Відчуваю, що потрібна тут. Донеччанка Анастасія Перепелиця допомагає переселенцям в Запоріжжі
У 2014 році, коли розпочалася російська агресія проти України, Анастасія Перепелиця з родиною виїхала з Донецька. Спочатку оселилися у Бердянську, згодом — у Запоріжжі. Одразу Анастасія стала допомагати переселенцям розібратися з документами. Потім почала розвиватися у громадському секторі й заснувала власну організацію. Разом з волонтерками вони опікувалися переселенцями, просували гендерну рівність в Україні, а з початком повномасштабного вторгнення стали допомагати всім, хто постраждав від війни. Для Свої Анастасія розповіла про події 2014 року у Донецьку та життя у прифронтовому Запоріжжі, яке нині стало для неї рідним містом.
«Коли спалили прапор «Шахтаря», стало зрозуміло, що це не місцеві»
Анастасія — донька військового. Тому після початку російської агресії проти України у 2014 році, розуміла всі ризики окупації. Та тоді ще було сподівання на те, що все швидко скінчиться.
«Більшість донеччан пам'ятали, як була визволена Харківська обласна адміністрація. Ми бачили, що до нас у Донецьк приїжджали представники з Києва. Й багато хто думав, що те, що відбувалося у Донецьку, ненадовго. Ми сподівалися, що все завершиться, як і у Харкові».
Анастасія Перепелиця - громадська діячка
Довідка Свої. Перші проросійські акції у Харкові пройшли 23 лютого 2014 року біля пам'ятника Леніну. Тривали вони до 1 березня 2014 року й основна фаза завершилася тимчасовим захоплення будівлі Харківської обласної державної адміністрації. Друга хвиля акцій сталась на початку квітня. Тоді окупанти проголосили про створення так званої «Харківської народної республіки». Та діяльність прихильників росії тоді зупинили спецпідрозділи МВС України.
Втім, в Донецьку сталося зовсім не так. Швидкого визволення не відбулося.
«У 2004-му році, коли відбулась Помаранчева революція, відчувалася напруженість. Тоді стали поширюватися наративи «про бандерівців, які приїдуть нас вирізати». Але тоді не вийшло розхитати суспільство. І до початку 2014 року в Донецьку я не чула жодних розмов сепаратистського спрямування».
Анастасія згадує, у 2014 році у Донецьку проходило багато мітингів в підтримку України. Проте чому люди не були почутими — й досі незрозуміло.
Мітинг у Донецьку 5 березня 2014 року
«Це ж не від місцевих залежало. В 2014-му році ми довго жили в невизначеності — без певної влади. До червня у нас не було президента. Це був хаос і незрозуміла інформаційна політика. Для багатьох прогресивних людей джерелами інформації були проукраїнські ЗМІ, але не всі їх дивилися. У нас не було визначених спікерів, які б доносили правильні меседжі».
Анастасія наголошує, люди були готові слухати українську владу і йти за нею, проте її не було. Натомість в місті починав розквітати сепаратистський рух, який в переважній більшості складався з приїжджих росіян.
«Для мене було показовим відео, на якому група молодиків зірвала прапор «Шахтаря» і спалила його. Жоден дончанин не міг би це зробити. Тому що в нас був культ нашої команди. Це була наша гордість».
Тоді ж, згадує Анастасія, місцеві бачили, як до будівлі обласної адміністрації все частіше стали прибувати автобуси з Белгорода та Ростова.
Евакуація з Донецька
Ситуація в місті ставала дедалі напруженою. Тому Анастасія евакуювала з міста дітей та матір. Їхати вирішили до Бердянська.
«Дорогою на блокпосту були «козаки». Це були точно не наші донеччани. В них був ростовський говір та нашивки з російськими триколорами. Коли нас зупиняли, питали: чи любимо ми росію».
Анастасія ділиться, думали, що виїжджають на декілька тижнів, та залишилися у Бердянську на півроку.
