На «Азовсталі» мене оголосили «двухсотим». Артем Дубина повернувся у стрій після 28 місяців полону
Від військової кафедри до «Азову»
«Азов» став для Артема не випадковим вибором. Ще під час навчання на факультеті журналістики він отримав звання молодшого лейтенанта, закінчивши військову кафедру. Саме військова перспектива, а не цивільна журналістика, приваблювала юнака найбільше.
«Я подав анкету на вступ до полку, але зателефонували мені саме в той день, коли мене мобілізували до частини 3036 Національної гвардії», — розповідає Артем.
Там він став командиром роти та кілька разів побував на ротаціях у Широкиному, де й перетнулися його шляхи з «азовцями». Особисте запрошення від бійців полку співпало з його власним бажанням, і невдовзі Артем перевівся до лав «Азову».
Артем Дубина
У полку він одразу знайшов застосування своїй цивільній освіті, очоливши інформаційну службу. Його обов'язки охоплювали весь спектр медійної діяльності: від висвітлення повсякденного життя до організації інтерв'ю та інформаційних зустрічей.
Здавалося, його військова кар'єра завершилася у січні 2022 року, коли він звільнився зі служби та повернувся до рідного міста. Там Артем познайомився з дівчиною Ольгою, і пара почала будувати спільне майбутнє. Але мирне життя тривало недовго — усього місяць.
Повернувся у стрій у перший день вторгнення
23 лютого 2022 року родина святкувала день народження матері Артема. Це був останній спокійний день. Наступного ранку Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
«У мене був готовий рюкзак, амуніція, цивільний карабін. Я одразу вирушив до військкомату», — згадує «Нікополь».
У військкоматі йому пропонували приєднатися до 25-ї чи 95-ї бригади ЗСУ, але Артем наполягав на поверненні до бази «Азову» в Маріуполі. Його бажання задовольнили — зробили відповідні записи у військовому квитку без черги та побажали наснаги.
Вже 25 лютого він їхав у автобусі з побратимами із Золочева на схід.
«Ми їхали до Запоріжжя тільки з ножами та одним моїм карабіном. Потім нас озброїли та направили у Мелітополь зупиняти танковий прорив. Не знаю, як би ми його зупинили, але такий був наказ», — з гіркою іронією пригадує Артем.
Після короткого перебування на аеродромі Запоріжжя, де вони готувалися до можливої висадки російського десанту, Артем зі своєю групою нарешті дістався Маріуполя. У частині 3057 їх особисто зустрів командир полку Денис «Редіс» Прокопенко.
На межі життя та смерті
Перший місяць оборони Маріуполя «Нікополь» працював за фахом — готував інформаційні матеріали про перебіг бойових дій у місті та загальну ситуацію на фронті. Але з кожним днем лінія зіткнення наближалася, і незабаром він долучився до групи швидкого реагування.
«Наше завдання — посилювати сусідні позиції, якщо їх атакує противник. Кожна спостережна позиція швидко ставала бойовою. Безпечних місць у Маріуполі вже не залишилося», — розповідає Артем.
Доленосний день настав 18 квітня 2022 року на території заводу «Азовсталь».
«Росіяни атакували сусідні позиції, і нам треба було підсилити наш правий край. Ми почали пересування, а ворожі БПЛА постійно скидували на нас ВОГи. Декількох бійців поранило, але ми все ж добралися до контрольної точки та закріпилися там», — розповідає Артем.
Будівля виявилася пристріляною снайпером. Одного з побратимів поранило в живіт, і його довелося евакуювати. На позиції залишилися лише Артем із товаришем. Саме тоді снайпер влучив у «Нікополя».
«Куля пройшла крізь голову та вийшла через шию ззаду. Одразу по рації передали, що я — "двохсотий". Але я став подавати ознаки життя, і мене евакуювали в "Залізяку" — імпровізований шпиталь на заводі», — розповідає Артем.
Він втратив свідомість і стрімко втрачав кров. Лікарі не приховували здивування, що він взагалі вижив — з пораненнями такого типу виживає лише 5% людей. Але «Нікополь» переміг смерть. Через три доби Артем вийшов із коми і, всупереч усім медичним прогнозам, повернувся до роботи.
