Знайшов себе у волонтерстві та службі в ПЦУ. Історія двічі переселенця з Донеччини Богдана Павліва
Нове життя у Дніпрі
Богдан розповідає, одразу після виїзду з Маріуполя у Дніпрі було практично нереально знайти житло. Пощастило, що тут вже орендували квартиру родичі його нареченої. Вони їх й прихистили.
“Після виїзду з окупації моє здоров’я погіршилося. Вже наступного дня я захворів: температура, тошнота — я був увесь білий. Врятувала власниця квартири, яка працювала медсестрою”.
Оговтавшись від пережитого, Богдан став шукати роботу.
“Я став ріелтором. Пропрацював десь пів року. Але робота була невдалою: за цей час я здав один будинок і продав квартиру. Але в агентстві мене обдурили і не виплатили обіцяний відсоток від продажу й досі. Зрозуміло, після цього я звільнився”.
Після невдалого досвіду роботи ріелтором Богдан знайшов себе у волонтерстві. Восени 2022 року він дізнався, що у Дніпрі є його знайомі з Бойківського та Маріуполя, які організували у місті великий волонтерський хаб допомоги переселенцям “Доброго ранку, ми з Маріуполя”.
З волонтерами у хабі
“Спочатку в цьому хабі ми отримували гуманітарну допомогу. Потім мене покликали допомогти розвантажити фуру. Після цього ми стали їздити туди щодня працювати. Нас тепло прийняли, як своїх. Зарплати у хабі немає, але нас годували. Та головне, що ми відчули себе потрібними та могли допомогти людям”.
У новорічну ніч із 2023 на 2024 рік Богдан та його кохана повінчалися, і тепер разом будують спільне майбутнє. Окрім волонтерської діяльності, Богдан працює у громадському секторі, розвиває Молодіжні ради. А ще — служить дияконом у Православній церкві України. Проте думками він постійно повертається додому.
Богдан Павлів на службі
Дитинство у Бойківському: перший обстріл і російська окупація
Свій дім Богдан втрачав вже двічі. Він народився та виріс у невеликому селищі Бойківське (раніше — Тельманове) на Донеччині.
“Бойківське вважалося райцентром, проте з невеликим поселенням — не більше п’яти тисяч людей. Попри це воно постійно розвивалося. Збудували новий корпус школи, облаштували його всім необхідним, переселили туди молодші класи. Відкривали різні магазини. Планували навіть відкрити супермаркет”.
Школа у селі Бойківське, де навчався Богдан
Проте все змінилося у 2014 році — коли розпочалася російська збройна агресія проти України.
“Я дуже чітко пам’ятаю перший обстріл селища. Це був початок вересня. Я був у школі, тільки закінчився третій урок, і всі учні рушили на обід у їдальню. Як раптом пролунав вибух. Їдальня, де було майже сто учнів, миттєво затихла. Спочатку всі думали, що це хтось грюкнув дверима. Але за кілька секунд удар повторився. У паніці всі кинулися в підвал. Ми всі були у шоці: не розуміли, що відбувається, дуже переживали за своїх близьких”, — згадує Богдан.
Того дня російська армія обстріляла єдину у селищі школу, де в той момент були діти. Внаслідок удару будівля зазнала руйнувань, особливо постраждав новий корпус.
“Після цього обстрілу за мною та моїм братом, який також навчався у цій школі, прийшла мати. В той час було взагалі незрозуміло, що на нас чекає далі. Але я точно пам'ятаю, як ми стоїмо посеред перехрестя під обстрілами, міни над нами літають, а ми все ще перед школою. І я дивлюсь на дорогу, куди має вийти батько і дуже сподіваюсь, що зараз його побачу. На щастя, тоді нам вдалося зібратися всім разом. Ми розуміли, що треба бути поруч, гуртуватися і не залишати одне одного ні на мить”.
Через небезпеку родина виїжджала до бабусі у село неподалік. Там вони пробули два місяці. За цей час і Бойківське, і село, де вони були, окупували росіяни.
