Намалював “Доброго Шубіна” і заснував Донецький центр гумору. Яким був карикатурист Сергій Савілов
Сергій Васильович мріяв відсвяткувати ювілей у Криму в колі рідних і друзів. Але не судилося: Савілов помер на чужині, у Москві, йому було 59 років. Це сталося 16 років тому, 31 березня, напередодні його професійного свята — Дня сміху. Журналістка Свої Ганна Курцановська — двоюрідна онука Сергія Савілова, зібрала про нього спогади.
Перший гонорар і робота у відомій газеті
Сергій Савілов народився у 1949 році у Донецьку в родині шахтаря. Свій перший гонорар — 14 карбованців, отримав в армії від окружного видання. З 1973-го, тобто з моменту відкриття, і довгі роки був художником газети «Вечірній Донецьк». Через 36 років у видання кореспонденткою відділу новин влаштується Ганна Курцановська. Водночас Савілов є головою Донецького клубу карикатуристів. Пізніше він став організатором донецької філії Центру гумору та низки міжнародних виставок-конкурсів карикатури. З 1990 року — редактор гумористичної газети "Кар-р-р!".
Сергій Савілов
Коли в Донецьку його таланту стало “тісно”, Сергій Савілов у 1999 році переїхав до Москви, де працював у багатьох відомих газетах. Загалом він взяв участь у більш як трьох сотнях міжнародних виставок і конкурсів карикатури, де отримав понад 50 призів і нагород.
Бог щедро наділив його талантом, якого вистачило б на кількох художників-карикатуристів
Павло Кущ — письменник-гуморист і сатирик, лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні. До Донецька він приїхав восени 1991 року ще будучи журналістом і літератором-початківцем. А оскільки Павло Кущ писав гумористичні твори, то ніяк не міг розминутися із Сергієм Савіловим. Усі шляхи вели до нього, бо на той час, за його словами, Савілов вже був лідером серед колег, які працювали у веселому жанрі.
“Не секрет — Бог щедро наділив Сергія талантом, якого, мабуть, вистачило б на кількох художників-карикатуристів. А якщо додати до цього ще і його унікальну працездатність, і креатив, то закономірно, що цікаву і дотепну творчість художника шанували далеко за межами Донецька. Зокрема й на міжнародних конкурсах карикатуристів, де Сергій неодноразово ставав переможцем чи лауреатом”.
За життя Сергій був дотепним, безпосереднім, щирим, світлим, порядним, креативним, енергійним, товариським. Павло Кущ може довго продовжувати перелік людських якостей Сергія Савілова, завдяки яким до нього людей притягувало, немов магнітом.
“Сергій завжди був душею будь-якої компанії у Донецькому центрі гумору, який теж створили завдяки ініціативі і невгамовній енергії Савілова-молодшого. Те саме можна сказати й про веселу газету "Кар-р-р!", яка об’єднувала довкола себе карикатуристів і літераторів”.
Сергій перший зліва, брат Віктор посередині
Звичайно, кожне 1 квітня донецькі карикатуристи тоді зустрічали, немов весняний Новий рік. Організовували презентації, виставки, конкурси чи кумедні розіграші, традиційно збиралися великою компанією творчих побратимів.
“А коли Сергій поїхав працювати до Москви, де його роботи належно оцінили читачі відомої газети «Гудок», з’явилася ще одна традиція. Як тільки наш «масковській» колега у справах приїздив до Донецька, на Київському проспекті відразу били в рейку: Сергій приїхав! І знову на велелюдну гучну зустріч підтягалися колеги, друзі, шанувальники творчості Сергія Савілова. А він, пам'ятаю, ніколи не шкодував для кожного з нас посмішки, доброго слова, свіжого анекдоту чи розповіді про якийсь кумедний випадок”.
До нього тягнулися — Сергій був стрижнем свята і добровільним організатором
У Донецькому центрі гумору, який організували брати Савілови, об’єднав найкращих донецьких карикатуристів, як Микола Капуста, Андрій Недял, Дмитро Бондаренко. Останній каже, що саме Сергій привів його до карикатури, а потім і до поліграфії.
“Він навчав мене, з ним я робив перші кроки в карикатурі, навіть опікувався мною. Важко уявити, як би склалося моє життя, якби не було цієї випадкової зустрічі у травні 87-го. Мені важко уявити себе в якійсь іншій справі. Я дуже завдячую йому.
