90 років життя Марії Ковальової з Покровська вмістились у багажник седана. Це друга війна у її житті
Марія Ковальова народилася на Луганщині у багатодітній родині у 1933 році. Змалку вона дізналася, що таке війна, окупація, голод та втрата. Після Другої світової вивчилася у технікумі й за розподілом потрапила до Покровська, тодішнього Красноармійська. Там прожила понад 50 років. І зараз, вже у поважному віці, вона знову переживає війну. Попри повну невідомість, жінка на прохання доньок погодилась евакуюватися, і нині живе на Київщині. Розуміючи, що залишила власну квартиру через смертельну небезпеку, вона все одно сумує за, здавалося б, звичними речами й вчиться жити наново. Історію Марії Степанівни та те, як склалося її життя у новому місті для Свої розповів журналіст Олег Джолос, який евакуював жінку на Київщину. Далі — його монолог.
Переддень свята Незалежності України та і, власне, 24 серпня провів за кермом. Їздив до свого рідного міста — Покровська, колишнього Красноармійська, де прожив 25 років. Закінчив школу, після університету повернувся і розпочав свій журналістський шлях на місцевому телеканалі і в регіональній газеті… Репортерська робота дозволила глибоко пізнати і саме місто, і його мешканців. Покровськ — місто з притаманною для багатьох населених пунктів Донбасу історією. Зазвичай виникали такі поселення навколо промислових підприємств і шляхів, у випадку Покровська це була залізниця і перші вугільні копальні… Місто було заможним, квітучим і затишним.
У Покровську понад 50 років мешкала у власній квартирі Марія Степанівна Ковальова. Фактично все її доросле життя пов’язане з цим містом. Хоча народилася вона 15 лютого 1933 року у багатодітній родині на руднику Ізварине на Луганщині. Дівоче прізвище пані Марії — Курилова. Батько її, Степан Федорович, родом з села Курилівка, що в Суджанському районі Курської області, за 7 кілометрів від російсько-українського кордону. Мама, Ірина Михайлівна, з Білгородщини. Там вони і побралися.
Невдовзі молода родина була змушена фактично втекти з рідного села. Родину Курилових, які були добрими господарями на своїй землі, мали худобу та доглянутий власний будинок, радянська влада «розкулачила».
Батько влаштувався на копальню в селищі Ізварине. У холодну і голодну зиму 1933-го в цьому селищі у робітничому бараку і народилася Марія Степанівна.
Життя її не було легким, як і у більшості її покоління радянських людей. На початок Другої світової родина Курилових мала п’ятьох дітей. Окрім Марії, ще було четверо хлопчиків. Батько був мобілізований у перші дні війни, невдовзі опинився в оточенні під Харковом і майже всю війну перебував у німецькому полоні. Родина пережила окупацію, трагічну загибель від ворожого снаряду одного з дітей…
Після війни Марія закінчила школу, торгівельний технікум. І опинилась за розподілом в українському Покровську, на той час Красноармійську. Там вийшла заміж за Петра Гавриловича Ковальова, теж етнічного росіянина з Краснодарського краю.
Чоловік, який працював бухгалтером на різних підприємствах міста, отримав від держави квартиру, в якій дружня родина виховувала двох доньок. Доньки виросли, Петро Гаврилович, на жаль, рано помер, а Марія Степанівна, вийшовши на пенсію, займалася городом і онукою, яку на її честь назвали Марією.
Так, якщо коротко, можна описати життєвий шлях нашої героїні, який круто змінила нинішня російсько-українська війна. У 2014 році її молодша донька з родиною змушена була покинути Донецьк, бо в це місто прийшов так званий «русский мир». А через десять років той самий руський чобіт почав смертельно грюкати у двері її рідного Покровська.
Марія Степанівна Ковальова
Так Марія Степанівна Ковальова вдруге в своєму житті опинилась фактично на війни. Її доньки не могли цього допустити, і саме тому 23 серпня я приїхав за нею у Покровськ. Попередньо не виключали варіант її евакуації потягом, і треба сказати, що на гарячій телефонній ліній Покровської міської військової адміністрації нам були готові допомогти, необхідна тільки була наша згода. Евакуаційні потяги тоді ще відправлялися з Покровська на Рівненщину та Львів. Але все ж таки вирішили забирати автівкою, тим більше що в авто можна було покласти принаймні більше речей, ніж у дорожню валізу.
