Я там втратив все, я там втратив себе. Захисник Павло Гуцол про бої за Богородичне
Від Майдану до фронту
Павло приїздив на Революцію Гідності, але активним учасником себе не вважає.
«Я буду брехуном, якщо скажу, що я учасник Революції Гідності. Я вважаю, що ні. Я приїхав туди, побув пару днів, мого друга поранили травматичною зброєю в коліно. Розтрощили йому коліно. І я змушений був завезти його додому. Тоді я подумав: «А якщо мені таке зроблять? Я що дурний?», — згадує він.
Свою громадянську позицію Павло реалізував у волонтерстві. З 2015 року з однодумцями возив на передову амуніцію, продукти, медикаменти. В одній з поїздок залишився на кілька місяців у стабілізаційному пункті поблизу шахти «Бутовка» під Донецьком, де допомагав медикам.
Павло Гуцол
Планував стати стоматологом, але в 2017 році підписав перший контракт зі ЗСУ. Обрав 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду не випадково.
«Вона перша, яка виїжджала на передову, а я хотів саме воювати. Захотів саме в цю бригаду, тому що в неї була найбільша кількість часу на ротації. І мене відправили. Перша моя ротація була 11 місяців і 2 тижні. Якщо я не помиляюся, перша ротація була під Попасною. Гаряча кров. Просто дурість. Я зараз розумію яка. Живи собі й радій, а тут дурне поїхало не знати куди. Просто було бажання. І все».
Тоді захисник пройшов тримісячне навчання на медика роти, став головним інструктором з медичної підготовки. Згодом перевівся в розвідувальний підрозділ — був на посаді головного медика, а через пів року став командиром взводу розвідки в 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Він виконував завдання поблизу Маріуполя, Попасної та позиції шахта «Бутовка» на Донеччині.
Павло з побратимами, червень 2020 рік
«Мені просто десь після 2019 року було вже настільки нудно в піхоті, бо ти сидиш 24/7, загоряєш на тому посту. Я не міг так. Мені було дуже нудно і я подумав, що в розвідці буде хоч трошки веселіше».
Початок великої війни
Зі служби Павло демобілізувався у вересні 2021-го, відкрив власне СТО. Але вже наступного року через початок повномасштабного російського вторгнення продав бізнес і поїхав у військкомат.
«24 лютого я був на роботі. Треба було передати свої справи, а наступного дня я приїхав у військкомат. Мені кажуть: «Немає місця». Йду в 8 полк — «Немає місця». Дзвоню до своїх, де служив, вони кажуть: «У нас забито». Я думаю, зараз піду будь-куди, а потім переведусь. Приїжджаю в ТРО, питаю: «Берете?». Вони відповідають: «Беремо».
Так Павло потрапив у третю роту 106-ї бригади ТРО. З подивом виявив, що з 120 бійців лише він мав бойовий досвід.
«Нас построїли, ротний вийшов: «Підніміть руку, хто воював». Я руку підняв. А він такий стоїть в шоці дивиться на нас. А потім я побачив, що десь зі 120 людей ніхто більше руки не підняв. І я питаю: «Хтось в поліції служив?». І Андрюха такий руку підняв, а через пару днів ще два товариші його сказали, що теж служили в поліції. Я думаю: «Слава Богу, хоч хтось автомат тримав».
Павло взяв на себе організацію навчання новобранців. Щодня проводив тренування — медиків вчив тактичній медицині, решту — основам тактики.
Підготовка до справжнього пекла
Після кількох перекидань — Полтавщина, Сумщина — підрозділ направили під Богородичне Донецької області. 12 квітня 2022 року Павло з побратимами зайшов на позицію в лісі-заповіднику. Це був стратегічний рубіж оборони Долина — Краснопілля — Богородичне, який стримував просування двох російських корпусів у напрямку Слов'янська та Краматорська.
Павло став командиром взводного опорного пункту.
