Владислав Білий мріяв повернутися в український Крим. “Азовець” “Хоуп” загинув в Оленівці
Чекали на доньку — все купили рожевого кольору
На третьому місяці вагітності Ольга пішла дізнатися стать майбутньої дитини. УЗД показало — буде донька.
“Купили рожевий візочок з білими трояндами, рожевий одяг і чекали. Але моя лікарка сказала, що не вірить УЗД і буде хлопчик. І строки мені ставили інші, проте у мене було передчуття — буду народжувати з 4 на 5 серпня, що обов'язково це буде ніч і мій чоловік буде на чергуванні. Так і сталося: чоловік був на роботі, народила, коли сходило сонце і на цей світ з’явився хлопчик. Медсестра коли віддавала мені сина, сказала: “Тримайте свого золотовійого”. І дійсно — у нього були довгі та густі вії, наче посипані золотим пилом”, — розповіла вона.
Ольга з сином Владиславом
Ольга маленького сина називала сонечком. Каже, що довго не могли вигадати ім’я, бо чекали на дівчинку. Та одного дня вся родина зібралася і вирішила, що малюка зватимуть Владиславом.
Як Владислав став "Хоупом"
У школі хлопець вивчав англійську і французьку, любив історію. У старших класах мріяв стати журналістом. А ще завжди з собою носив фотоапарат. Після школи Владислав вступив на історичний факультет до Таврійського національного університету імені Вернадського. Вже студентом зацікавився футболом і почав ходити на домашні матчі клубу “Таврія”.
“В університетські роки Влад захопився графіті-культурою. У сина був альбом, де він малював, а потім ці малюнки переносив на стіну. Одного разу зайшла в кімнату сина, він якраз малював якісь трикутники. Запитала, що це, а Влад каже: “Це мій нік "Хоуп”. В перекладі з англійської — надія, надійний. У 2011 році він зробив татуювання з цими трикутниками. Коли син пішов в "Азов", то взяв собі той позивний — "Хоуп"”, — розповіла мати.
Ольга і син
Ольга згадує, як вночі син з іншими хлопцями розмальовував списані вагони, які стояли на колії на залізничному вокзалі Сімферополя. На одному з них він намалював трикутники, що означали “хоуп”.
“Коли син вже поїхав з Криму назавжди, у 2014 році я їхала на роботу і побачила на одному з бетонних парканів в промзоні новий малюнок з цими трикутниками. Одразу їх впізнала, подзвонила Владиславу, питаю: “Сину, що це?” А він у відповідь: “Мамо, це тобі від мене побажання доброго ранку, коли ти будеш їхати на роботу, і гарного вечора, коли будеш їхати додому". Потім хлопці стали там писати патріотичні гасла — “Все буде Україна” та “Слава Україні”. А потім все це зафарбували. На жаль, у мене немає світлини того малюнка”, — сказала Ольга.
Графіті "Хоуп"
Поїхав з Криму через проукраїнську позицію
Рідний пів острів Владислав покинув на початку 2014 року. Переїхав до Львова — вперше туди він побував там у 13 років і йому це місто дуже сподобалося. У Львові Владислав знайшов роботу, з’явилися нові захоплення, зокрема велотуризм, з друзями ходив в Карпати. За словами мами, Владу у Львові було комфортно жити. Там він познайомився з Ольгою, майбутньою дружиною.
“Син восени 2013 приїхав до Криму з дівчиною, з якою тоді зустрічався. Стали жити у мене. І всі події, які відбувалися в Криму взимку та на початку весни, він побачив і не міг залишитися осторонь. Влад був одним з учасників проукраїнських мітингів. Потрапив на фото і відео. А коли почались репресії щодо учасників мітингів, терміново поїхав з Криму назад до Львова”, — пригадує мати події 10-річної давнини.
