Якими можуть бути Маріуполь без заводів і Донбас без війни? Пояснює політолог Костянтин Батозський
Костянтин Батозський родом із Донецька, дитинство провів у Празі. Вчився і деякий час працював в Москві. У 2008 році повернувся до України, а коли почалась «російська весна», став радником терміново призначеного голови Донецької облдержадміністрації Сергія Тарути.
Коли владу в Донецьку захопила «ДНР», разом із керівництвом області виїхав працювати до Маріуполя. За рік разом із Діаною Берг заснував Агентство розвитку Приазов’я, це його основна справа.
З Костянтином спілкуємось у Києві, де він зараз мешкає.
– Кілька разів на рік обов’язково буваю в Маріуполі, читаю лекції в нашому Агентстві розвитку Приазов’я. Мені як донеччанину потрібно раз на рік проїхатися цим маршрутом, побачити море, степ, – каже Костянтин.
Ми сидимо у кав’ярні неподалік від Майдану Незалежності. Сучасний інтер’єр, чимало іноземців. Поруч із нашим столиком, радше як елемент декору – томів 30 «Большой советской энциклопедии», виданої у 1970-х.
Костянтин дістає том «Евклид – Ибсен» і відкриває «Жданов» – так називався Маріуполь у 1948 – 1989 роках.
– Дуже маленька главка. Санаторій і грязелікарня – все. Ось Ждановський металургійний завод, завод «Азовсталь», торгівельний порт – заснований у 1889 році. Півсторінки у радянській енциклопедії. Проблема в тому, що і сьогодні це півсторінки у житті України.
З того, що потрібно Маріуполю для розвитку, ми і почали розмову.
«Що буде з Маріуполем після того, як заводи закриються, – єдина можлива змістовна розмова»
– Компанія «Метінвест» контролює Маріуполь у принципі і ставиться до нього як до гуртожитку при заводі. Вона ніби робить все, щоб лишити там людей. Влаштовують фестивалі, ремонтують місто. З одного боку, це добре, а з іншого, це насаджується згори.
Я бачу в цьому повторення донецького сценарію. Донецьк начебто був квітучим європейським містом, а коли настала криза, через те, що не було традиції діалогу і незалежних політичних течій, ми його втратили.
– Це і є метою Агенції розвитку Приазов’я? Почати розмову про те, що може бути після заводів?
– Ми з цього починали. У Маріуполі ми з моєю однокласницею Діаною Берг опинилися як біженці. Я був радником тодішнього голови Донецької ОДА Сергія Тарути, Діана – одним із головних організаторів проукраїнських мітингів у Донецьку. Ми побачили, що Маріуполь відчуває себе відірваним від України. Треба було возити туди людей з інших регіонів, щоб у країні знали цю історію, що існує таке місто, що воно охороняється, що там є спротив, що там перемогли «ДНР» та окупацію.
Ми почали шукати серед своїх знайомих людей, які можуть приїхати і налагодити громадський діалог. Першим до нас приїхав львівський театр Курбаса, у розпал бойових дій. Це було супер, ми зрозуміли, що є величезна потреба в такому діалозі. Почали привозити ще більше людей, щоб через культурні акції провадити таке спілкування.
Саме цим займається платформа «ТЮ», локація нашого агентства. Її розвиває Діана, яка лишилась жити в Маріуполі. Вона вже – культурне явище міста.
У платформі «ТЮ»
«Присутність іноземного інвестора – не примха, а спосіб захистити нашу країну»
– У серпні Держагентство водних ресурсів опублікувало рейтинг найбільших підприємств-забруднювачів в Україні за 2018 рік. Там «Азовсталь» на другому місці. До заводів багато питань стосовно шкоди для довкілля. Але що робити з ними наразі, коли це найбільші роботодавці в місті?
– Заводи можна модернізувати, прибрати цю шкоду. На це потрібні гроші, і питання до власника заводів, чому він не інвестує у свої підприємства. Є гіпотеза, що він не робить цього, бо не впевнений у майбутньому цих заводів і цієї території.
Існують технології, за якими сучасний завод можна довести до майже нульового рівня забруднення. Шкідливий дим металургійного комбінату можна направляти на переробку, отримувати з нього тепло.
Заводи у Маріуполі існують як річ у собі, ніхто не розуміє їхню стратегію, їхні плани відірвані від інтересів мешканців Маріуполя. Єдина людина, яка розуміє це – Рінат Ахметов.