«Ми прийшли на точку, там було 10 бліндажів. Ми розрили ще 10. Я сказав, що в бліндажу не має бути більше двох людей, щоб не було скупчення. Мені якось сказали, де кінець лісу і починається поле, щоб ми в полі нарили ці окопи. Я тоді сказав, що це повна дурня, нам треба окопи зробити півколом попри ліс і щоб короткими пробіжками, ми могли рухатися раптом що».
Особливу увагу приділив системі укриттів.
«Я хлопцям сказав, що кожних 20-30 метрів треба зробити ями. Щоб, коли будуть прильоти, було куди сховатися».
Перші дні обстійшлися без атак. Павло використав цей час для розвідки.
«Я питаю: «Слухайте, а хто з нас з лівого флангу?». Кажуть: «Ніхто». Я говорю: «Так, в нас тут пусто, тобто росіяни зможуть пройти. Мені тоді відповідають: «Та ні, там 95-ка є». Я кажу: «А є контакти 95-ки?» — «Нема».
Перші бої з ворогом
У ніч проти 5 травня росіяни почали розміновувати мінні поля. Павло зі снайперської гвинтівки намагався їх зупинити.
«Я взяв снайперську гвинтівку в «Ведмедя». Побачив розвідників. Намагався їх завалити, бо вони почали дистанцію проривати, міни знімати. Я побачив це, а там відстань метрів 200-300. Я подумав, що можна було б, але у нас снайперка була без «нічника». І вийшло так, що я тримаю снайперку, а чувак біля мене тримає «нічник», щоб я попав і це такий був треш».
7 травня на позицію прибуло підкріплення, серед них — Андрій Одаренко, доброволець і колишній поліцейський.
«Я памʼятаю, що кажу: «Андрюха, рухнися, бо зараз почнуть прильоти». Він каже: «Що ти мені розказуєш? Ми вже тут повоювали. Я вже спеціаліст». І в цей момент, як почало прилітати. Питає: «Куди бігти?». Андрюха зі мною, як помчав. Чесно, він, напевно, останній раз так в житті добре бігав».
З 8 на 9 травня почалися стрілецькі бої. Павло зрозумів — проти них діють не звичайні солдати.
Розбита обстрілами рф школа в Богородичному, травень 2023
«Однієї ночі я побачив, як чувак вийшов навпроти нас і сховався за деревом. Один. Я дістав автомат, вистрілив в ту сторону. Він, як стояв за деревом, так і стояв далі. Я ще раз вистрілив. Він плавно перейшов спокійно. Я ще раз вистрілив. Він перейшов спокійно. Я в нього стріляю, ведуть хлопці вогонь, а він далі стоїть за деревом. Йому було настільки байдуже, що я був в шоці».
«Рахуєш секунди»
9 травня стало апогеєм пекла. О 5 ранку почався масований обстріл з усіх видів зброї.
«В 5 годині ранку нас почали обстрілювати зі всього, сльозоточивим газом травили. Знаєш, я такого в житті ще не бачив. Я не знаю з чого це, мабуть шрапнель була. Вона, коли в дерево вдаряється, то розлітається на дрібні осколки. Я сидів скручений, почув вибух. По дурості одразу підняв голову. А цього не можна робити три секунди після вибуху, бо осколки розлітаються. Опускаю голову і в цей момент дивлюся, як прилетів осколок прямо в те місце, де була моя голова».
Обстріл тривав майже без перерв з 4 ранку до 5 вечора.
«День там довго проходив. Ти секунди рахуєш. Кожну хвилину я думав про те, що я був готовий до цього, до смерті. Я прийняв її».
500 метрів під вогнем
Коли обстріл трохи вщух, Павло побачив пораненого Андрія. Треба було нести його до точки евакуації — близько 500 метрів під постійними обстрілами.
«Я бачу, що його ніхто не виносе, віддав рацію Ігорю Князю, взяв Андрюху на спину і поніс. Мені треба було з Андрюхою весь час присідати та вставати. Я так тоді втомився».
