Сіверська громада вже два роки під обстрілами. Люди виживають лише завдяки допомозі волонтерів

Волонтерський куліш, вода і хліб
Блогери-мандрівники, які до повномасштабного вторгнення були відомі репортажами із сіл, де зупинялося життя, з початком великої війни зосередили свою увагу на прифронтових регіонах.
Цього разу вони разом з Анатолієм Годуном з організації «Волонтери від Бога» поїхали в Сіверськ та прилеглі до нього села. У два волонтерських пікапи вмістилося 500 літрів води та по 240 порцій кулішу та гречки, а також кількадесят свіжих буханок хліба.
«Сам факт гарячої їжі в таких містах, гарячої, домашньої, смачної їжі, він дуже важливий. Я називаю наше служіння, що це контрпропаганда. Тобто ми приїжджаємо, ми кажемо, що ми одна країна, то що, хлопці, от, ми тут, нікого тут більше немає», — ділиться своєю мотивацією Анатолій Горун.
Восени 2022 року волонтер зазнав сильного поранення під Бахмутом, вивозячи поранених українських військових. Один з уламків російського ПТУРа, що тоді знищив його машину, тепер назавжди залишиться у його голові. Відтоді він вірить, що його призначення — допомагати іншим людям, що опинилися в біді.
Зараз разом з Анатолієм волонтерять 20 однодумців, які допомагають підтримувати життя близько 3000 людей у прифронтовій громаді. Їхня гуманітарна діяльність напряму пов'язана з протестантською вірою, тому Анатолій вірить, що допомогу, яку він надає, не можна назвати матеріальною.
«Нас поважають за те, що ми робимо свою роботу постійно. Тому що будь-яка погода, буде мінус 40 — ми приїдемо. Будуть обстріли — ми приїдемо, і вони будуть говорити, як ви доїхали».
Як живуть люди у Закітному, Платонівці та Серебрянці
Перше село у волонтерському маршруті Анатолія — Закітне. Тут залишається жити всього 30 місцевих. Однак їхнє життя суттєво ускладнюють щури: через них у селі, що стоїть на Сіверському Дінці, не можна пити воду з жодного колодязя.
До самого ж Дінця мешканцям села ходити неможна, бо там багато мінувань і вибухівки ще з часів окупації Лимана і Ямполя. Зараз волонтери приїздять до села раз на тиждень, і місцеві обережно забирають продукти, намагаючись не скупчуватися на видному місці.
Наступна зупинка Анатолія — сусіднє село Платонівка. До лінії фронту тут трохи більше 15 кілометрів. Волонтер скаржиться, що раніше місцеві постійно слухали тут російське радіо, тож більше він не возить у село батарейки. Зараз у Платонівці залишилося всього п'ятеро жителів, один із яких переконує, що «вже давно потрібно було зупинити» бойові дії, й що вони все ще можуть зупинитися, якщо всі українці стануть на коліна й помоляться.
Наступний пункт призначення волонтерів — Серебрянка. Від села до лінії фронту вже менше 10 кілометрів. До війни воно вважалося доволі великим, а тепер тут залишається всього 29 людей. На відміну від Закітного, тут місцеві швидко обступають машину з допомогою, не зважаючи на близькість фронту.
Перед тим в село близько двох місяців не завозили допомогу, і лише незадовго перед приїздом Анатолія сюди завітали волонтери з Полтави. Протягом цього часу місцеві виживали, як могли, тримаючись на запасах продуктів, які припасли раніше. А інколи через село проїздять військові, що часом діляться із місцевими їжею та цигарками.
«У мене немає фінансів. Хоча мені 62 ось буде. Пенсію не оформив, бо це бозна-куди треба їхати, щоб її зробити. Їхати мені нікуди: у мене родина в (окупованому) Старобільську, а у жінки дочка в Дніпрі живе. У неї четверо хлопців, що я там буду робити? Кому я там треба?», — запитує мешканець села.
У Серебрянці Анатолій просить місцевих разом із ним проказати молитву, в якій волонтер прохає у Бога, щоб снаряди оминали мешканців села, а сам Господь приніс якнайскоріше Україні перемогу та мир.
Росія атакує КАБами п'ятиповерхівки Сіверська
Їдучи дорогою до Сіверська, Анатолій розповідає історії зі своїх численних волонтерських маршрутів. На одному з розбитих відтинків дороги машині доводиться суттєво сповільнитися, щоб проїхати. Часто саме в цей момент поруч прилітають російські міни.
Однак цього разу пікапи Анатолія доїздять до Сіверська практично без пригод, і лише в самому місті на волонтера і блогерів чекали досить близькі артилерійські удари. Росіяни почали активно «працювати» по місту, й зокрема намагаються знищити один із мостів, що веде до нього над залізничним полотном.
Заїжджаючи в Сіверськ, Анатолій не може стримати емоцій — центральний район міста стоїть розбитим, майже в кожній його п'ятиповерхівці вибиті вікна та посічені дахи, а на окремих будинках видно сліди пожежі.
Ще одне місто Донеччини перетворюється на суцільний попіл. У спальному районі віє трупним запахом. Імовірно, якась частина містян загинула у власних домівках після чергового прильоту КАБу, що трапився за два дні до приїзду блогерів.
Однак навіть у сильно пошкоджених п'ятиповерхівках продовжують жити люди. Один із місцевих просить не показувати на відео стихійну могилу, в якій він був змушений поховати свого тата та бабусю. Інший літній чоловік приїхав у Сіверськ 50 років тому з Вінниччини, і сварить блогера за те, що той не привіз із собою газет для прифронтового міста. Бо інакше до міста не доходить ніяка інформація. Щоправда, за мить до того він виголошував російські пропагандистські наративи.
У місті волонтер зупиняється у однієї жінки, якій віддає усю воду, що в нього залишилась. Пізніше жінка розподілить її на всіх мешканців свого району, які ще не покинули місто. Повертаючись із Сіверська, Анатолій звертає увагу на те, що з тутешніх пагорбів видно далекий Лисичанськ, а над Серебрянським лісництвом постійно здіймається дим.


