Люди, без яких Луганщину важко уявити. Згадуємо загиблих, які боролися за український схід
Вони були справжніми патріотами країни та сходу. Попри окупацію рідних міст, продовжували боротися: хтось — на полі бою, хтось — інформаційно. В кожного з них були мрії повернутися додому, на вільну українську Луганщину, зустрітися з близькими й обійнятися у день нашої Перемоги. Та здійснитися цьому не судилося. Цього тижня загинули уродженці Луганщини — Юрій Кучерик, Анастасія Волкова, Андрій Ширшиков. Та пам’ять про них назавжди залишиться в історії нашої країни та кожного з нас.
Юрій Кучерик: «Для мене природньо бути українцем»
29 травня 2024 року під Урожайним, що на Донеччині, загинув військовослужбовець Юрій Кучерик. Про це повідомив журналіст Костянтин Реуцький.
«Людина з золотими руками та золотим серцем, загинув, захищаючи батьківщину. Він був надійним і по-особливому надихаючим. На ньому багато чого трималося у нашій спільноті, його не вистачатиме багатьом. Найбільше — його родині: дружині та донькам. Юра жив чесно та просто, робив те, у що вірив, без галасу, щиро, до кінця. Маємо йому дякувати та пам'ятати».
Уродженець Стаханова Юрій Кучерик
Юрій Кучерик народився у Стаханові. А за декілька років до початку російської агресії проти України, переїхав до Луганська. Влітку торгував сувенірами на узбережжі Азовського моря, а взимку виготовляв меблі.
«До столярки я потрапив на початку 2000-х. Трохи з деревом працював, потім мене перевели на корпусні меблі, там я вивчив технологію збирання кухонь, шаф-купе. Але я пробув там не дуже довго, не хотілося бути найманим робітником. Працював й у торгівлі. На літо орендував два кіоски в Урзуфі, на узбережжі Азовського моря, та торгував сувенірами. Грошей, зароблених за сезон, мені вистачало на життя. А якщо ці кошти закінчувалися, тоді я брав замовлення на виготовлення меблів. Або якщо друзі просили, то робив меблі для них. У Луганську це було для мене хобі. Я знав, прийде літо і мені треба буде їхати. До того ж, моя дружина в Луганську мала магазин сувенірів, і я допомагав їй там», — розповідав в одному з інтерв'ю Юрій.
Згадуючи події 2014 року, Юрій казав, що тоді погляди містян розділилися. Сам чоловік завжди мав проукраїнську позицію.
«Я багато подорожував Україною і бачив, що немає на заході агресії та страшного Правого сектору. Для мене природньо бути українцем. Я навіть приїжджав на Майдан. Хоча довго не наважувався їхати. Дружина тоді тільки завагітніла. Але коли почалися перші вбивства, не витримав і поїхав».
Російська навала змусила родину Юрія покинути рідне місто. Сталося це у червні 2014-го. Виїжджати довелося вже через КПВВ. Спочатку родина оселилася під Харковом. Згодом переїхали до Києва. У вересні Юрій ще хотів поїхати додому, аби забрати речі, але не встиг: бойовики винесли меблі, порізали радіатори, котли. Залишили лише голі стіни.
Повернутися до вже окупованого Луганська Юрію все-таки довелось через сімейні обставини: у його дружини померла матір. І це була його остання поїздка до рідного міста.
У столиці Юрій мав майстерню з виготовлення меблів. Та коли розпочалася повномасштабна війна, став на захист країни.
Юрій за роботою у своїй майстерні
«Мій земляк Юрій Кучерик загинув. Рік тому я казала йому, що хочу, щоб він зробив мені кухню. Дуже-дуже хотіла замовити її саме у нього. Він відповів: «Після війни». І я була впевнена, що так воно і буде», — написала Валентина Троян й додала, що Юрій був дуже світлою людиною.
Надія Линник зазначила, що за декілька днів до загибелі Юрія згадувала його.
