“Крилаті” — кожен з нас. Ми об’єднуємо людей зі сходу і розповідаємо про нього тим, хто там не був
Маріуполь — це місто, в яке я і закохувалася, і через яке розчаровувалася багато разів
Про мене? Мене постійно це питання вибиває з колії, бо я не знаю, що казати. Я Індіра, мені 21 рік і я з Маріуполя. Якийсь час навчалася в Києві на бакалаврі, також займалася соціальними проєктами у своєму рідному місті, влаштовувала якісь події. Зараз у Львові, навчаюся на магістратурі.
Маріуполь — це місто, в яке я і закохувалася, і через яке розчаровувалася багато разів. Я ніколи не бачила свого життя в Маріуполі. Я вважала, що там не буде розвитку, там не буде можливостей для молоді, тому я і поїхала вчитися до Києва. Переїхала за можливостями, новими людьми.
Подружки з Донеччини Індіра і Ната заснували проєкт "Крилаті"
Але насправді Маріуполь до повномасштабки останні роки почав дуже розвиватися. Було багато культурних подій, можливостей для студентів, для молоді, школярів. Тоді я познайомилася з дуже класним вільним простором “Халабуда”, які тоді взяли мене на проєкт “Майстерня соціальних ініціатив”. Ми вивчали там, як можна щось робити в місті, вирішувати соціальні проблеми або підіймати історичні теми. Тому це стало першим поштовхом до усвідомлення, що я дійсно можу щось змінити у себе вдома.
Моя соціальна активна діяльність в Маріуполі почалася тоді, коли я почала влаштовувати свої івенти на історичну тематику, які показували місто — яким воно було, яким є і як це все змінюється. Також я багато волонтерила в культурних проєктах, в соціальних від ЮНІСЕФ. Тож, якщо коротко: спочатку я не дуже любила місто, а потім почала щось робити та змінювати сама його.
Індіра у Маріуполі
Тому останні 3 роки в Маріуполі я навчалася онлайн, працювала СММ-ницею в кав’ярні та робила різні проєкти для моєї спеціальності, бо в мене мала бути практика і я використала це, як можливість влаштовувати різні заходи у своєму місті, волонтерила на Гоголь Фесті, а потім стала координаторкою волонтерів на останньому фестивалі перед Великою війною, що проходив в місті.
"Крилаті" — це люди. Для людей, про їхні міста і про схід для тих, хто про нього нічого не знає
Проєкт “Крилаті” створився заради однієї людини, яка знаходилася в той момент на "Азовсталі". І він, проєкт, продовжився потім для людей, які втратили свій дім, і для людей, які переживають цей біль разом зі всіма і, звісно, для тих, хто не знає нічого про наш рідний регіон. Тому “Крилаті” — це люди.
Я виїхала з Маріуполя наприкінці березня 2022, а напочатку травня опинилася в Болгарії. Було відчуття, що треба щось робити, бо я за кордоном і мені було дуже соромно за це. Бо у мене близька людина в Маріуполі захищає моє місто, хоча він взагалі не звідти, а я знаходжуся десь за кордоном і просто сиджу у безпеці, коли в країні війна. Тоді я не знала, що саме можу зробити, але всередині було багато емоцій, тому я створила один дизайн, в якому намалювала дім, який палає.
Перший дизайн листівки
Такий дім був в реальності, і він дійсно палав, коли я виїжджала з Маріуполя. Напевно, це і зіграло свою роль в тому, що я вирішила свої емоції перенести в мистецтво. Навіть не знаю чому саме малювання, бо ніколи цим не займалася. І я просто виставила цей дизайн в інстаграмі, щоб підтримати хлопців, які були на "Азовсталі", підтримати людей, які виїхали з Маріуполя, сказати, що ми вистоїмо і все буде добре.
На зображені якраз є сонечко жовто-блакитне, воно символізувало новий початок і найскоріше світле майбутнє без війни. Людям сподобалося. Багато хто писав позитивні відгуки, дизайн зачепив людей. Тож моя подруга Ната запропонувала надрукувати це зображення листівками, продавати й всі кошти віддавати хлопцям.