Переїзд до Маріуполя — відчуття справжньої свободи
Богдан повернувся до школи. Але з його класу, де раніше навчалися 19 дітей, залишилися лише троє.
“Фактично навчальна програма не змінилася, не відчувалося якогось переходу. Іспити після дев'ятого класу ми здавали по українській програмі. Але батьки не хотіли, аби я залишався в окупації. Тому далі я став навчатися екстерном у маріупольській школі №54”.
За рік Богдан екстерном закінчив 10-й та 11-й класи. А після цього, у 2017 році, вступив до Приазовського державного університету на спеціальність “Електропостачання промислових підприємств”.
Богдан в Маріуполі
“Ось тоді я дійсно відчув справжню свободу. В Маріуполі не було комендантської години, на відміну від Бойківського. Можна було гуляти хоч всю ніч. Головне — домовитися із комендантом гуртожитку”, — з посмішкою пригадує Богдан, і додає, що саме в університеті познайомився із майбутньою дружиною.
Армія рф прицільно била по цивільним
Після закінчення університету Богдан став працювати на заводі імені Ілліча, але початок повномасштабної війни знову змінив його життя. 24 лютого 2022 року він зустрів на роботі.
Богдан з коханою в Маріуполі
“Чи очікував я на повномасштабну війну? Розумів, що вона можлива, але до кінця не вірив. Не усвідомлював наскільки путін божевільний. Колеги запитували: буде щось? Відчувалася напруга, була тривога. Я був впевнений, що путін злякається нападати, бо наслідки для нього були б очевидними. Тепер я все ще чекаю, коли він відплатить за все”.
Маріуполь швидко перетворився на місто-привид. Російська армія щодня гатила по ньому з усього наявного озброєння. Від обстрілів Богдан переховувався у підвалі разом із другом і його сім’єю.
“Другого березня зник зв’язок, інтернет, ми не могли ні з ким зв’язатися. Я навіть не знав, що з моєю дівчиною. Вона жила на 23-му мікрорайоні, неподалік від ТРЦ “Порт Сіті”. Те місце щільно обстрілювали росіяни, все було в диму з того боку”.
ТРЦ “Порт Сіті”, Маріуполь, 2022 рік
З пліток Богдан дізнався, що 6 березня буде "зелений коридор", яким цивільні зможуть виїхати з міста. Проте того дня російська армія прицільно вдарила по людям, які намагалися врятуватися.
“Це все відбувалося на наших очах. Тоді ворожа міна прилетіла до сусіднього подвір’я. Від вибуху мати друга дістала поранення голови. Врятувати її не вдалося. Вона загинула”.
З вірою у повернення
Коли ситуація стала критичною, Богдан будь-що вирішив знайти кохану.
“Я йшов проспектом Будівельників, точніше проспектом, від якого фактично нічого не залишилося. Лише зруйновані та обгорілі будинки, вирви від снарядів та безліч тіл. Маріуполь став мертвим містом”.
Загиблі на вулицях Маріуполя
Дорогою Богдан почув постріли — це були росіяни. Вони зупинили його, перевірили документи, а потім змусили роздягтися просто неба, шукаючи татуювання чи сліди від зброї. На щастя, його відпустили. Діставшись дому дівчини, він не застав її там. Виявилося, вона пішла по воду до бабусі в мікрорайон “Кіровський”, який тоді був у самому центрі бойових дій.
20 березня Богдан разом із нареченою та другом виїхав з Маріуполя.
“Ми виїжджали під звуки вибухів, а коли озирнулися, над містом висіли чорні хмари диму”, — згадує він.
З другом та нареченою в селі Запорізької області після виїзду з Маріуполя
Попри пережите та, здавалося б, налагоджене життя у Дніпрі, Богдан не втрачає надії повернутися до Маріуполя.
“Я хочу повернутися в Маріуполь, але тільки після деокупації. Виїжджав я звідти з рюкзаком, в якому було лише кілька речей. Повернутися хочу вже з чимось — роботою, можливостями. Наш хаб також одразу поїде до Маріуполя. Ми будемо разом продовжувати допомагати”, — підсумовує Богдан.
Свої в Telegram 