Його багато хто любив, та й не любити його було важко — добрий і веселий, талановитий, боявся ненароком образити ближніх. Люблячий людей і готовий завжди допомогти. Його багато хто знав, до нього тяглися, Сергій часто був стрижнем свята та добровільним організатором”.
Сергій намалював етикетку для напівтемного пивного напою, а його кум придумав назву новому сорту
Євген Францук та Сергій Савілов товаришували ще зі школи. Вони навіть стали ріднею — Сергій хрестив сина Євгена. В середині 90-х їхній тандем став відомим серед шанувальників донецького пива.
У 90-ті, за часів “перебудови”, Словаччина припинила постачання солоду і технологам тодішнього Донецького пивзаводу довелося шукати власний рецепт, щоб випускати темне пиво високої якості. Саме так у 1995 році й народився “Добрий Шубін”.
За легендою, Шубін — це дух підземних глибин, який блукає численними шахтними виробками Донбасу. Це чоловік не високого зросту, з довгою бородою, яскравими очима й ліхтарем у руках. Він попереджає гірників про небезпеку або допомагає вибратись на поверхню тим, хто загубився у незліченних лабіринтах копалень, втратив орієнтир і зв’язок з колегами. Втім, не завжди він буває добрим, і час від часу здатен показати справжню лють, якщо зустрічає поганих і жадібних людей, або тих, хто не дотримується суворих правил підземелля, наприклад, може влаштувати обвал породи або вибух метану.
"Добрий Шубін" авторства Сергія Савілова
За словами Євгена Францука, в ті часи у Донецьку випускалася “Пивна газета” і тоді ж на заводі зварили три нових сорти пива. Їх треба було якось назвати.
“Через “Пивну газету” оголосили конкурс на кращу назву кожного сорту. Я також був членом комісії, яка відбирала назви. Дві обрали майже одразу — це були “Старий Юз” та “Золотий Скіф”. А ось третя ніяк не приходила. Ми ж не мали права давати свої назви, бо там була грошова премія. Час конкурсу підходив до кінця, але назва так не з'явилась. Тоді у мене зародилася ця назва — “Добрий Шубин”. І щоб заявити свою назву, яка усім нам сподобалась, мені довелося залишити комісію. З цією назвою поїхав до директора пивзаводу. Я отримав ту одноразову премію від пивзаводу, ну, і преміальне нове пиво на дегустацію, якого вистачило на всю комісію!”
А Сергій Савілов до цього напівтемного сорту пива намалював етикетку — бородатого чоловіка в зеленому одязі з червоним ліхтарем на кашкеті, а в руках у нього бокал з пінним напоєм.
Унікальний художник, ас карикатур
Анатолій Меланій у 1997 з родиною переїхав із Горлівки до Донецька. Він тоді працював у Пантелеймонівці в керамічному цеху, робив моделі для виробів з кераміки. Паралельно підробляв у видавництві “Радянська Донеччина” — графіку Анатолія використовували для статей у газетах.
“Там я і познайомився з братами Савіловими. Добрі хлопці. Вони були чесні, справедливі, а такі люди навчені казати правду. А сатира, то також є свого роду правда, з проявами гумору. Я більше спілкувався з Сергієм, бо він був головний по конкурсах карикатур і відправляв всі карикатури за кордон. Десь пару разів на тиждень ми зустрічалися. Сергій — це ас карикатур, унікальний художник. Талановитий, веселий, винахідливий, уважний, цікавий, вірний, надійний, добрий, відкритий. Його всі співробітники редакції любили і поважали, і тягнулися до Сергія”.
Мій особистий Бельмондо, який віджимався на пальцях
Від нього віяло якимось кіношним духом волі. І в стилі одягу, і в міміці, і в мові, в манері жартувати, в манері говорити про серйозне жартома. Так згадує Сергія Савілова друг Всеволод, який був на кілька десятків років молодше, і додає — щось було в ньому від героїв французьких поліцейських бойовиків, якими його покоління пацанів вимірювало свої нездійсненні мрії про образ справжнього чоловіка.
