто він попросив їх знайти мене. Розповіли, що Іван гідно себе поводив під час боїв у Маріуполі. Хлопці, які з ним були в той момент поруч на позиціях, про мого коханого відгукуються позитивно. Мені було це дуже приємно чути, я стала ще більше пишатися чоловіком. А ще хлопці, всі як один, казали, що Іван дуже схуд. Взагалі-то, чоловік у мене міцний. Постійно займався спортом, ходив в спортзал, слідкував за харчуванням. Та хлопці казали, попри нелюдські умови, Іван тримався бадьоро. Бо в нього одна мета — повернутися до нас і реалізувати все те, що ми разом задумали до повномасштабної війни”.
У полоні Іван дуже схуд
Відтоді Крістіна більше абсолютно нічого не знає про коханого, бо хлопців з військової частини Івана Петровського більше не обмінювали.
“У травні на одному з російських пабликів виклали відео, лише одна хвилина, на нього я побачила свого чоловіка, це вперше відтоді, як він опинився в полоні. Іван настільки схуд, що я не одразу його впізнала. А ще очі — вони ніби залякані та пусті… І голос хриплий. Сподіваюся, що тоді у нього боліло горло, а не щось серйозніше. Щоразу, як передивляюся це відео, плачу. Що зараз з коханим, який у нього стан здоров’я і де він — нічого не знаю. Ходять чутки, що оборонців Маріуполя перевозять з однієї колонії в іншу”.
Акції, мітинги, зустріч з Папою Римським: все заради звільнення полонених
Дружини, матері, сестри та інші рідні громадської організації “Вояцький Визвіл” більш всього в Києві організовують мирні мітинги та акції у підтримку військовополонених, ходять на зустрічі з керівниками різних структур. Крістіна з доньками мешкає у Хмельницькій області, тому допомагає “Вояцькому Визволу” дистанційно: організовує зустрічі, складає списки, займається підготовкою до акцій, пише пресрелізи, домовляється з журналістами тощо.
“Невелика група жінок — рідних військовополонених, у грудні 2022 року їздила у Ватикан. Вони подарували власноруч вишитий рушник Папі Римському. За рік, що існує наша громадська організація, ми змогли організувати 20 проєктів, зустрічей, поїздок”.
Молодша донька не пам’ятає батька. Крістіна їй показує світлини Івана, малеча дивиться на них і каже: “Тато!”
Нині Крістіна нічого не знає про чоловіка, бо давно не було обмінів полоненими
“Але й інших чоловіків, яких зустрічає на вулиці або по телевізору бачить, вона також називає “тато”. На жаль, донька не розуміє сенс цього слова. Тому всі чоловіки для неї є татками. А старшій зараз 10 років, вона знає про полон і все розуміє. Ми утрьох дуже чекаємо повернення нашого героя, а також всіх хлопців, які навесні 2022 року боронили Маріуполь”.
Матеріальне не має цінності, якщо поруч немає коханої людини
Крістіна згадує історію, її розповів хлопець, який був з Іваном в одному бараці в Оленівській колонії. Одного вечора військовополонені, спілкувалися і торкнулися теми грошей. Один каже, як тільки повернеться з полону, то придбає автівку, другий мріяв про власне житло. Іван теж підтримав розмову і сказав, що йому все це не потрібно, він тільки хоче до своїх дівчат і міцно їх обійняти. І бути завжди разом.
Крістіна з донечками нині чекають з полону коханого чоловіка і татка
“Коли я це почула, зрозуміла, що під час перебування у таких умовах у більшості людей змінюються цінності. Можливо, раніше, в звичайному житті, йому хотілося і машину, і квартиру, бо у нас не було достатньо коштів, щоб ми могли одразу собі це дозволити. Треба було важко працювати і довго збирати, ось як на квартиру, в який ще до ладу не встигли і пожити. Все це матеріальне не має цінності, якщо поруч немає коханої людини. Навіть втративши вже вдруге свій дім, я розумію, що не шкодую за цим, для мене найважливіше в цьому житті — мої рідні та їхнє здоров'я”.
Свої в Telegram 