Знайомство з майбутньою дружиною і “Азов”
Ольга Біла з вересня 2022 до серпня 2023 року працювала в Патронатній службі “Янголи Азову”, займалася похованнями та комунікацією з родинами загиблих і зниклих безвісти. Зараз — у відділі зв'язків з громадськістю 1-го батальйону бригади “Азов”.
Ольга і Владислав познайомилися у 2011 в спільній компанії у Львові, де на той час дівчина навчалася. Їм тоді було по 18 років.
“Симпатії не було, здався мені надто нахабним. Пізніше Влад розказував мені, що я також йому зовсім не подобалася, дратувала його. Бачились не дуже часто, але достатньо для того, щоб спостерігати життєвий шлях і дорослішання одне одного”, — згадує Ольга.
Владислав "Хоуп" Білий
У 2015 році Владислав разом із другом з фанатського руху львівських “Карпат” стали на захист країни, долучившись до лав “Азову”. Попри слова рідних про те, що Владислав має спершу захищати свою маму, а вже тільки потім державу, відповів: “Якби так думала кожна мама, де була б наша Україна? І чи була б взагалі…” Брав участь у боях на Донеччині під час АТО/ОСС. Жив у Маріуполі — місті, яке стало його новим домом.
Весілля на березі Азовського моря з барбекю і піснями під гітару
До весілля В’ячеслав і Ольга майже не зустрічалися — зближення почалося з дружніх стосунків.
“У 2016 році через нещасний випадок потрапив до опікового центру Дніпра з опіками рук і голови. Мені розповіли, що він після евакуації, у нього немає змінного одягу і другий день він не може поїсти. Я тоді там жила, якраз почала робити татуювання. Спакувала сумку з речами, які він міг би вдягнути, приготувала їжу і поїхала до лікарні. Так ми почали спілкуватися частіше”, — каже Ольга.
Влад на службі
Ольга помітила, що Владислав змінився, змужнів за час служби в полку. “Хоуп” служив в артилерії — був топогеодезистом (навідником) працював з мінометом 82 мм, пізніше перейшов на 120 мм.
“Кілька разів Влад приїздив до Дніпра зробити тату, інколи я їздила до Маріуполя, щоб “набити руку” на його друзях. Так наша дружба зміцніла. А якось ми почали обійматися і зрозуміли, що не хочемо відпускати одне одного. Це було дивиною для обох, раніше не думала про Влада, як про потенційного партнера чи чоловіка. Домовилися не поспішати з розвитком будь-яких стосунків, думали те, що так яскраво спалахнуло, так само може і перегоріти. Але нічого не вийшло: приблизно через два тижні я сказала, що хочу вийти за нього заміж”, — пригадує Ольга.
Це було навесні 2017 року. У травні Владислав зробив Ользі зустрічну пропозицію. Влітку вони вже жили разом у Маріуполі, а розписалися у вересні. Ольга каже, було важко спланувати цю подію, оскільки всі друзі її коханого — військові, не у всіх збігаються відпустки. Тож вирішили, що це буде скромне, але веселе солдатське весілля.
Ольга і Влад розписалися у Маріуполі
“Під РАЦСом на виході пили шампанське із залізних армійських горнят. Саме святкування було на березі Азовського моря з барбекю і гітарою. Оскільки і я, і Влад завжди любили активний відпочинок, то весільна подорож була автостопом до Бакоти з наметами, до озер. Коли ми були підлітками, автостоп був популярним способом подорожувати, тож нам захотілося повторити це хоча б ще раз. Бакота тоді не була популярним туристичним об’єктом, ще й осінь. Навколо за багато кілометрів — ні душі, тільки ми удвох”, — згадує Ольга.
Йшов до своєї мети, попри все
У планах у Владислава було отримати другу освіту, тож у 2020 році він вступив до Національного університету "Острозька академія” на факультет журналістики. За словами Ольги, Владислав був вірним, уважним чоловіком. Завжди пам’ятав про речі, які були важливими для неї, ніколи не порушував своє слово.