“Дядько Серьожа був моїм особистим Бельмондо. Як би це пояснити. Пацанам зазвичай потрібен герой, "робити життя з когось", хтось, хто захоплює, чиї манери переймаєш, на кого намагаєшся бути схожим. Моїм головним героєм був, звісно, батько. Він був блискучий, інтелектуальний, спортивний, вродливий і всіма любимий, але він помер дуже рано. І мимоволі я звертав увагу на оточуючих чоловіків у пошуках зразка. Ось дядько Сергій, один із близьких батькових друзів, ним і став”.
Сергій Савілов третій справа
Всеволод згадав часи, коли він підлітком тренувався в секції карате у спорттоваристві "Локомотив" у Донецьку. А його батько і дядько Сергій заїхали туди, оскільки товаришували з тренерською групою.
“І, звичайно, треба негайно показати нам, як треба правильно віджиматися. І дядько Сергій віджимався, не знімаючи піджака, причому не просто на кулаках, як ми, а на пальцях”.
Вже після переїзду Сергія до Москви вони зустрілися в редакції газети “Гудок”.
“Заїхав випадково туди до друзів, а там дядько Серьожа з колегою вигадують додаток "Путевая газета" — щось накшталт "Клубу 12 стільців" у "Літературці". І дядько Серьожа — у центрі уваги. От входиш у кімнату — і зрозуміло, що вся ця кімната крутиться довкола нього”.
Залишається для мене вчителем в карикатурі
У 2006 році Сергій Савілов став переможцем міжнародного конкурсу карикатур “МарС”, який відбувся в Маріуполі. До міста на березі Азовського моря тоді з’їхалися майстри веселої графіки із майже 50 країн світу.
За словами Дмитра Скаженика, художника-карикатуриста і співорганізатора цього конкурсу, для Сергія, попри те, що він мав безліч міжнародних нагород, перемога в Маріуполі, була важлива саме на той час.
Конкурс "МарсС" - "Маріуполь сміється"
“Він вже давно жив і працював у Москві. І в конкурсах останнім часом брав участь не так часто, як раніше. Тому він її сприйняв дуже зворушливо. Плюс, з його від'їздом Донецький центр гумору (ДЦГ) втратив той заряд енергії, якою Сергій завжди заряджав всіх навкруги. І тут, в Маріуполі, у кращих традиціях ДЦГ ми організували та провели потужний міжнародний конкурс, в якому серед багатьох сильних карикатуристів він став найкращим. У Сергія було подвійне свято: від власної перемоги та від усвідомлення того, що карикатурний рух Донеччини й справа, якій він присвятив себе, живі”.
Дмитро каже, що намагався організувати конкурс саме так, як свого часу це робив Сергій.
Сергій Савілов (сперся на дверцята машини) з друзями
“Він завжди був і залишається для мене вчителем в карикатурі. Не в сенсі малювання, бо у нього була своя неповторна майстерність та унікальність як творця, а саме в ставленні до карикатури. Він жив цим”.
Назва конкурсу “МарС” розшифровується, як “Маріуполь сміється”. Павло Кущ трохи згодом, згадуючи Сергія, з іншими колегою, донецьким карикатуристом Миколою Капустою жартували: мовляв, назву згаданого конкурсу варто трохи подовжити. “МарССС”: “Маріуполь. Сміється Сергій Савілов”.
“Ми теж сміялися. Бо навіть не підозрювали, що тоді це була, на жаль, одна з останніх, якщо взагалі не остання, зустріч із талановитим художником і доброю, світлою людиною”.
Пишаюся тобою, дідусь Ірожа!
За словами Ганни Курцановської, символічно, що дід пішов напередодні Дня сміху. Адже добра посмішка, щирий сміх та тонкий гумор — його візитна картка.
Сергій (ліворуч) з родиною. Ганна Курцановська друга праворуч
“У дитинстві я його називала "дідусь Ірожа", а він мене "онучечка". І хоча він мені двоюрідним дідом був, любила його сильніше, ніж рідного… Я пишалася ним. Точніше, продовжую і зараз пишатися. Шкода, що мені не передалася хоча б частина тієї талановитості в малюванні, яку мав він. Людина жива до тих пір, поки про нього пам’ятають. Дідусь Ірожа, RIP!”
Сергій Савілов похований в Донецьку на кладовищі “Грабарі”.
Свої в Telegram 
