Ця війна з нами назавжди. Павло Белянський про службу в ЗСУ, найдовші дні на фронті та ПТСР

З бізнесу — у армію

Павло ділиться, коли у 2014 році розпочалася російська агресія проти України, він не став до війська. І тоді знайшов цьому багато виправдовувань.

"Ми дуже легко та просто знаходимо собі відмазки. Я намагаюся бути чесним з собою і розумію, що міг стати на захист ще у 2014 році. Але на той час в мене була маленька 2-річна дитина, бізнес, люди, які від мене залежали. І це призвело до того, що тоді не всі ми пішли захищати. У підсумку довелося йти воювати, коли війна опинилася на порозі".

26 лютого Павло написав на своїй сторінці у Фейсбук "Я з Луганська. Більше я не побіжу". Каже, тоді, а особливо зараз, було би зрадою залишатися осторонь.

Складності служби

У війську, ділиться Павло, найскладнішим стало те, що ти перестаєш належати сам собі.

"Як би то не звучало, та стаєш власністю командира та держави. Це важко. Крім того, в армії є повна відсутність приватності. Доводиться все робити в колективі, а залишитися на самоті просто неможливо. Але в мене дуже адаптивна психіка, та я досить комунікабельний".

Павло каже, людина звикає до усього. Та з іншого боку, своїх дітей він навчає, що щоб не відбувалося, треба сприймати це як пригоду.

"Вона може бути страшною, небезпечною, романтичною чи навіть нудною. Та якщо ставитися до всього, як до пригоди, до поставленої задачі, то так легше. Як у житті, так і в армії".

Коли ставав на захист країни, своїй дружині та дітям пообіцяв вижити.

"Але це не про присягання, а про те, щоб заспокоїти. Та якщо чесно, обіцянку я давав саме дитині, а не дружині. Вона у мене прапорщик медичної служби 93-ї бригади. І давати їй обіцянку було б просто безглуздо".

Найдовший день на війні

В одному з інтерв'ю Павло казав, що найскладніше на війні — це довгі дні. Зізнається, найдовшими для нього ставали ті, коли доводилося сидіти у посадці, а по ним працювала ворожа артилерія.

"І ти розумієш, що нічого не можеш зробити. Дуже складно даються штурми: і фізично, і морально. Але там є дії. З’являється не лише ілюзія, а реальна робота, задачі. А ось коли ти сидиш у передовій траншеї в 300 метрах від орків, і тебе розбирає спочатку міномет, потім вертоліт, танк, арта — і так з 7-ої ранку до 21-ої вечора, а вночі ще фосфорні бомби, ти нічого зробити не можеш. У тебе є стрілкове озброєння, ти передаєш по радійці інформацію та сподіваєшся, що арта прикриватиме".

І ця безпорадність, каже Павло, триває досить довго. В ці моменти воїни фактично нічим не зайняті фізично, головна задача — вижити.

Вибухова хвиля б’є по всьому тілу. Коли стає холодно, починає боліти все: м’язи, спина. Бо ти постійно у броні та касці, які не можеш зняти, й спиш, бігаєш та все робиш в цьому обмундируванні не один тиждень.

На таких позиціях, ділиться Павло, всі дні зливаються в один. Спати вдається не більше кількох годин, бо можна пропустити атаку ворога.

Сплю одягнений. ПТСР

Павло ділиться, він спить одягнений у спортивний костюм, бо інакше просто не може заснути.

"Мені потрібно відчуття того, що на мені є одяг, бо інакше мій організм не відчуває безпеки".

Крім того, Павло позаклеював всі лампочки на роутері, кондиціонері. Бо коли бачить ці вогники, з’являється відчуття, що над ним висить дрон.

"А ще я сплю в навушниках. Мозок постійно прислуховується, відчувається якась небезпека. А коли я в навушниках гучно включаю музику, можу заснути. Слухаю постійно щось важке: рок або техно. Важко. Ця війна з нами назавжди".

Стало відомо, хто катував українських військовополонених в Оленівці. Дивіться фільм-розслідування

“Чекатимеш мене з війни?” Сержанти Урен та Чумак боронили Маріуполь та вже понад 550 днів в полоні

Я повернулась до Маріуполя рятувати поранених. Троє захисників з моєї родини нині у полоні росіян