«У мене були проблеми з мовою. Я забував слова. Спілкуватися зі мною було як квест, бо я описував слово, яке хотів сказати. Це була така забава для оточуючих. Але я все одно складав тексти та працював до самого полону», — згадує Артем.
У полон Артем потрапив у травні 2022, коли командир «Редіс» повідомив, що здача в полон — це наказ вищого керівництва, і необхідно зберегти життя бійців.
Пекельні випробування в російському полоні
«Нікополь» пройшов справжнє пекло російських в'язниць. Він вижив в Оленівці, бо у ніч, коли окупанти вбили там українських військовополонених, був у сусідньому бараці. А у вересні Артема етапували до СІЗО №2 у Таганрозі. Те, що він там побачив, досі не вкладається в його голові.
«"Прийомка" для "азовців" була жахливою. Вони били, знущалися і одночасно веселилися. Змушували тримати руки кілька годин над головою. Люди не витримували, падали, а їх підіймали ногами та шокерами», — згадує Артем, додаючи, що кожне переміщення з кабінету в кабінет або в душ супроводжувалося ударами кийками.
З розбитою головою його кинули до камери. На його тяжке поранення, як і на травми інших полонених, охоронці не звертали уваги.
«Людей забивали так, що у них виникав пневмоторакс. Коли їх привозили в цивільну лікарню нібито рятувати життя — лікарі теж били», — розповідає «Нікополь».
Але найбільший шок викликала поведінка жінок-співробітниць в'язниці.
«Жінка — це ж мати, берегиня. Я згадував своїх знайомих жінок і не міг уявити, щоб вони могли таке казати», — ділиться Артем.
Допити в Таганрозі були суцільним катуванням. Оперативники били палками та трубами, погрожували вбити та зґвалтувати. Через дев'ять місяців Артема етапували до Камишина у Волгоградській області.
«Нас зібрали партією чоловік 80 та довго везли на автозаках. Ми вже подумали, що може це обмін. Але коли почули звуки нової "прийомки", стало очевидно, що ні», — згадує «Нікополь».
У СІЗО Камишина його знову часто водили на допити, де він дізнався, що таке «тапік» — особливий метод тортур.
«На словах казали, що ми вбивали та катували когось, підірвали Драмтеатр та інше. Але по всіх паперах я проходив просто як свідок. Питали про іноземних військовослужбовців у наших лавах та іноземну техніку, були впевнені, що вона в нас є. Я відповідав правду, а мене били ще сильніше і казали: "Кажи ту правду, що ми бажаємо"», — розповідає боєць.
Як і інші військовополонені, «Нікополь» згадує про «криваві бані» у Камишині, де катували чим завгодно та душили джгутом. Взимку змушували відкривати вікна у камері й катували холодом.
Життя після полону
У таких нелюдських умовах Артем витримав один рік і три місяці. Ранок 11 вересня 2024 року став переломним — двері камери відчинилися, і співробітник назвав його прізвище, наказавши виходити без речей.
«Спочатку я подумав, що це звичайне переміщення в іншу камеру чи, у гіршому випадку, в іншу тюрму», — згадує Артем.
Але доля нарешті посміхнулася незламному воїну — його повезли на обмін. З автобусів полонених не б'ють, це був перший знак, що воля близько. Після офіційної процедури обміну звільнених доставили до шпиталю, а потім — до Києва.
Артем з дружиною
Зараз Артем проходить реабілітацію. Важке поранення дається взнаки — діагностовано забій головного мозку.
«Ліва сторона тіла в мене працює погано, як оніміла. Іноді хочеться почухати голову, але не шкіру, а всередині», — говорить «Нікополь».
Але ці проблеми здаються дрібницями порівняно з великою радістю в його житті. Дівчина Ольга дочекалася його з полону, і 16 жовтня 2024 року вони одружилися. Зараз вона ще проживає за кордоном, але скоро повернеться в Україну, і вони почнуть жити разом.
Попри все пережите, Артем не планує звільнятися з військової служби. Він уже повернувся до інформаційної служби «Азову», продовжуючи виконувати свій військовий обов'язок.
«Вірність полку стоїть для мене на одному рівні з вірністю в коханні», — підкреслює «Нікополь», підтверджуючи свої слова не лише розповідями, а й власним життям.
Свої в Telegram 