Димить «Азовсталь»
У мене є багато причин не довіряти Ахметову, бо я пам’ятаю, що сталося з аграрними компаніями, які належали Маріупольському металургійному комбінату Ілліча. Коли Ахметов купив комбінат Ілліча, це була держава в державі, підприємству належала купа землі, колгоспів, виробництв – молочних, м’ясних. Замість того, щоб зберегти переробку, він засіяв усі землі технічними культурами – соняшником, рапсом – і продає його HarvEast Holding. Замість того, щоб розвивати українське виробництво, він використовує землю, щоб продавати аграрну продукцію за кордон.
Не можна сказати, що заводи Ахметова нічого не роблять у плані модернізації. Вони борються за ефективність виробництва, але мало роблять для довкілля.
Перше, що мають зробити на заводах Маріуполя – відкрити карти і розповісти, що планують робити.
Друге стосується радше місцевої влади. Що вони роблять, щоб хоч трохи диверсифікувати, змінити економіку Приазов’я? Там постійно скаржаться, що інвестори не йдуть через війну. Але будь-який інвестор не може прийти в монопольне середовище. Якщо я бачу, що земля, влада, постачання електроенергії контролюються одним і тим самим власником, я відчуватиму себе невпевнено.
Третє – проактивність у розвитку території Приазов’я. Маріуполь не можна мислити межами міста. Під Приазов’ям я розумію край між Маріуполем і Бердянськом, який недорозвинений інфраструктурно, у плані бізнесу, але має шалений потенціал.
Зараз місто закінчується, і починається пекло. У Маріуполі класні дороги, транспорт, фестивалі. Виїжджаємо за місто – руїна. Навіть курортні містечка – Мелекіне, Ялта, Юр’ївка, Урзуф – занепадають. Там як не було води з радянських часів – нема і зараз, доріг немає.
Уся територія між Маріуполем і Бердянськом має розглядатися як агломерація. Там є великий шматок моря, а море має величезний потенціал. Там можна вирощувати рибу, мідії, устриці, пустити туристів.
Приазов’ю потрібен комплексний план розвитку. У міської влади тунельне бачення – вона помічає лише заводи.
– Хто міг би зараз інвестувати в Маріуполь? Як переконати бізнес робити це?
– Для цього існують страхові компанії. Ірак не страждає від браку інвестицій через війну. Світовий бізнес напрацював потрібні рішення, але для нас як для держави вони не завжди будуть вигідними. Проте я вважаю, що ми маємо затягнути сюди якомога більше людей.
Кажуть про боротьбу з олігархами. Введіть сюди декілька міжнародних корпорацій – і нехай олігарх суперничає з ними.
Саме тому нам важко будувати відношення з Заходом. Західні компанії мають у Росії потужні заводи, «Фольксваген», «Сітроєн» і «Тойота» будують там машини, а у нас немає нікого. Якби були, то боролися б за ці території, тому що тут розташовано їхні актіви.
Присутність іноземного інвестора – не примха, а спосіб захистити нашу країну.
«Як покращити судноплавство? Треба воювати. Не тільки мілітарно»
– Маріупольський порт через війну з Росією опинився у складній ситуації, робити перевезення на цій ділянці Азовського моря небезпечно. Як тут будувати стратегію?
– Конфлікт буде, поки не вирішиться питання з проходом через Керченську протоку. З нашої точки зору, будь-які кораблі, які проходять через неї, проходять нашими територіальними водами, а з російської – вони всі є порушниками. Якщо ми відступимо від своєї позиції, це означає визнання російського суверенітету в Криму.
Як покращити судноплавство? Треба воювати. Не тільки мілітарно, а дипломатично, економічно.
Основний клієнт маріупольського порту – заводи. У них своя логістика, і чомусь у них все працює.
Нам треба розбудовувати інфраструктуру, потрібна нормальна залізнична дорога. Ми як держава досі не спромоглися кинути 200 кілометрів нормальної залізниці від Маріуполя до, умовно, Запоріжжя. Тоді можна було б усю продукцію везти замість Маріуполя до наступних портів: до Чорноморська, Миколаєва, Херсона тощо. Натомість ми з пафосом побудували одноколійку до Борисполя.
«Одна з моїх величезних претензій до заводів Ахметова – вони ніколи ні в чому не винні»
– Маріуполь міг стати адміністративним центром Донецької області, у 2014 році команда голови Донецької ОДА Сергія Тарути переїхала туди. Чому потім зробили адміністративний центр у Краматорську?