“За п'ять років подружнього життя не пам’ятаю жодного конфлікту. Мабуть, через те, що були давно знайомі, бачили позитивні і негативні риси одне одного, розуміли, хто на що здатен. Найсильніша сторона Влада, на мою думку, — йти до цілі, попри все. До служби в “Азові” Влад не був спортсменом, не вмів підтягуватись чи бігати крос на 10 кілометрів, щоб пройти фізтести. Але коли вирішив служити, почав посилено тренуватись протягом десь пів року, і успішно пройшов базовий курс підготовки бійця “Азову”, — розповіла дружина.
Син не хотів мене відпускати
Мати з сином зустрічалися за кожної можливості: разом відвідали Львів, Кам'янець-Подільський, Ужгород, Хмельницький, Херсон, їздили по замках України. Але жінка жодного разу за всі 8 років, що син служив в “Азові” так і не побувала в Маріуполі. Ольга пригадує останню зустріч з сином. Це було на початку 2020 року — 7 січня в Києві вони разом святкували день народження Ольги.
“Зазвичай син не любив фотографуватися, та цього разу він робив багато світлин. Ми гуляли разом, розмовляли про все. І Влад тоді наговорив мені багато приємного, сказав, що я його добре виховала. Коли ми прощалися, перед автобусом син тримав мене за обидві руки, міцно стискав їх, не хотів відпускати. Раніше Влад обіймав, помахав рукою і з посмішкою йшов. А тоді для нього прощання було надто важким, це я відчувала. Автобус поїхав, а син сумний продовжував сидіти на лавці”, — розповіла вона.
Влад бачився з мамою щороку
Після тієї зустрічі Ольга вирішила остаточно переїхати на материк, навіть всю нерухомість виставила на продаж. Але почалася пандемія коронавірусу і всі шляхи були закриті. Потім у Ольги захворів батько, а в середині січня 2022 він помер.
“Влад подзвонив, сказав: "Мамо, тримайся”, і заплакав. Я, мабуть, з восьми років не чула, як плаче моя дитина. Це я потім зрозуміла, що син вже тоді знав — війна на порозі і ми вже можемо ніколи не зустрітися. А потім 23 лютого виступ путіна і вторгнення російських військ”, — сказала Ольга.
“Загинуло багато достойних мужів, але це тільки дає наснаги різати гнид”
За декілька днів до повномасштабного вторгнення Владислав прийшов з роботи і сказав коханій, що їй краще поїхати з міста чимдалі, на захід країни. Сказав Ользі, що може повернеться через кілька тижнів, а може доведеться залишитися надовше.
“Ми тоді кидали палити, кілька місяців утримувалися від тютюну, але з такими новинами вийшли на балкон і закурили. Останній раз я бачила Влада 20 лютого, в підрозділі йшла посилена підготовка до всіх можливих варіантів розвитку подій, тому додому ніхто більше не приходив з тих чоловіків, хто мешкав за межами військової бази. Увечері 21 лютого я поїхала з Маріуполя, наступного дня вже була у подруги на Рівненщині, де прожила до кінця липня”, — розповіла Ольга.
До того, як оборонці Маріуполя відійшли на "Азовсталь" подружжя підтримувало зв'язок — переписувались по кілька слів майже щодня. 23 березня Влад написав Ользі, що дім на Лівому березі Маріуполя, де вони жили, ще стоїть. Району практично немає, а будинок ще є.
“Пізніше танк влучив прямо в нашу квартиру, і мені стало легше від цієї новини. Жоден окупант не ступив на поріг мого дому. Я писала Владу про радість від того, що “ніяка Манька з Ростова не буде ходити в моїй білизні”.