«Як зустрілися в Ужгороді у лютому 22-го; як ти розповідав, що відправив своїх дівчат в безпечне місце, а сам хочеш піти на війну і захищати Україну, але не розумієшся на військовій справі. «Але то нічого — всьому навчуся», — сказав ти упевнено… Мужній, справжній, чесний і сміливий».
Світлана Євсєєва пригадала, як понад 25 років тому називали Юрія — Куча.
Юрій у студентські роки
«Він був, мабуть, самою світлою, легкою людиною, яка ніколи ні на кого не ображалася. Пам'ятаю, як на черговому шаленому рокешнику чи квартирнику, коли нам було років по 18-20 ми, молоді і, мабуть, не зовсім тверезі, обговорювали саме службу в армії, контрактну також. І він тоді сказав: «Ну, як я можу воювати, я ж пацифіст. І як я можу воювати за гроші, якщо вже на те пішло — мені ж країну, можливо, прийдеться захищати. А за це гроші хіба беруть?». Він був наївний, добрий та справжній».
І коли дійсно прийшов час долучитися до війська, Юрій без вагань став на захист країни.
«Захищав не за гроші — захищав, бо мав совість, життєві принципи та гідність. І не тільки країну — родину, друзів, ти був чесним, простим у самому доброму сенсі, надійним та відкритим. Як так, друже? Нестерпний біль».
У Юрія залишилися дружина та доньки, які потребують підтримки та допомоги. Українська картка Монобанку Наталі, його дружини — 4441114411462169. Також можна переказати кошти на PayPal: [email protected]
Анастасія Волкова мріяла стати першою журналісткою, яка зробить репортаж зі звільненого Луганська
30 травня у Слов’янську Донецької області внаслідок ДТП загинула 31-річна воєнна кореспондентка українського іномовлення Анастасія Волкова. Як повідомляються в Луганській адміністрації, переходячи дорогу, вона зупинилася на перехресті, коли перед нею зіткнулися дві автівки, одну з яких відкинуло на Анастасію.
Анастасія народилася у місті Щастя Луганської області. Вона закінчила факультет журналістики Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
Уродженка Щастя Анастасія Волкова
«Вона почала навчання в нашому університеті ще в Луганську, вивчала видавничу справу й редагування. Яскрава лідерка групи й сумлінна староста. Творча особистість і людина, закохана в книжки. Які гарні книжечки вона створювала», — пригадала Настіна педагогиня Ірина Кошман.
У листопаді 2014 року виїхала з Луганська та залишилася жити у Сєвєродонецьку. І вже тоді починала знімати свої воєнні репортажі.
«Тому що російські війська вижили мене із рідного Луганська. Я втратила будинок. І події 2014 року відіграли основну роль у становленні мене як журналіста та людини, яка хоче і це робитиме далі», — розповідала Анастасія.
Анастасія працювала у найгарячіших точках на Сході. А її найбільшою мрією було стати першою українською журналісткою, яка зробить репортаж зі звільненого Луганська.
Анастасія працювала у найгарячіших точках
«Хочу бути журналістом, який покаже, як відновлюється моя Луганщина. Кожен клаптик землі. Вся Україна зараз скелею за Донбас! Ми своїх людей не залишимо сам на сам з ворогом, а це означає, що не залишимо й після Перемоги. Відновлення буде колосальним. Весь світ буде залучений до відбудови Донбасу, півдня, бо якщо зараз така неймовірна підтримка, то уявіть, якою вона буде після нашої Перемоги», — наголошувала Анастасія.
У червні 2022 року журналістка була нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Останні кілька тижнів перед загибеллю Настя перебувала у лікарні — боролася із хворобою, яка вразила її легені. На своїй сторінці у Facebook активно розповідала про свій стан. Ще недавно вона писала, що їй вже краще і вона щодня займається з реабілітологом, робить дихальні вправи та гімнастику.
Останні тижні Анастасія боролася із хворобою
«Взагалі, з тим відсотком ураження легень на відновлення може піти пів року. Але я вірю, що зможу відновитися швидше. В палаті лікарні нарешті спокійно, я можу спати. І ще я нарешті почала читати», — написала Анастасія на своїй сторінці за декілька годин до загибелі.
