Один день у прифронтовому місті. Подорож журналістки Свої до рідної Костянтинівки
Пам’ятаю, як колись мій знайомий, театральний режисер з Костянтинівки, сказав мені:
“У 2014 році, коли почалася війна, я не міг приїхати до рідного міста. Тоді мені здалося, що в мене почалася руйнація особистості, бо я втратив відновлювальний зв’язок з Костянтинівкою”.
Данило, як же добре я тебе розумію. Тепер.
Довгий вступ
З моменту моєї евакуації з Костянтинівки пройшло майже 2 роки. У перші місяці повномасштабної війни місто здавалося мені безлюдним і ворожим. У моїх спогадах про той період в житті Костянтинівки закарбувалися порожні полиці в усіх супермаркетах, регулярні вибухи й постійне відчуття небезпеки. Десь на початку березня з міста виїхав мій останній друг і до усього перерахованого вище додалося відчуття суцільної самотності.
А колись Костянтинівка була центром мого життя. Я працювала там, долучалася до організації різних міських подій, постійно досліджувала історію міста і дуже його любила. У 2021 році я остаточно вирішила, що не буду переїжджати звідти ― я відчувала, що дуже потрібна там. Чесно кажучи, це відчуття не залишає мене й досі.
Софія в Костянтинівці у листопаді 2021 року
Втім, за ці 1,5 року я переїжджала двічі. Уперше до Львова, за декілька днів до терористичної атаки на залізничний вокзал в Краматорську. Тоді там загинула моя знайома, 16-річна Даша Безбородова. З Дашею ми познайомилися у Костянтинівці завдяки молодіжній платформі Druzi, де я працювала, а вона волонтерила. Більше про це нічого написати не зможу, бо загибель Даші й цей жахливий злочин проти цивільних стали моїм найбільшим травматичним досвідом за 9 років війни.
У вересні 2023 року я переїхала до Києва, а мої батьки повернулися до Костянтинівки після 1,5 роки життя у Львові. Саме в Києві я почала усвідомлювати, що запустився той процес, про який раніше мені розповідав Данило. Тож поїздка до Костянтинівки була просто необхідною, аби хоч трохи відновитися.
Усі люблять і хочуть повертатися
Шлях додому розпочинається з потяга “Херсон-Краматорськ”, який очікувано майже повністю заповнений військовими. Більшість мовчазних захисників у моєму вагоні практично одразу лягають спати, а коли потяг прибуває до станції, поодинокі цивільні питають одне в одного: “Це вже Краматорськ?”. Це, без сумнівів, залізничний вокзал Краматорська, який я часто бачу в нічних жахіттях. Щоправда, зараз він виглядає так, ніби події 8 квітня і не відбулися взагалі. Про них нагадує лише маленький пам’ятник з написом: “На цьому місці буде встановлено меморіал пам’яті жертвам російської агресії”.
Залізничного сполучення з Костянтинівкою зараз немає, тому є небагато способів дістатися прифронтового міста. Автобусом, квиток на який коштує в середньому 150 гривень, або ж своїм ходом. Мені пощастило, бо до Костянтинівки мене довіз друг родини на власній машині. У першу чергу я їду до перукарки Юлі, яка робить зачіски для моєї мами, брата, батька і мене щонайменше 20 років. Її кабінет облаштовано в невеликій прибудові біля житлового будинку. Приємно знову зайти туди, хоча там нічого особливо не змінилося. Хіба що на дзеркалі можна побачити наліпку з “прайсом”: “Стрижка 150 грн”. А перед повномасштабним вторгненням було 70 гривень!
Ми говоримо з Юлею про Київ і Львів. Зізнаюся, що по-справжньому добре мені тільки в Костянтинівці. Майстриня коментує:
За 15 хвилин Юля робить мені найкращу стрижку каскад в моєму житті й просить “підкинути її до міста” на таксі. Так вона називає центр Костянтинівки, бо живе в приватному секторі в межах міста. Після недовгої поїздки жінка виходить на “Хитрому ринку”, який обстріляли 6 вересня. Сліди цього обстрілу також складно побачити, адже всі згорілі магазини поряд з місцем атаки вже відновлені й активно працюють. Втім, можна помітити пошкодження великої будівлі поряд з ринком, куди після 2014 року переїхав Донецький палац молоді “Юність”. Усі вікна забиті, але будівля не зруйнована.