Сум читався в словах тільки тоді, коли згадував втрату побратимів: “Загинуло багато достойних мужів, але це тільки дає наснаги різати гнид”. Просив мене, що б там не було, казати мамі, що у нього все добре. Все дійсно було нормально — до виходу в полон не отримав серйозних травм, не був пораненим. Пізніше один боєць, який повернувся з полону, сказав, що у Влада було багато контузій. Але у кого в Маріуполі тоді не було контузій?”, — розповіла дружина.
Все життя Владу снився один і той же сон
У розмові мама пригадує, коли Владу було півтора року, на вулиці зранку випав сніг. У Криму це рідкість, особливо такий великий та гарний. Жінка піднесла сина до віконця і мовчить, нічого не говорить, не пояснює.
“І він так наморщив лоба, подивився зліва направо, справа наліво, а потім запитав: “Мамо, а що небо впало?” В уяві дитини сніг — це хмара, яка впала і залишилася лежати на землі. А потім, коли син був на “Азовсталі”, у мене в голові постійно лунало це питання, бо на наших хлопців та дівчат з неба падали бомби…”, — розповіла мати “Хоупа”.
З п'яти років Владу періодично снився один і той самий сон. Він прокидався серед ночі, кричав, щоб мама увімкнула світло.
Владислав Білий
“Питав, чому темно, хоча я світло вже включила. Питав, чому немає води, хоча поруч стояла повна склянка. Розповідав, що щось таке велике і воно розчавить щось мале. Складав свої пальчики, показував маленький квадратик. І пояснити не міг, що це — маленьке і велике. Цей сон снився йому у 5, 10, 15 і у 20 років. Я коли приїздила до сина у Львів, питала, чи сниться йому цей сон і досі, Влад сказав — так. А коли син був на “Азовсталі”, написала йому, що нарешті зрозуміла його сон. Маленьке — то металургійний завод, де вони були, а велике, яке їх знищувало, — бомби з російських літаків. І Влад відповів: “Мамо, цей сон останній рік мені снився щоночі”. А далі буде ще менший квадратик — барак в Оленівській колонії, де загине мій син, за секунду його не стане…”, — розповіла Ольга.
"Пора вити нове гніздо”
У полон з "Азовсталі" Владислав Білий вийшов 20 травня 2022 року. Напередодні він зателефонував другові з єдиним проханням — витягти з окупованого Криму на підконтрольну територію маму. Друг слово стримав. Вже в Оленівці "Хоуп" дізнався від дружини, що мама нарешті в безпеці. Він дуже зрадів цій новині.
“Син виходив в останній день. Я всюди шукала відео з ним, і знайшла. Чітко видно його татуювання. Під час обшуку тримався достойно, а в очах — зневага до ворогів”, — каже мати.
"Хоуп" у день виходу з полону
У день виходу в полон Владислав подзвонив коханій. Попросив не хвилюватися, запевнив, що все буде добре. На зв’язок з Оленівської колонії виходив рідко: два короткі дзвінки та кілька смс.
“За місяць до загибелі подзвонив і сказав: ”Пора вити нове гніздо”. Попросив знайти житло, де ми житимемо після його повернення. Згодом написав повідомлення, воно було останнім. Влад сказав, що сильно любить мене і маму, просив передати їй це”, — пригадала дружина.
Після новини про загибель записалася до психіатра
До показової страти в Оленівці військовополонені і їхні рідні були впевнені — треба трохи почекати, потерпіти і почнуться обміни. Про воєнний злочин мати дізналася ближче до вечора, бо була на роботі. Одразу подзвонила невістці, але вона не знала, чи був “Хоуп” у тому бараку. Близько восьмої вечора дружина Влада зателефонувала його матері і підтвердила — їхній чоловік і син загинув під час вибуху в бараку.