– Коли губернатор мешкає в Києві, йому зручніше працювати в Краматорську, бо туди ходить швидкий поїзд «Інтерсіті». Генерал Кіхтенко (голова Донецької ОДА у 2014-2015 роках. – Свои) зробив це з міркувань логістики. Павло Жебрівський (голова Донецької ОДА у 2015-2018 роках. – Свои) теж жив у Києві.
Є великий потенціал у створенні Приазовської області. У нас адміністративний розподіл – священна корова, яку не можна чіпати. Але цей приазовський шмат проситься, щоб розглядати його окремо, і окремо розвивати. Проте зараз це не на часі. Давайте спочатку створимо візію майбутнього регіону, а потім перейдемо до адміністративно-територіального устрою.
– Вже озвучувались ідеї про перенесення обласного центру до Маріуполя, були петиції до президента з майже нульовою підтримкою.
– Це може бути, але в будь-якому випадку треба питати думку людей.
Донбас трохи позаду усієї країни у плані розвитку територіальних громад. У Маріуполі є великі платники податків, а це дозволяє отримувати великий бюджет. Водночас там поруч Мангуш, Велика Новосілка, Нікольське – багато місць, які відстають у розвитку. Громаді можна взяти владу і нарешті зробити собі шмат дороги.
Децентралізація змінює менталітет людей. Вчить свідомо обирати керівників, контролювати бюджет.
Не ходять потяги – держава винна. Але потяги не ходять, бо там дві колії, і всі вони зайняті потягами, які йдуть на заводи – везуть сировину тощо. Там затори, вони їдуть один за одним. В «Азовсталі» колись був маленький причал, свій міні-порт – відновіть його, нехай частина вантажів ходитиме через нього.
Держава збільшує залізничні тарифи – це душать металургів.
Впроваджують екологічні норми – зливають національного виробника.
Через цю риторику постійно назріває конфліктний потенціал. Якщо ти живеш у Маріуполі, складається враження, що ти чесно працюєш, а клятий Київ намагається нашкодити тобі. Розвиток цієї свідомості жертви є поганим. На цьому згорів Донецьк, і тепер може згоріти Маріуполь.
«Нам треба доносити росіянам, чого ми хочемо. Але для цього не потрібна радіостанція, яка належить «Газпрому»
– У 2014 році ви привозили в Донецьк, умовно, російських лібералів – Михайла Ходорковського, Юлію Латиніну, Іллю Пономарьова – щоб вони транслювали Росії правдиву інформацію. У серпні головний редактор «Эха Москвы» Олексій Венедиктов озвучив ідею про створення бюро свого медіа в Києві, теж з подібним посилом. Ви розповідали, що у 2014 році це спрацювало. А що скажете про цю ситуацію?
– Це дуже різні ситуації. Зараз ми втратили понад 10 тисяч життів.
Росія – сусідня держава, ми приречені жити поруч із нею. Але ми маємо змінити до них ставлення. Зараз це для когось ворог, для когось «р-р-родина». Це справді ворог, відкриття тут трансляції новин Росією – маячня. Але в їхніх протестах зараз, в їхньому незадоволенні немає України. Нам треба доносити росіянам, чого саме ми хочемо.
Проте для цього не потрібна радіостанція, яка належить «Газпрому» і керується такою людиною, як Олексій Венедиктов.
Впав літак – і від першої новини залежить, як це трактуватимуть: помилка екіпажу, теракт або щось інше. Олексій Венедиктов першим сказав, що у нас громадянська війна, і зробив це навмисно. Бо, припускаю, є агентом російських спецслужб.
«У «РосАтомі» запропонували втекти до Росії. Обіцяли що завгодно. Я відмовився і зіштовхнувся з шаленим непорозумінням»
– Ви провели у Москві десять років. Виникала думка, що може бути така війна з Росією?
– У мене було насичене дитинство. Я народився та жив у Донецьку. Потім я з батьками жив у Празі. Це був неймовірний досвід, бо Прага – міжнародне місто, я ходив до англійської школи, а в таких закладах добре навертають до ліберального західно-орієнтованого світогляду.