Обстріл ринку добре пам’ятає ще одна знайома нашої родини, стоматологиня Анна, до якої я йду на прийом в клініку “Софія”. Так, знаю-знаю, це вже другий фахівець в цьому тексті й може скластися враження, що я приїхала до рідного міста тільки заради цього. Це не так. Але ви бачили ціни на лікування зубів і стрижки у Києві?
Модний лікар
У кабінеті з рожевими стінами, де мене оглядає стоматологиня в рожевому медичному халаті, на мене дивляться дві рожеві ікони Діви Марії. Мабуть, захищають вікна клініки від повторного руйнування.
“Набридла постійна темрява. Хочеться трохи світла”, ― коментує Анна такий вибір кольорової гами для її робочого місця.
Поки стоматологиня робить мені рентген, вона розповідає, що в сусідньому будинку її подруга облаштувала косметологічний кабінет з дуже класним ремонтом і після закінчення війни Анна обов’язково зробить схожий ремонт, бо він їй дуже сподобався. Візитівки косметологічного кабінету подруги лежать на рецепції клініки “Софія” — навіть у прифронтовому місті є попит на такі послуги.
Софія біля клініки "Софія" влітку 2021 року
З вікон кабінету можна побачити пошкоджений дитячий садок з вибитими вікнами, а за 130 метрів розташовується місце ракетної атаки ринку 6 вересня. Того дня Анна з колегами була на роботі. Вона пригадує, що було дуже добре чути, як летіла ракета, а сам вибух був надзвичайно гучним. Невдовзі персонал вийшов на вулицю, щоб подивитися, куди прилетіла ракета — вони одразу ж побачили величезний стовп диму прямо перед входом до клініки. Втім, навіть це не зупинило їх і вони продовжили працювати, згодом замінивши вікна. Те саме стосується і магазинів безпосередньо на ринку, адже, за словами жінки, відновили їх дуже швидко і всі нові місця торгівлі були орендовані майже одразу.
Їхати з міста Анна не хоче, тож залишається в Костянтинівці разом з чоловіком і донькою Софією, на честь якої, до речі, названа клініка. Вона справляє враження оптимістично налаштованої жінки, яка залишилася життєрадісною навіть після 1,5 року життя у прифронтовій Костянтинівці. За цей час вона навіть замовила рожевий медичний халат на сайті “Модний лікар”, як вона сама розповіла під кінець прийому.
В’язень Костянтинівки
Мама попереджає мене, що після 15:00 краще не ходити містом, хоча комендантська година починається з 21:00. По-перше, вуличного освітлення в Костянтинівці немає, тож в темряві довелося б пересуватися з ліхтариком. А по-друге, це просто страшно! Я досі не зазначила, що в місті майже постійно чути вибухи — скоріше за все це залпи артилерії. Деякі з них дуже гучні й такі, що викликають тривогу. Я отримую ще одну пораду від мами:
Спочатку це здається абсурдним, але згодом починаєш звикати до цих звуків. З таким “музичним супроводом” я гуляю центром міста. Бачу пошкоджений Палац культури, де 7 років займалася бальними танцями, й забиті вікна найвищих будівель у Костянтинівці — житлових 14-поверхівок. Встигаю навіть зайти до улюбленої пекарні “Бутік хліба”. Мене радує, що на прилавку можна побачити величезний асортимент випічки, в закладі грає музика і навіть можна сісти за стіл і випити кави. Раніше це здавалося б дрібницею, але зараз для мене це є ознакою того, що місто дихає і живе попри все. Живе і сусідній секонд-хенд “Модний гардероб”, де навіть зараз можна зібрати повноцінний стильний образ за 100 гривень.
