Не могла прийняти точку неповернення. Психологиня з Горлівки допомагає наркозалежним у Запоріжжі
Людмила родом із Горлівки. На початку російської агресії проти України, у 2014 році, внаслідок обстрілу її син отримав поранення. Після лікування через пів року родина виїхала до Запоріжжя. Там довелося не лише наново відбудовувати життя, а й тривалий час відновлювати документи. Та попри це, навіть під час великої війни родина залишається у Запоріжжі. Тут Людмила працює психологинею й надає допомогу наркозалежним.
Поранення сина
“У мене двоє дітей — донці на той момент було півтора року, вона ще в колисці сиділа, а сину — 14 з половиною. Ми вийшли в магазин і якраз був обстріл. Снаряд влучив у магазин. А уламок потрапив синові в колінний сустав. Це було у серпні 2014 року вже після того, як окупанти зайшли в Горлівку”, — каже Людмила.
Людмила Шевченко
Через те, що сина треба було терміново оперувати, затримались з виїздом. Звернулися до місцевої лікарні, але з ліками була проблема. Щоб знайти анестезію для операції, довелось йти до сепаратистів.
Людмила розповідає, що восени почались серйозні обстріли міста, тому, переживши вже одну біду, не хотілось чекати повторної трагедії. Тож у листопаді родина виїхала в Донецьк.
“Там був відкритий “зелений коридор”, але дуже швидко люди займали місця. І коли я побачила, що вже все зайнято, ми з дітьми, моя мама та ще одна жінка найняли таксі, яке нас довезло до блокпоста. А далі ми пересаджувались на автівку, щоб доїхати до Запоріжжя. Це все було одним днем. Ми майже зовсім не взяли речей, бо нам сказали, щоб їх не було — оце так ми поїхали”, — згадує жінка.
Діти Людмили Шевченко
Боротьба за документи
В Запоріжжі родину підтримали родичі, які тимчасово надали прихисток. Однак біля півроку Людмилі, з маленькою дочкою на руках, довелось боротися за підтвердження своєї професійної кваліфікації, а також за право отримувати декретні виплати.
Проблемою стало те, що за півроку, які родина пробула в окупованій Горлівці, були знищені всі українські штампи. Тож при звільненні у трудовій їй поставили печтаку з гербом так званої “днр”.
“Спочатку я звернулась у запорізький центр зайнятості, адже за законом України я й досі працювала в школі на Донеччині медичною сестрою та психологом. Потім пішла в пенсійний фонд. Там сказали, що в мене немає факту звільнення і в мене начебто продовжена декретна відпустка по догляду за дитиною до 6 років”, — ділиться жінка.
Людмила ділиться, дуже складно було відновити, в тому числі й пенсію її мамі. Всі запити, які посилалися окупаційній владі в Горлівку були без відповідей. Пані Людмила говорить, що їхня родина, яка фактично вважалася переселенцями, загрузла в боргах.
А попереду був суд, після якого жінка сподівалалсь оновити документи.
“Звернулась до центра “Карітас”. Їхній адвокат допоміг оформити позов. З ним я виступала в Києві у Верховній Раді. Але навіть після цього був визнаний лише факт звільнення. Ані мій стаж, ані кваліфікація не були підтверженими”.
Людмила Шевченко з донькою
Переселенський імунітет
Психологиня каже, що паперова бюрократія додала незрозумілості й невпевненості в майбутньому. Та ще й надодачу було повне нерозуміння того, що відбувається і як так сталося, що на зміну звичному життю у Горлівці довелося опинитися у незнайомому місті з невідомими перспективами та проблемами.
Родина орендувала квартиру й почала життя з чистого аркушу. Навіть коли почалась повномасштабна війна, жінка вирішила залишатись у Запоріжжі.
“24 лютого я відкрила очі й, попри звуки вибухів, сказала собі, що нікуди не поїду. Тоді я взяла себе в руки: сіла, випила каву, й попри все поїхала на роботу”, — розповідає Людмила.
Каже, на роботі пропонували фінансову підтримку, щоб охочі працівники виїхали в більш безпечні місця. Дехто навіть переїжджав, а потім все одно повертався. Але переселенці залишалися.
“Це, напевно, вже імунітет. Повірте, я знала, що ворог піде далі. І я казала своїм колегам, що 200 кілометрів до Донеччини — це зовсім не та відстань, яка їх стримає. І, звісно, я дуже не хотіла, щоб у Запорізькій області таке саме починалося, але я розуміла, що все може бути”.
Психологічна допомога “ключовій спільноті”
Зараз донці Людмили 11 років, а сину — 25. Дівчинка навчається в місцевій школі, ходить на танці й на курси моделей. Син закінчує магістратуру.
Сама Людмила працює психологинею й має різні категорії клієнтів.
Людмила Шевченко з мамою та донькою
“Є така прийнята абревіатура — “ключові спільноти”. Це колишні ув'язнені, секс-працівниці, ВІЛ-інфіковані люди та ті, які вживають ін'єкційні наркотики. Це теж моя ключова спільнота, з якою я працюю”, — ділиться жінка.
Працює Людмила і на сайті замісної підтримувальної терапії в програмі медикаментозного лікування людей із психічними та поведінковими розладами внаслідок уживання опіоїдів.
“Я не можу сказати, що наркозалежних стало більше з початком повномасштабної війни. Статистика по сайту ЗПТ така сама, як і була. У нас немає листа очікування. Якщо ще два роки тому він був, то зараз закупка препаратів проходить стовідсотково”, — каже Людмила.
Людмила з донькою
Психологиня розповідає, люди з наркозалежністю, які проходили лікування замісною терапією і виїхали з окупованих населених пунктів Запорізької області, отримали глибокий стрес. Адже в росії немає подібних програм. Тому вони були позбавлені необхідних препаратів та лікування.
“Зараз єдина можливість вивести з наркозалежності — це детокс — зниження дозування. Те, чого вони (наркозалежні, — авт.) ще бояться — це, якщо, не дай бог, щось прилетіть в наркологію чи на склади, й не стане препаратів. Тоді їм буде дуже важко”, — констатує психологиня.
А самій Людмилі відновлювати сили допомагають заняття фізичними вправами, прослуховування класичної музики, малювання та дозвілля з дітьми.
Свої в Telegram 
