Оксана Богомаз створила проєкт Дім #429. Разом з волонтерами шиє штори для переселенців
Киянка Оксана Богомаз розуміє, як це — залишитись без житла, бо будинок у Бородянці, в якому вона вирісла, на початку великої війни російські окупанти майже зрівняли з землею. Пережите стало для Оксани стартом нового проєкту, який назвала номером зруйнованого батьківського будинку — Дім #429. Зараз Оксана разом зі своєю волонтерською командою допомагає шити штори для переселенців, створюючи затишок в будинках людей, які втратили все.
Бої під Києвом бачила на власні очі
Волонтерка Оксана Богомаз мешкає під Києвом в селищі Старі Петрівці Вишгородського району. Каже, в перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну була вдома зі своїми трьома дітьми.
“Я живу з родиною з боку Білорусі, в 9 км від нас — Гостомель. І над нами вже о 12-й годині летіли гвинтокрили. Їх штук тридцять пролетіло над моїм будинком в цей день”, — каже Оксана.
Волонтерка Оксана Богомаз
Попри те, що всі страшні події перших днів війни розгорталися прямо на очах Оксани, вона все ж таки вирішила залишитись в Україні.
“Я бачила бій, як російський гвинтокрил впав у Київське водосховище. В той момент я піднялася на верхній поверх і спостерігала за цим. Не знаю, як трималася, інколи мені здавалось, що не дають впасти якісь внутрішньої сили. Й чоловік тоді дуже підтримував”.
Але через десять днів, коли у рідному Києві й області розгорталися найзапекліші бої, Оксана з трьома дітьми виїхала в Чернівці. Там залишилася на два місяці.
“Справа в тому, що ці десять днів ми з дітьми провели під сходами, я практично не спала. І у нас тут утворилася “сіра зона”. В п`яти кілометрах від нас зірвали міст і росіяни брали наше селище в оточення”.
Оксана каже, її молодші діти, яким 2,5 та 11 років, на тодішні події реагували відносно спокійно. А ось її 22-річна донька дуже хвилювалася.
Зруйнований батьківський будинок
Батьки Оксани Богомаз жили в серці Бородянки — селищі Бучанського району Київської області. На початку великої війни ворог не тільки активно обстрілював ці території, а й на деякий час окупував селища.
“В той день пощастило, що мама поїхала до старенького дідуся в село, а тато був у сестри. Тобто під час масованого обстрілу їх не було в будинку. Мама дуже хотіла повернутись додому за речами, але ми їй заборонили це робити”, — розповідає Оксана Богомаз.
4 березня Оксана побачила повідомлення в соцмережах про те, що Бородянку окупанти сильно обстрілюють і будинок батьків палає. Згодом стала дізнаватися про долю їхніх сусідів. З’ясувалося, що коли розпочалася пожежа, місцевим вдалося відкрити евакуаційні двері підвалу з двох боків.
“Там також жила моя приятелька з чотирма дітьми. Зранку того дня вона дзвонила мені й сказала, що будинок активно обстрілюють. Вони з дітьми боялися виходити аби взяти їжу та воду, бо на вулиці “працювали” ворожі снайпери”.
Пізніше Оксана дізналась, що її приятелька з дітьми ховалась в сусідньому під'їзді, а потім вони разом перейшли у підвал. Коли окупанти захопили будинок, то знущалися над жінкою.
“Вона пережила дуже жахливі психологічні наруги. Там були і чеченці, і росіяни. Три чи чотири тижні приятелька з дітьми провели в захопленому селищі. Окупанти клали її на підлогу й обстрілювали по периметру. З її дочкою, яка була на восьмому місяці вагітності, робили теж саме. Над ними знущалися, сміялися. А потім сказали: “біжіть”, й стали стріляти їм у слід. Вони тікала з дітьми пішки близько 11 кілометрів. Вдалося виїхати до Польщі. Вже там довго проходили терапію”, — розповідає Оксана Богомаз.
Наразі батьківський будинок й досі стоїть зруйнований. Відбудувати його поки не обіцяють.Тож поки батьки Оксани мешкають на дачі.
Допомагає переселенцям створювати затишок в нових домівках
Після повернення разом з дітьми з Чернівців, Оксана поїхала в селище свого дитинства — рідну Бородянку. Каже, що саме там з нею стався ефект дежавю, що наштовхнув на майбутній благодійний проєкт.
