Не могла прийняти точку неповернення. Психологиня з Горлівки допомагає наркозалежним у Запоріжжі

Поранення сина

“У мене двоє дітей — донці на той момент було півтора року, вона ще в колисці сиділа, а сину — 14 з половиною. Ми вийшли в магазин і якраз був обстріл. Снаряд влучив у магазин. А уламок потрапив синові в колінний сустав. Це було у серпні 2014 року вже після того, як окупанти зайшли в Горлівку”, — каже Людмила.

Людмила Шевченко Автор: фото з архіву Людмили

Через те, що сина треба було терміново оперувати, затримались з виїздом. Звернулися до місцевої лікарні, але з ліками була проблема. Щоб знайти анестезію для операції, довелось йти до сепаратистів.

“Вони там самі себе депутатами попризначали. Довелося звернутися до одного з них. Записали прізвище й сказали, що привезуть препарат з Донецька”

Людмила розповідає, що восени почались серйозні обстріли міста, тому, переживши вже одну біду, не хотілось чекати повторної трагедії. Тож у листопаді родина виїхала в Донецьк.

“Там був відкритий “зелений коридор”, але дуже швидко люди займали місця. І коли я побачила, що вже все зайнято, ми з дітьми, моя мама та ще одна жінка найняли таксі, яке нас довезло до блокпоста. А далі ми пересаджувались на автівку, щоб доїхати до Запоріжжя. Це все було одним днем. Ми майже зовсім не взяли речей, бо нам сказали, щоб їх не було — оце так ми поїхали”, — згадує жінка.

Діти Людмили Шевченко Автор: фото з архіву Людмили

Боротьба за документи

В Запоріжжі родину підтримали родичі, які тимчасово надали прихисток. Однак біля півроку Людмилі, з маленькою дочкою на руках, довелось боротися за підтвердження своєї професійної кваліфікації, а також за право отримувати декретні виплати.

Проблемою стало те, що за півроку, які родина пробула в окупованій Горлівці, були знищені всі українські штампи. Тож при звільненні у трудовій їй поставили печтаку з гербом так званої “днр”.

“Спочатку я звернулась у запорізький центр зайнятості, адже за законом України я й досі працювала в школі на Донеччині медичною сестрою та психологом. Потім пішла в пенсійний фонд. Там сказали, що в мене немає факту звільнення і в мене начебто продовжена декретна відпустка по догляду за дитиною до 6 років”, — ділиться жінка.

“Я мріяла, щоб мене взяли бодай нянею у якийсь дитячий садочок, аби там я могла і працювати, і бути з дитиною”

Людмила ділиться, дуже складно було відновити, в тому числі й пенсію її мамі. Всі запити, які посилалися окупаційній владі в Горлівку були без відповідей. Пані Людмила говорить, що їхня родина, яка фактично вважалася переселенцями, загрузла в боргах.

А попереду був суд, після якого жінка сподівалалсь оновити документи.

“Звернулась до центра “Карітас”. Їхній адвокат допоміг оформити позов. З ним я виступала в Києві у Верховній Раді. Але навіть після цього був визнаний лише факт звільнення. Ані мій стаж, ані кваліфікація не були підтверженими”.

Людмила Шевченко з донькоюАвтор: фото з архіву Людмили

Переселенський імунітет

Психологиня каже, що паперова бюрократія додала незрозумілості й невпевненості в майбутньому. Та ще й надодачу було повне нерозуміння того, що відбувається і як так сталося, що на зміну звичному життю у Горлівці довелося опинитися у незнайомому місті з невідомими перспективами та проблемами.

“Три роки я не могла прийняти ту саму точку неповернення. І тільки пізніше змирилася, зрозумівши, що їхати нема куди й треба якось розвиватися тут — на місці — в Запоріжжі”

Родина орендувала квартиру й почала життя з чистого аркушу. Навіть коли почалась повномасштабна війна, жінка вирішила залишатись у Запоріжжі.

“24 лютого я відкрила очі й, попри звуки вибухів, сказала собі, що нікуди не поїду. Тоді я взяла себе в руки: сіла, випила каву, й попри все поїхала на роботу”, — розповідає Людмила.

Каже, на роботі пропонували фінансову підтримку, щоб охочі працівники виїхали в більш безпечні місця. Дехто навіть переїжджав, а потім все одно повертався. Але переселенці залишалися.

“Це, напевно, вже імунітет. Повірте, я знала, що ворог піде далі. І я казала своїм колегам, що 200 кілометрів до Донеччини — це зовсім не та відстань, яка їх стримає. І, звісно, я дуже не хотіла, щоб у Запорізькій області таке саме починалося, але я розуміла, що все може бути”.

Психологічна допомога “ключовій спільноті”

Зараз донці Людмили 11 років, а сину — 25. Дівчинка навчається в місцевій школі, ходить на танці й на курси моделей. Син закінчує магістратуру.
Сама Людмила працює психологинею й має різні категорії клієнтів.

Людмила Шевченко з мамою та донькоюАвтор: фото з архіву Людмили

“Є така прийнята абревіатура — “ключові спільноти”. Це колишні ув'язнені, секс-працівниці, ВІЛ-інфіковані люди та ті, які вживають ін'єкційні наркотики. Це теж моя ключова спільнота, з якою я працюю”, — ділиться жінка.

Працює Людмила і на сайті замісної підтримувальної терапії в програмі медикаментозного лікування людей із психічними та поведінковими розладами внаслідок уживання опіоїдів.

“Я не можу сказати, що наркозалежних стало більше з початком повномасштабної війни. Статистика по сайту ЗПТ така сама, як і була. У нас немає листа очікування. Якщо ще два роки тому він був, то зараз закупка препаратів проходить стовідсотково”, — каже Людмила.

Людмила з донькоюАвтор: фото з архіву героїні

Психологиня розповідає, люди з наркозалежністю, які проходили лікування замісною терапією і виїхали з окупованих населених пунктів Запорізької області, отримали глибокий стрес. Адже в росії немає подібних програм. Тому вони були позбавлені необхідних препаратів та лікування.

“Зараз єдина можливість вивести з наркозалежності — це детокс — зниження дозування. Те, чого вони (наркозалежні, — авт.) ще бояться — це, якщо, не дай бог, щось прилетіть в наркологію чи на склади, й не стане препаратів. Тоді їм буде дуже важко”, — констатує психологиня.

А самій Людмилі відновлювати сили допомагають заняття фізичними вправами, прослуховування класичної музики, малювання та дозвілля з дітьми.

Ночували у полі під дулом ворожого танку. Родина Боєвих поїхала з Маріуполя, а опинилась в окупації

Хореграфка Олеся Піскун з Волновахи відкрила танцювальну студію у центрі Варшави. Ось її історія

Наталія Панченко вчиться жити з протезом. Вчителька втратила ногу від удару російського “Іскандеру”