“Я чекала більш точної інформації. Думала, що це може бути фейк, бо від ворога можна очікувати всього. Але ввечері мені подзвонив побратим і сповістив про загибель Влада. Попросив кілька днів не дивитися новини, не шукати в інтернеті подробиць. Були фотографії тіла, де було чітко видно тату червоного кольору — “Перунів цвіт”. Тому сумнівів не було…
Тату Влада "Перунів цвіт"
Я сказала, що сама зателефоную матері. Набралася сил, подзвонила, знайшла автобус на ранок до Києва і до обіду була там. Відтоді все було, як в тумані — дихати важко, дереалізація, ніби все навколо якесь не справжнє, м’язи, як камінь, боліли весь час, не можливо було розслабитися. Боялася розвитку ПТСР або депресії, тому якнайшвидше записалася до психіатра і почала психотерапію, яка тривала пів року. Кілька тижнів з мамою сиділи на пігулках. Стану заперечення в мене не було. Майже. Я не могла не побачити ті фото, знайшла їх в інтернеті, впевнилась, що це Влад і ніякої помилки бути не може”, — поділилася Ольга.
Не хотіла, щоб мама бачила Влада таким
Мати Влада і досі не бачила ті фото. Вона пообіцяла невістці не шукати їх в інтернеті. А ще — не сподівалася, що росіяни повернуть тіло сина. Думала, що всіх загиблих поховають у братській могилі десь поруч з колонією. В середині серпня 2022 Ольга здала ДНК, але воно загубилося. Тіло “Хоупа” привезли восени 2022 — був обмін загиблими. Тоді ж мати вдруге задала ДНК. 22 лютого 2023 року їй зателефонували і сказали, що є збіг.
Дружина згадує свій стан — їй стало трохи легше від того, що зможе попрощатися з коханим і гідно його поховати.
“Прощання було аж у квітні 2023 року. Довго чекали результатів експертизи, здавали зразок двічі, бо перший загубився. До того ж навантаження на всі структури тоді було колосальне, тому час від часу таке ставалося. Тіло було в нормальному стані, коли прибуло в київський морг на Оранжерейній. Але взимку під час блекаутів холодильники не працювали, тому до квітня від нього мало що залишилося. Трохи шкіри, м’язів, через живіт було видно хребет. Я не хотіла, щоб мама бачила щось подібне, вона б точно цього не витримала, тому пішла на впізнання сама”, — розповіла Ольга.
Прах Владислава зберігається в гільзі у київському колумбарії
Владислав Білий хотів, аби після смерті його кремували і неодноразово нагадував про це дружині. А ще — щоб прах розвіяли над Кримом.
"Казав, розуміє, що, можливо, це й не вийде, бо війна і незрозуміло коли туди можна потрапити. Тому якщо буде спочивати на цвинтарі, то на такому, щоб був не гірший за Личаківський у Львові”, — розповіла Ольга.
Кремували Владислава Білого 20 квітня 2023 року, а наступного дня його прах поховали в колумбарній стіні почесних поховань на території Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника в Києві, де чекатиме на виконання останньої волі “Хоупа” — бути розвіяним над Чорним морем у звільненому Криму.
“Побратими зробили гільзу з його позивним і датами народження та загибелі. То син там не в урні, а в гільзі від побратимів”, — сказала Ольга.
Гільза, де знаходиться прах "Хоупа"
Мама пригадує, як Влад у розмовах згадував рідний Крим. Це була його найзаповітніша мрія — повернутися на звільнений від росіян пів острів: “Мамо, я не так сильно сумую за рідними чи друзями, як за Кримом. За горами, за Чорним морем. Я дуже хочу повернутися додому”.
За часи служби в “Азові” у В’ячеслава Білого чимало нагород — медаль “За військову службу Україні”, два нагрудних знаки “За відзнаку в службі”, відзнака Президента України “За участь в АТО”, нагрудний знак “За доблесну службу”, пам’ятний знак “Захиснику Маріуполя”, нагрудний знак “Козацький хрест” III ступеню. А у квітні 2022 року, під час оборони Маріуполя, “Хоуп” був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Орденом "За мужність" ІІ ступеня "азовця" нагородили вже посмертно.
Свої в Telegram 
