Для мене цей регіон перш за все про людей. Спогади актриси Римми Зюбіної про Луганщину
Свої завітали на форум у Києві «Всупереч війні. Жіноча сила Луганщини». У ньому беруть участь жінки-підприємиці з регіону, які перемістили свій бізнес або планують відновитися. Крім того, до заходу долучилися фахівці різних галузей, активісти та експерти.
Участь в одній з панельних дискусій взяла українська акторка, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна. З 2018 на волонтерських засадах вона грає у переміщеному Луганському обласному музично-драматичному театрі. Тому під час виступу розповіла, якою вона пам’ятає Луганщину.
Поїздки на схід
У 2014 році Римма Зюбіна була у Слов’янську.
«Коли їхали, всі буквально хрестилися мені у слід, думаючи, що я їду в якесь пекло, з якого живою не повернуся. Тоді у нас була чітка установка, у всіх у шкарпетках були сховані телефони з номером, який знав тільки керівник групи та довірені особи», — пригадує актриса.
А вже у 2015 році у свій день народження — 23 серпня — Римма разом зі співаками, поетами, артистами поїхала до Сєвєродонецька.
Римма Зюбіна
«Спочатку заїхали на Харківщину. Дорогою побачили кафе, заколочене дерев’яхами, і на ньому написано «21 век». Навкруги бігали голодні пси. І ми розуміємо, що вони теж хочуть з нами святкувати мій день народження».
Згадує, їхали так званим волонтерським маршрутом двома бусиками. В однієї машини не працювали аварійки, в іншій — дальнє світло.
«Відчувалася небезпека, що ми можемо десь заблукати, потрапити в аварію. І не через те, що нас зустрічають озброєнні люди, а через те, що їхали такими автобусами».
Аби бути поруч з людьми
У Сєвєродонецьк Римма Зюбіна з командою їхала на 24 серпня, День Незалежності. Спочатку поїхали до військових.
«Що говорити військовим, про що розповідати, як обіймати кожного хлопця, що дарувати, я прекрасно знаю. Під час візиту до мене підійшов військовий. Каже: «Ти мене не впізнаєш? Я був другим режисером на одному серіалі з тобою». А військова форма змінює людину з кіно. Та я впізнала його. То був Олег Тимошенко, який і нині у війську. І вже була якась рідна душа. Мені було дуже комфортно там».
Ввечері артисти вийшли на велику площу на святкування Дня Незалежності.
«І от коли вийшла на сцену — не знала, що казати. Я завжди розповідала, що моя мати народилася на Чернігівщині, тато — в Сумах. Потім батько навчався в Харкові, мама — в Ужгороді. Сестра моя народилася у Чернівцях, а я — в Ужгороді. Тому Україна — вся моя. І немає жодного куточка, де б у мене не було рідних людей».
Та Луганщина, ділиться Римма, була незвіданим для неї краєм.
«На сцені я побачила, що на площі стоїть багато людей. І всі вони або з прапором, або у вишиванці, або з браслетом на руці. Я відчула таку хвилю від них. Одразу сказала: «Вітаю вас з Днем Незалежності». Оплески. Говорю: «Слава Україні!». Мені у відповідь: «Героям Слава!».
На сцені Римма розповіла, що у неї був день народження. Але вона вирішила, що посидіти за святковим столом вона може й іншим разом. Важливішим для неї було приїхати до людей.
«І кульмінацією цього всього було, коли ми стояли під сценою, і мені розповідали, що за український браслет та прапор людей просто могли вбити. Потім повз нас проходив чоловік із жінкою у вишиванці. Каже: «Дякую», і дає мені в руки листівки. Коли їх відкрила, побачили екслібриси Чехова. Друга листівка — Квітка Цісик, якою я на той час марила».
Римма підійшла до того чоловіка й спитала, хто він. Виявилося, що то був Борис Романов.
«Я заходжу в мережу і читаю про нього. З’ясувалося, що Борис — один з чотирьох українських художників, які пишуть саме в цій техніці».
Коли почалася повномасштабна війна, Римма допомогала Борису виїхати з прифронту. І зараз він з родиною живе у Дніпрі в квартирі її подруги.
Згодом Римма ще декілька разів бувала на Луганщині. Тоді ж сама запропонувала Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театру зробити спільну виставу.
«Через пів року написала директору театру Володимиру Москвиченку й спитала, чи будемо ми шукати п’єсу? Він подумав, що я жартую. Але ж я — жінка серйозна. Тому ми почали шукати п’єсу. Тоді середній вік артистів був 28 років. І не було п’єси, де була б жінка мого віку, одна молодь».
Афіша вистави
Та Володимиру Московченку вдалося знайти п’єсу «Веселий дух», яку все-таки поставили.
Унікальне місто, яке познайомило зі справжнім патріотом
Римма каже, абсолютно унікальним місто на Луганщині для неї стала Попасна.
«Там був шотландський проєкт «Class Act: Схід – Захід». У Шотландії він працює для того, щоб підлітків витягати з вулиці та вчити писати п’єси. У нас він був націлений на те, щоб приїздили діти зі сходу та заходу. За п’ять днів наші сучасні драматурги навчали їх писати п’єси на будь-яку тему, яку обирали діти. Після написання артисти на волонтерських засадах складали вистави».
Тоді з Донеччини були діти з Мар’янки та Авдіївки, з Луганщини — із Попасної.
Учасники з Щастя і Попасної проводжають Клесів і Нововолинськ
«І от що мене здивувало. Діти з Чопу, що на Закарпатті, говорили російською. А от ті, хто приїхав з Попасної — українською. Вони навчалися у ліцеї, яким керував Віктор Шулик. Він разом зі своїм сином пішов на війну. На жаль, Віктор загинув на фронті».
Віктор Шулик із сином на фронті
Римма наголошує, для неї Луганщина — перш за все про людей.
«І коли мені хтось починає щось розказувати, про те, хто воює, а хто ні; які регіони більше кладуть життя, я завжди розповідаю про Віктора, який у своєму ліцеї навчив всіх любити українську мову, українську історію, українську книгу. Такого патріота, якого я зустріла у Попасній, я не знаю, де ще пошукати».
Свої в Telegram 