«Я була в умовній відпустці. Планувала, що залишу маму з дітьми на морі, а сама повернусь додому й вийду на роботу. Але мені подзвонив керівник і попросив шукати в Бердянську місця, де ми зможемо розмістити родини наших співробітників та офіс».
Коли вивозили офісну техніку через блокпост, то росіяни зупинили автівку й, навівши зброю на людей, ретельно перевіряли всі речі.
Та коли окупанти дізналися, що фірма працює в аграрній галузі, в них виникло ще більше більше питань.
«Один з цих «козаків» сказав, що якщо ми займаємося аграрним бізнесом, то маємо знати, що на землю завезли рептилоїдів. Тому ми маємо припинити вирощувати пшеницю. Натомість маємо їсти лише те, що росте у садках. Від почутого в мене був жах від того, що такі люди стоять зі зброєю».
Попри те, що фірму вдалося евакуювати, розвиток бізнесу вирішили призупинити. Вже тоді було усвідомлення, що росіяни не зупиняться й буде продовження війни. Особливо це розуміли переселенці.
«Я спостерігала за своїми відчуттями тоді. У Донецьку на той час тільки захоплювали адмінбудівлі, а у Слов’янську, який зовсім поруч, вже були бойові дії. Тільки після того, як почали стріляти по моїм вулицям, до мене прийшло справжнє усвідомлення війни. Тому тепер я кажу всім переселенцям: «Не ображайтесь, якщо хтось не розуміє вас та ваші почуття. Просто пригадайте, що ви відчували, коли ви дивилися на міста, де були бойові дії, і що ви відчули, коли ворожі атаки почалися у ваших населених пунктах».
Підтримка переселенців
Чоловік Анастасії залишався у Донецьку й працював на Україну. Та коли це стало неможливо, виїхав з міста. По роботі його перевели до Запоріжжя. Тож родина вирішила переїжджати до нього.
Анастасія з чоловіком
У новому місті Анастасія стала допомагати переселенцям.
«Тоді було дуже багато змін в законодавстві стосовно ВПО, тому я допомагала людям розібратися з документами. Згодом запрацювали міжнародні програми підтримки переселенців. Я стала багато навчатися. Й після чергового тренінгу з однодумицями створили свою громадську організацію «Донбаська ініціатива Міст», яка допомагала ВПО».
Паралельно Анастасія працювала бухгалтеркою, а у 2015 році зайнялася адвокацією прав внутрішньо переміщених осіб.
Анастасія Перепелиця з колежанками
«Коли працювала з переселенцями, зрозуміла, що найбільшої підтримки потребують жінки. Бо коли стається криза, навантаження на них збільшується в рази. Вони працюють, виховують дітей, доглядають за літніми родичами, беруть на себе всі родинні турботи. Тому я стала займатися підтримкою прав жінок і гендерної рівності, аби вони були більш досвідченими, обізнаними й реалізованими».
Залишається, бо відчуває себе потрібною
Зараз Анастасія працює менеджеркою проєктів психо-соціальної підтримки в благодійному фонді «ПосмішкаUA».
Анастасія Перепелиця (ліворуч)
«З 2022-го року ми з адвокації повністю перейшли до гуманітарного реагування. Мені здавалося, що 22-й — це один величезний день, який не завершувався рік. Тому що була цілодобова гуманітарна допомога. Ми підключали всі контакти, які були напрацьовані за вісім років роботи. Якось моя мати запитала, чому ми не їдемо за кордон. Я сказала, що відчуваю, що потрібна тут».
Та коли ситуація у Запоріжжі загострилася, родині все-таки довелося виїхати на кілька місяців на Волинь. Каже, вони не стільки боялися обстрілів, скільки потрапити під російську окупацію.
Тому вже за декілька місяців родина знову повернулася до Запоріжжя.
«Я вважаю, що Запоріжжя — це моє місто. Я б хотіла, щоб ми його відновлювали й розвивали з якимось новим підходом. Воно має бути дуже привабливим для всіх українців і зручним, комфортним для містян».
Свої в Telegram 