“Я пам`ятаю, як після Чорнобильської катастрофи, коли мені було 6 років, я йшла до свого нового будинку. Я несла свої іграшки. Ми піднялися в свою квартиру, і там все було дуже нове. Навіть пам’ятаю запах фарби. Тоді, як і в цей раз, квітнули вишні. Та зараз я, вже доросла жінка, знову піднімаюся в цей будинок. Але то не новий, а вже зруйнований будинок. Заходжу і бачу, що там нічого немає — все розтрощено. Розумію, що батькам треба розпочинати все з самого початку”.
Оксана Богомаз з батьками
Після цього інсайту волонтерка доєдналася до чатів, де переселенці шукали всякі речі: від посуду до одягу. Деякими речами Оксана ділилася з людьми, втім, вона бачила, що дуже часто ті, хто втратили свої домівки, на нових місцях шукають штори.
“Розумієте, люди писали, що потрібні штори. Будь-які. А я вже 25 років працюю в текстильному бізнесі. І у нас є робочі чати, де всі зібрані — від клієнтів до підприємців. Тож я написала туди, що я буваю на ресурсах ВПО, і там людям дуже потрібні штори. Мені дуже хотілося їм допомогти. Колеги відгукнулися й спитали, що потрібно робити. Таким чином, у нас виник окремий чат допомоги. Там були підприємці з різних міст України”, — розповідає Оксана Богомаз.
Оксана Богомаз шиє штори для переселенців
Всі запити волонтерка надсилала в робочий чат і її колеги самі брали їх на опрацювання. А в мережі Оксана дала оголошення, що є можливість допомогти шторами та гардинами переселенцям. Ділиться, замовлення посипались не десятками, а сотнями. За перший місяць волонтерства у листопаді 2022 року вона з помічниками обробила та укомплектувала біля ста запитів.
“Ми створили спеціальну анкету, в якій просили написати свою коротку історію, надати довідку ВПО й озвучити, які саме штори потрібні. Ми викинули цю анкету в чат переселенців. За день форму заповнили близько тисячі людей — просто шалена кількість. Я почала обробляти й зрозуміла, що сама не справляюсь, бо окрім волонтерства в мене є ще свій бізнес. І це моя основна робота. Тоді я почала шукати помічників і знайшла двох дівчат: одна — з Луганщини, друга — з Херсонщини. Вони стали допомагати мені обробляти й сортувати анкети, зідзвонюватись з людьми”.
Завдяки допомозі дівчат, каже волонтерка, вдалося оптимізувати роботу й почати шити штори та гардини. За півтора роки роботи сотні родин переселенців безкоштовно змогли прикрасити свої вікна й створити затишок в квартирах.
“В мене є налаштовані канали текстильників та швейних майстерень. Всі вони допомагають або тканинами, або відшивом. Я пишу й своїм постачальниками — міжнародним компаніям, розповідаю про проєкт й прошу допомоги. Хтось дає 60 метрів тканини, хтось — 30. А нещодавно ми отримали аж 340 метрів”.
Щомісяця, каже волонтерка, потреба в тканинах на благодійні штори складає 500-600 метрів. І кожного разу Оксані доводиться їх знаходити й долучати все нових благодійників. Адже кожній родині вони дарують від одного до трьох комплектів штор, в залежності від потреб.
“Звісно, що тканини нам передають безкоштовно, бо й допомога людям у нас безкоштовна. Деякі салони самі купують тканини й шиють родинам. Дехто не може собі дозволити за власний кошт купувати, і тоді кажуть: “Давайте тканини, ми будемо шити”. Тоді я їм відправляю тканини від інших фірм. Дехто каже, що ми не можемо шити повністю безкоштовно. Тоді я збираю донати, й сплачую десь 40% роботи. І так з місяця в місяць я збираю кошти, прошу тканину й пошив, веду чат, в якому є наші підприємці-волонтери”, — розповідає волонтерка.
Оксана Богомаз підкреслює: щомісяця вона викладає звіти й відгуки в робочий чат. А, тим часом, родин ще доволі багато. Наразі обробили лише половину запитів й закрили потреби біля 1,5 тисячі родин-переселенців.
Свої в Telegram 