Потім треба було поїхати з Праги, і Донецьк не був опцією. Київ теж, бо ми були типовою російськомовною донецькою родиною, орієнтувались на Москву, там у нас були родичі. Я поступив у Московський державний університет і був шокований, коли потрапив туди після Праги. Мені не подобалося все, не відчував, що дізнаюся тут щось нове. Всі іспити були усні, що сприяло корупції – ніхто не міг пояснити, чому хтось отримав трійку, а хтось – п’ятірку. Я вчився на політолога, і на другому курсі пішов працювати в російську експертну контору Центр політичної кон’юнктури. З того часу про університет забув.
Але МДУ вважався престижним вишем, і вже на третьому курсі я став працювати аналітиком у ліберальному Союзі правих сил, така політична партія Нємцова і команди.
Познайомився з Мариною Литвинович, фігурою російською опозиції. Працював із нею, з Гарі Каспаровим, Віктором Шендеровичем – ми робили перші протестні акції у Росії. Але мені хотілося бути більш незалежним. Вже тоді розумів, що протестний потенціал Росії дуже невеликий. Влаштувався у «Росатом» (російська держкорпорація з атомної енергії. – Свои).
У Росії тоді не бачили великої різниці між ними й нами, там справді вважають, що Україна – недолугий молодший брат. Усвідомив це у 2008 році і переїхав з Москви – спочатку в Донецьк на пару років, а потім у Київ, щоправда, знов працював у «Росатомі», у його українському представництві.
Майдан змінив усе. Відчув зміну саме за «Росатомом». Мені запропонували втекти. Я відмовився і зіштовхнувся з шаленим непорозумінням. Вони розповіли мені про те, що буде в Криму, коли там ще не з’явились «зелені чоловічки». Це змінило мій світогляд.
«Земля Донбасу має заробляти, щоб відбудовувати територію»
– Три роки тому ви писали, цього року згадували в інтерв’ю, що держава Україна досі не розробила стратегію деокупації, стратегію щодо сходу як таку. Хто має цим займатися, щоб зрушити ситуацію?
– Я намагаюсь бути оптимістом. Думаю, будь-яка людина, яка хоче і може щось зробити в цьому плані, має обривати телефони Офісу Президента. У будь-якому разі спочатку треба спробувати вплинути на ситуацію, а потім вже – критикувати владу.
Ось завтра усі окупанти зникають, ми туди заходимо, і що далі? Це великий економічний тягар, соціальні, кримінальні, екологічні проблеми.
Наприклад, росіяни не вміють відкачувати шахтну воду – у них немає таких глибоких шахт, як у нас, де дуже багато води. Вони затопили шахту «Юнком», де були тверді радіоактивні відходи, і одного дня в Сіверському Донці будуть радіоактивні ізотопи. Напевно, не найбільш небезпечні, але вони там будуть.
Більшість людей на тих територіях непрацездатні, їм потрібні соцвиплати.
Якби моя воля, я б створив державний орган, щоб скоординувати усі дотичні відомства і при Раді національної безпеки і оборони організувати робочу групу, яка б цим займалась.
Є кілька критеріїв, які варто взяти за основу. Ця земля має заробляти, щоб відбудовувати територію. З того, що існує зараз, і з чого можемо заробити – там, де Слов’янськ, на кордоні з Харківською областю, компанія «Шелл» колись хотіла розробляти газові родовища, на сході можна розвивати аграрний комплекс, альтернативну енергетику, ставити вітряки, оскільки це степові райони.
Нам доведеться розселяти там людей, ущільнювати популяцію. Доведеться легалізувати копанки – це проблема не лише Донеччини, а і Рівненщини, Житомирщини, де так добувають бурштин. Інакше залишається шалений тіньовий сектор, в який включені СБУшники, криміналітет, правоохоронці.
Нам треба укріпити кордон з Росією, підтримувати військову інфраструктуру і зробити Донбас безпрецедентно відкритим.
На Донбасі існує патерналістська атмосфера постійного очікування. Я дуже добре пам’ятаю, як у 2014 році донеччани делегували свою відповідальність Рінату Ахметову і прогавили, як у них вкрали рідне місто. Тому розглядати Ахметова як можливого лідера процесу реінтеграції Донбасу зараз – це помилка. Ця людина, на мою думку, не спроможна робити висновки з історії, а вища цінність для нього – це гроші, а не країна.
Проте я впевнений, що одного дня з’явиться нова людина, яка стане обличчям нового Донбасу.
Фото Юрія СТЕФАНЯКА
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у «Фейсбуці» і
Свої в Telegram 