Рано вранці наступного дня рушили на Київ. Попри побоювання важкої дороги через масову евакуацію, з цією проблемою ми не стикнулися. Дорога була майже пуста… Можливо, тому що ранок, можливо, тому що субота… Я побачив, що у Покровську ще було достатньо людей, переважно старшого віку, але бачив багато молоді і навіть дітей.
Зазначу неабияку кількість блокпостів і на межі областей, і перед окремими містами. Але мене не зупиняли, точніше пару раз хотіли зупинити, але побачивши пасажирку на першому сидінні та ковдри на задньому давали знак продовжувати рух.
Все життя вона зберігала недоторканими румунські пледи й ковдри, постільну білизну, махрові рушники та рулони якихось тканин, куплені «по-блату» ще за радянських часів. Все це вона берегла до, як казали «кращих часів» чи то на «чорний день». Який, мабуть, і наступив би, не вивези ми її з прифронтової території.
Протягом усієї дороги вона питала у мене, чи взяв я її улюблену пір'яну подушку… Змушений був сказати правду, що не взяв, пообіцявши, що там, де вона буде жити, її чекають і подушки, і ковдри. Але забігаючи наперед скажу, що попри це, у новому помешканні вона вже тиждень шукає свою рідну подушку... Поселили її у власній квартирі на Софіївській Борщагівці, що на Київщині. Марія Степанівна, враховуючи її вік і здоров’я, не зовсім розуміє, де вона знаходиться. Хоча вона розуміла, що виїжджає з рідної домівки через війну і смертельну загрозу.
Не розуміти це було важко, бо навіть протягом тієї пів доби, які я перебував у Покровську, майже не вщухала вибухова канонада бойових дій, які точаться за 8-10 кілометрів від міста.
На сімейній нараді вирішили сказати, що це її нова квартира, яку надала їй держава замість тієї, яку вона лишила у Покровську. І здається це спрацювало, Марія Степанівна потроху оговтується і повертається до звичного життя…
До речі, стосовно держави. На мою думку, держава намагається усіляко сприяти і евакуації, і супроводу евакуйованих на нових місцях перебування. З власного досвіду скажу, що і евакуюватися готові були допомогти, і з отриманням довідки внутрішньо переміщеної особи не було проблем. Звернувся до селищної ради Софіївської Борщагівки з оригіналами документів, послався на поважний вік Марії Степанівни та стан здоров’я, і отримав довідку ВПО без її присутності. Це як раз приклад, коли держава дбає про своїх громадян, які опинилися у важких обставинах. Отримуючи довідку ВПО, я дізнався про можливість для Марії Степанівни, як переселенки, отримати грошову допомогу від Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Представники благодійного фонду «Право на захист» під час виїзного прийому громадян у селищній раді Софіївської Борщагівки перевірили її документи і підтвердили її право на цю допомогу. Це буде неабияка підтримка для неї.
Оформлення допомоги для Марії Степанівни
Але, як я переконався, деякі наші громадяни, скажімо так, зловживають своїм правом на допомогу, яку надають міжнародні недержавні організації. В черзі на запис на допомогу від Управління Верховного комісара ООН у справах біженців біля Софіївської сільради я познайомився з двома молодими жінками. В розмові, зрозумів що вони отримали статус ВПО ще у березні 2022 року, коли на пару місяців виїжджали з Київщини до Львова. Вже два роки живуть у власних домівках, але жінки переконані, що теж мають право на грошову допомогу від УВКБ ООН. Принаймні, вони наполягали на розмові з представниками благодійного фонду "Право на захист», щоб визначити, чи відповідають їхні родини критеріям програми багатоцільової грошової допомоги від Організації Об’єднаних Націй. Як я зрозумів, більшість громадян отримає відмову, але вони займають час і, відповідно, збільшують чергу для тих, хто реально потребує і має право на цю підтримку.
Повернемося до Марії Степанівни, яка в 92 роки починає нове життя у новому місті. ЇЇ близькі і держава не лишили її сам на сам зі страшною бідою, коли війна знову постукала в її оселю.
Ми маємо брати відповідальність за своїх близьких і знайомих, тих, хто опинився у війні і хто не може самостійно подбати про себе. Так, звісно, держава має допомогти громадянам у цій ситуації. Але давайте не забувати слова Президента США Джона Фітцжеральда Кеннеді, сказані понад пів століття тому: "Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!".
Свої в Telegram 