Пошкоджений Палац культури в Костянтинівці
Біля супермаркету “Дитячий світ” зустрічаю мого старого знайомого Максима. Він розповідає, що за весь цей час не виїжджав з міста. Хлопець з гордістю називає себе “узніком Костянтинівки”. Я зізнаюся, що теж хотіла б не виїжджати з Костянтинівки, але він перериває мене:
Наша розмова триває зовсім недовго, бо Максиму “треба працювати”. Тож я не встигаю розпитати його про “таке, що іноді буває в місті”, але зі слів інших місцевих знаю, що правий берег Костянтинівки, де живе Максим, страждає від постійних обстрілів найбільше. Ми прощаємося і просимо одне одного берегти себе.
Палац культури в Костянтинівці 16 лютого 2022 року
Прогулянка знаковими для мене місцями майже добігла кінця. Наостанок я вирішила піти до моєї школи, яку росія знищила в липні 2022 року. Дивитися на неї емоційно важко, але я з гіркою іронією думаю про те, що повністю зруйнована саме та частина школи, де був кабінет російської мови.
Зруйнована школа в Костянтинівці
Втім, згадувати про те, як мої друзі малювали на нині зруйнованих стінах коридору вірш Симоненка “Гей нові Колумби й Магеллани!”, дуже боляче.
Розписана стіна коридору школи
Тож я йду додому і намагаюся не плакати (до речі, я пишаюся тим, що за цей день не плакала жодного разу. Хоча збиралася разів 6).
На згадку про місто
У під’їзді нашого будинку я одразу помічаю колоди дерев. Мама пояснює, що взимку 2022 року, коли не було світла, сусіди використовували їх для розпалювання багаття й приготування їжі на вулиці, а зараз вони залишилися там “про всяк випадок”. Таку картину я бачу на декількох сходових прольотах — у мене є час їх роздивитися, поки я підіймаюся на 8-й поверх, адже всі ліфти в місті не працюють з лютого 2022 року.
Це не єдині побутові труднощі в Костянтинівці, адже в місті вода йде лише за розкладом. Покупатися можна десь з 16:30 до 19:00, хоча схожа ситуація була і до повномасштабної війни, тож багатьох місцевих це, мабуть, не дивує.
Те, що в місті є світло, газ і вода, безумовно впливає на рішення мешканців Костянтинівки про повернення до міста з евакуації. Складно визначити, скільки саме людей повернулися сюди, але увечері я бачу велику кількість вікон різних багатоповерхівок, в яких горить світло. Хоча на вулицях цивільних не так і багато, а от військових — дуже.
Дивно бачити рідне місто таким. Як і дивним здається те, що люди повертаються сюди попри небезпеку, а часто навіть з дітьми. Моїх батьків зараз влаштовує життя в Костянтинівці — принаймні, вони так кажуть. Якщо формувати своє враження лише з одного дня, проведеного в місті, то можна з ними погодитися. У всіх міських магазинах є продукти, працює пошта, є зручності у вигляді світла, води й газу, а до вибухів швидко звикаєш. Та чи робить все це Костянтинівку безпечною і комфортною для життя?
Софія вдома під час поїздки
Мені пощастило приїхати додому в “спокійний день”, провести його з рідними й навіть міцно поспати, не прокидаючись від вибухів. Батьки дуже просили приїжджати частіше й надовше. Я пообіцяла їм, що постараюся це робити, але водночас я не можу ігнорувати хвилювання й відчуття небезпеки, які постійно лоскочуть нерви поки ти гуляєш містом чи готуєшся лягти спати. Тож я ще не знаю, коли наступного разу зможу поїхати до рідної Костянтинівки. Але я однаково дуже щаслива, що вирішила з’їздити туди цього разу.
Батьки й коти Софії
І дуже щаслива, що маю фізичні докази подорожі додому після майже 2 років розлуки: нову стрижку, пломбу, Дружківську халву і кілька полароїдів.
Свої в Telegram 