Другий дизайн листівки. На ній - Маріупольський драмтеатр
Я погодилася абсолютно без всяких "але". Тому ми створили ще дев’ять дизайнів, тож усього у нас вийшло десять листівок. Ми не знали коли запускатися, обрати дату під час війни дуже важко, бо кожен день трапляється якась трагедія, і ми не розуміли чи доцільно це зараз робити. Тобто було відчуття, що ми наче й гарну справу робимо, але зараз неможливо радіти, бо люди гинуть.
В той день, коли ми запускалися, брат нашої знайомої загинув на "Азовсталі". Ми цілий день думали, а ввечері таки запустили проєкт. у перші два дні продали всі листівки, які мали в наявності. Нас дуже сильно підтримали наші друзі, і шерили серед своїх. Після того ми почали постійно друкувати листівки, ми ходили на різні благодійні маркети, щоб продати їх, а також розповсюджували через інстаграм. У нас була одна цікава історія: на першому чи на другому маркеті іноземець купляє в нас листівку з моїх першим дизайном — будинок у вогні — і потім виявляється, що це журналіст, який приїхав брати інтерв’ю у Зеленського. Це настільки було символічно! Ми потім його побачили з Президентом і подумали, про те, як же круто, що коли він приїде до себе додому, а у нього буде оцей наш дизайн з Маріуполем.
Листівки і шопери від "Крилатих"
Потім почалися історії з людьми. Коли вони приходили та розповідали свої історії, підтримували нас, знайомилися з нами. Тому так, “Крилаті” перші пів року були в стилі “ми робимо листівки, шопери і різноманітні штуки, аби ці кошти йшли на фронт”.
Також ми робили ініціативу “Одна країна — одна Незалежність” до Дня Незалежності.
Щоб розповідати про свій дім — треба почути інших. Тож ми запустили цю ініціативу, щоб люди ділилися фотографіями своїх міст, розповідали історії. У нас на сторінці в інстаграмі нині є цілий цикл фото окупованих міст з історіями й переживаннями людей.
Тоді це дуже об'єднало, бо ми ще друкували ці фото та дарували людям, що розповідали свої історії, дарували тим, хто купував у нас щось на маркетах. Тож перші пів року “Крилаті” була майданчиком, де можна було щось придбати, при цьому допомагаючи хлопцям.
Якщо ми не будемо розповідати про наші міста — цього ніхто не зробить
Взимку 2022-2023 року ми вигоріли. Ми не знали, що робити далі. Наша сторінка зупинилася, бо ми перестали генерувати ідеї. Стан, коли ні що тебе не торкає... Тобто суцільна беземоційність всередині. Ми розуміли, що "Крилаті" це важливо, але вирішили на певний час призупинитися. Наприкінці зими ми подумали, що, мабуть, нам цікавіше розповідати історію нашого дому. Люди багато питали про те звідки ми, про життя в нашому регіоні тощо. Також ми стикалися зі стереотипами, пов’язаними з нашим регіоном, тому вирішили, що треба це змінювати та розповідати про свій дім.
Ключовим моментом для нас стала одна історія: Ната дуже розсердилася, що про її дім нічого не кажуть. Вона з Торецька, це маленьке місто, про нього не так часто згадують в новинах, хоча по ньому часто "прилітає". Тоді була жахлива трагедія в Дніпрі й про це багато писали в новинах, а про Торецьк — нічого. І це стало переломним моментом, бо ми зрозуміли, що якщо ми не будемо розповідати про наші міста — цього ніхто не зробить. А звинувачувати когось, хто не каже про наш дім, ми не можемо, бо ми самі нічого не розповідаємо. І тоді “Крилаті” почали працювати над історичною складовою.
Ми шукали інформацію, діставали її де тільки можна, щоб створити якісний контент та лекції, які б цікавили людей, де люди могли б поділитися та відчути себе, як вдома.