У смерть Анастасії і досі не можуть повірити. Її подруга та колежанка Марина Терещенко ділиться, вже другий день поспіль вона підтверджує цю страшну новину.
«А сама не вірю. Настю, за тобою тужать стільки людей. Коли загинув Махов, ми вперше серйозно говорили з тобою про смерть. Ти тоді сказала, що Сашка багато земляків згадують хорошим словом і ти б теж такого для себе хотіла. Люба моя — так ти завжди до мене зверталася — я не знаю жодного, хто б згадав про тебе погано. Для всіх нас твоя загибель — невимовна втрата. І це не кліше, а правда», — додала Марина.
Христина Бердінських зазначила, що Настя була «абсолютно безстрашною журналісткою»
«Людина, яка хотіла жити і працювати у рідній Луганській області. Настю Росія позбавила дому двічі. Спочатку окупація Луганська у 2014-му, потім Настя переїхала у Сєвєродонецьк і працювала там до останнього, доки окупанти туди не зайшли. Воєнна кореспондентка, яка не могла не висвітлювати цю війну. Як же сумно від усіх цих втрат».
Згадали Анастасію і у поліції Луганщини, роботу якої неоднаразово висвітлювала журналістка.
«Майже до повної окупації залишалася в м. Сєвєродонецьк звідки вела прямі ефіри, показуючи громадянам усі «обійми братського народу». Кожну свою ротацію на Донеччину разом зі співробітниками зведеного загону поліції Луганщини виїздила в деокуповані населені пункти рідного регіону, бо тягнуло на рідну землю. Анастасія Волкова назавжди закарбувала своє імʼя в історії військової журналістики».
Як зазначає Марина Терещенко, поховають Анастасію у Слов’янську. Допомогти родині можна, зробивши переказ на картку: 4966804727589888.
Андрій Ширшиков — почесний громадянин Сєвєродонецька
31 травня на фронті загинув головний сержант 111 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Андрій Ширшиков.
«Мене вбили двічі. Моє кохання, моє щастя, мій чоловік. Ти назавжди зі мною. Не вірю», — повідомила його дружина Ольга Жидкова.
Андрій Ширшиков народився у Первомайську та після початку російської агресії проти України 2014 році переїхав до Сєвєродонецька. Там він працював у Сєвєродонецькій МВЦА начальником управління транспорту та звʼязку. Він відповідав за весь міський транспорт, а після об’єднання селищ, прилеглих до Сєвєродонецька в ОТГ, ще й за приміський.
Андрій працював у Сєвєродонецькій МВЦА
«Останній проєкт, що розроблявся за моєї участі — це створення додаткових тролейбусних маршрутів, щоб об’єднати міста Сєвєродонецьк та Лисичанськ. А на майбутнє — Сєвєродонецьк та Рубіжне. Також планував створити у своєму управлінні відділ інспекторів з паркування, які функціонують при міських радах у великих містах України», — ділився Андрій.
Та у 2021 році він підписав контракт резервіста зі 111 окремою бригадою Сил територіальної оборони ЗСУ. Після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році й до останнього подиху боронив Україну у складі цієї бригади.
Андрій несе службу із 2021 року
«Війна — це важка робота 24/7. Як казав Вінстон Черчіль, — «Це кров, грязь та сльози». Позитив лише в тому, що на війні все спрощується: є спільний ворог, побратими та посестри, є сім’я, заради якої ти тут і зараз, та є Україна, яку треба вберегти від ворога», — говорив в одному з інтерв’ю Андрій.
За чотири дні до гибелі, 27 травня, Андрію Ширшикову присвоїли звання «Почесний громадянин міста Сєвєродонецька».
Андрій під час вручення почесного звання
Найбільше за все, казав в інтерв'ю Андрій, він боявся забуття.
«Забуття того, якою ціною даються наші Перемоги. Нерозуміння цивільного населення, «якого ця війна не стосується», а ще тих регіонів, які перебувають в окупації».
Та пам’ять про воїна залишиться назавжди. Адже, як кажуть його друзі та знайомі: «Він був найкращим».
Свої в Telegram 