Лекції "Крилатих"
Тому “Крилаті” зробили свою першу лекцію в Києві у березні 2023 року. До нас прийшли тільки наші друзі, і це було дуже символічно, бо знову ж таки — новий початок і нас, як і тоді, підтримують друзі. Ми провели свій перший івент, він не був досконалим, у нас навіть не було презентації. Тобто Ната просто розповідала. В результаті був дуже гарний фідбек і це стало стимулом не зупинятися. Тоді ми зібрали кошти для хлопців, бо ми продавали листівки й можна було просто задонатити. Якось так все і почалося.
Для нас було дуже важливим провести таку ініціативу і на заході країни. Тож далі ми з лекцією поїхали до Львова. Крайня лекція там була про початок створення Донеччини та історичний регіон Слобожанщину. Лекції ми проводимо під запис, тож люди можуть послухати не тільки в реальному житті, але і під запис. Наш формат — нетворкінг, а отже обов’язковою складовою наприкінці є розмови між тими, хто до нас приходить.
Одна з перших лекцій "Крилатих"
Нині ми вже провели 6 лекцій. Щодо атмосфери? Для нас було шоковим, коли в Києві на наш перший захід прийшли виключно наші друзі, а у Львові — до нас прийшло дуже багато львів’ян, хоча ми навіть не знали як залучати авдиторію. На наступний івент в Києві прийшли тільки східняки. А у Львові прийшли львів'яни, і я тоді зрозуміла, що дійсно є важливість в тому, що ми робимо, бо люди прийшли послухати про регіон, в якому вони не були, про який вони скоріш за все чули якісь стереотипні штуки.
І те, що люди цікавляться було для нас чимось неймовірним. Я не знаю чому, але лекції у Львові нас постійно розчулюють. Вдруге ми проводимо лекцію у Львові, й вдруге зі сльозами на очах — Ната, я, люди… У Києві — ми прийшли, ми розповіли, ми поспілкувалися, але це все на позитивних нотах. А тут, у місті Лева, ми ніби розповідаємо ті самі речі, але щоразу все проходить дуже емоційно. У цьому є різниця між цими двома містами, тож ми готуємось по-різному.
На передостанньому івенті ми зробили фотовиставку. Ми попросили фотографів з Луганщини надіслати фото міст та населених пунктів області для того, щоб занурити людей, які не були на Луганщині, в цю атмосферу, а тих, хто звідти — щоб вони відчули себе вдома. Люди не очікували, тож коли вони побачили свої рідні міста, це було дуже зворушливо.
Інколи люди можуть сказати щось, про що ти ніколи не задумувався, люди сприймають наші розповіді близько до серця. Тож ми намагаємося зрозуміти та подарувати частинку себе, щоб підтримати. Наші лекції збирають багато людей, бо ми — це про лампову та сімейну атмосферу.
Друга лекція "Крилатих" у Львові
У нас був захід, на який прийшли понад 35 людей, ми ледве всіх вмістили, та тоді був один мінус — ми не змогли приділити всім час, не змогли зі всіма поспілкуватися. Бо ж зазвичай люди до нас приходять, ми з кожним знайомимося і кожен залишає в собі і у нас якусь частинку від "Крилатих". Як працювати з більшою авдиторією, наприклад, у понад сто людей, поки не зрозуміло, тож зараз у нас такий родинний формат зустрічей.
Ми розповідаємо про свої міста в контексті великої лекції “Донеччина: початок”. Тобто ми починаємо від того, як було Дике поле, як розвивалася Донеччина та Луганщина, ми проходимо всі історичні події, закінчуючи сьогоденням. Для чого це? Бо там є конкретні приклади й докази, що цей регіон не був проросійським. Також є згадування про те, як Радянська влада впроваджувала свої наративи. Тому нам важливо показати це, це ніби така база, про яку має знати кожний.
Вона з Торецька, я — з Маріуполя, але ми по-різному зростали
Якось ми сиділи з Натою і зрозуміли, що ми з нею, хоч і з однієї області, але зовсім різні. Вона з Торецька, я — з Маріуполя, але ми по-різному зростали. Наприклад, у Нати вся родина — шахтарі, а у мене взагалі немає нікого, хто б працював на заводі.
Ми вирішили, що про це треба розказати, тож вже зараз ми робимо більш детальний огляд історичного регіону, тобто це — Слобожанщина, Донбас і Приазов’я.
Часто чую, що Львів, наприклад, це про культуру, а Донецьк — це про заводи. Так от насправді ні, у нас теж є чим похвалитися і чим пишатися, зі сходу дуже багато вихідців митців. Суть лекцій в тому, щоб не тільки зруйнувати стереотипи, але й розказати про культуру, традиції, звичаї нашого регіону.
Мені боляче слухати історії людей з окупації, які залишаються. Вони вірять, що туди скоро прийде Україна, і це важливо
Наразі ми плануємо проводити дуже багато лекцій. Але що буде через рік — я не знаю. Напевно, про дім ми не перестанемо розповідати, ми хочемо зробити серію лекцій про окупацію, бо про це дуже важливо казати.
Коли я почула історії з Луганщини та Донеччини й те, що люди залишаються в окупації просто через неможливість виїхати та залишити свій дім, або через віру ще у 2014, що війна от-от закінчиться і прийде Україна, я зрозуміла, що про це треба кричати. Тому у нас буде цикл лекцій про окупацію Донеччини, Луганщини та Криму.
Під час лекції "Крилатих"
Надалі ми хотіли б відкрити центри, куди можна було б приходити офлайн та проводити час разом. Я інколи думаю, що, можливо, ми колись зробимо щось схоже на маріупольську "Халабуду". Отакий формат, бо він дуже запав в душу.
Чи можемо ми назвати себе спільнотою? Моє перше речення було, що “Крилаті” — це люди. Тож так, бо за ці півтора року люди, що об'єдналися навколо проєкту, це ті, які готові підсилювати й допомагати одне одному. Люди, з якими ми познайомилися на лекціях чи на маркетах, дуже допомагають і навіть пропонують свої ініціативи. Ми точно спільнота, бо в нас кожний може допомогти іншому. А ще ми — велика родина, яка складається, мабуть, зі всіх регіонів України, яка готова до діалогу, змін, готова разом будувати майбутнє і разом жити в цій країні.
Мною рухає єдине бажання: я хочу додому
У нас великі плани на деокупацію, хочеться повернутися додому і зробити все, щоб дім повернувся в Україну. І також дуже хочеться врятувати людей, які там. Я саме про тих, кого "промили". Ми хочемо зі своїми людьми створювати цей діалог та будувати спільне майбутнє зі спільною метою.
На День народження "Крилатих" ми зробили маленьку реєстрацією, і всі дуже хотіли потрапити, тож у нас навіть не вистачало місця. Ми тоді пішли в заклад “Мусафір” у Києві, щоб було символічно і дотично ще й до Криму. Люди прийшли абсолютно різні, навіть наших друзів не було, а були незнайомці, які знайшли про що поговорити. Ми об'єднали дуже класну, дуже креативну, ініціативну молодь і не тільки молодь.
Що дає мені ресурс продовжувати працювати над проєктом? Якби мене питали про це буквально пів року тому, то було б дуже просто відповісти, бо тоді я чекала близьку людину з полону. Тоді я точно знала для кого я це все роблю. Було дуже символічно, коли він повернувся, бо це сталося саме на день народження "Крилатих". Тоді я йому сказала: “Так, все, ти йдеш на день народження проєкту, бо всі мають познайомитися з тим, для кого я це все роблю”. Тоді це було дійсно те, що мене тримало і давало ресурс діяти далі, а зараз я більше усвідомила те, що сталося з моїм домом...
Індіра і Ната
Я постійно запитую себе: чи можу я туди повернутися, чи буде там життя? Тому мною рухає саме це — я хочу додому. А також хочеться, щоб ми перемогли, бо зараз дуже важко. І складно зрозуміти що буде далі. Свого життя десь не в Україні я не уявляю.
У нас з Натою є дуже класна фраза — якщо тут буде росія, то нехай краще нас вб’ють десь в перших рядах на мітингах в будь-якому місті, яке вона окупує, бо ми не хочемо жити так, бо тоді не буде життя.
Свої в Telegram 