Через 200 метрів сили вичерпувалися. Допоміг боєць з 81-ї бригади, але зміг нести пораненого лише 50 метрів.
«Я його доношу вже до точки евакуації, Андрюха каже: "Стій". Питаю: "Що таке?" Він каже: «Дай я стану». Я його ставлю, а він падає. Я його підношу, дивлюсь і бачу, що на ньому бронежилет, шолом, розгрузка, які ваги додавали. Я беру це з нього все знімаю, закидаю його на себе і приношу на евакуацію. Там медичка наша була. Я кажу: «Зроби йому знеболююче і хай його евакуюють, бо він помре».
Мурал з номерами бригад, які захищали територію Долина — Краснопілля — Богородичне
Вже втрачаючи свідомість, Андрій попросив Павла подзвонити матері.
«Я ще вийшов, ризикуючи всім, щоб спіймати звʼязок, дзвоню до його мами. Вона мене послала. Каже: «Ти, що дурний, я знаю, що ти росіянин». Я їй пояснюю «Чесне слово, я знаю Андрія, Ігоря, «Панду», знаю хто ви, як вас звати. Я ж це не придумав». Вона мені: «Та ви там всі російські шпигуни!».
Медикам довелося ампутувати Андрію ногу, але він вижив.
Останні дні в пеклі
13 травня росіяни застосували фосфорні бомби. Ліс почав горіти.
«Такого яскравого неба вночі я ще ніколи не бачив».
Павло розумів — позиція майже оточена, лівий і правий фланги здані. Дивом 95-та бригада влучила у вежу радіозв'язку росіян, збивши їхній РЕБ. З'явився мобільний зв'язок.
«Комбат сказав: «Виходьте». Я йому кажу: «Слухайте, або замініть нас. Я, як мінімум, тут вже місяць. Хлопці тут по тижні, поранені й контужені. Мене ще контузило так, що я не знаю, що там прилетіло, там була вирва півтора метра. І вона прилетіла близько трьох метрів від мене. Але я розумів, що не можу попросити про евакуацію, бо залишу пацанів взагалі без командування. Я кожного дня ходив до командирів, казав: "Треба пацанів поміняти". Бо ці пару днів вони були найжорстокішими, а для тих, хто взагалі не воював, то це треш. 12 травня командир дав наказ на відступ, а я сказав, що ми ще будемо чекати».
У Богородичному не залишилося жодного вцілілого будинку, травень 2023
Того ж дня, 13 травня, підрозділ вийшов з позиції. За 34 дні Павло схуд з 90 до 72 кілограмів. Харчування було мінімальним.
«Неважливо скільки в тебе їжі, банку ми їмо на двох. У нас є черствий хліб я його різав на чотири шматки. На одного по четвертині хліба і ця банка півлітрова, і пляшка води на цілий день».
«Ми там мали бути знищені»
На штабі їх вважали загиблими.
«Я приїжджаю, а там форма пропуску на штаб. Я кажу: «Хан»" приїхав». Він каже: «Що ти брешеш? «Хан» і вся його група 200». І я такий: «Вау». Ми там землю цілували. их, грубо кажучи, п'ять днів, я такого ніде не зустрічав. Це був прям масований наступ. Нас мали там знищити. Нас там мали зрівняти під нуль. Я не знаю, як ми вистояли. Це прям чудо. І те, що ми відбивали кожну атаку, і те, що три метра від мене прилетіло щось, типу, «урагана». Я не знаю, як ми вижили. З моєї точки жоден із моїх хлопців не загинули, всі живі. Один Андрюха тільки зіпсував статистику».
Павло переконаний — вони стримали стратегічно важливий наступ.
Військові 106 бригади одразу після виходу з позиції в Богородичному, травень 2022
«Поки ми стояли на позиції, то так і було. Я десь потім читав, хто проти нас вийшов. Там була реально бригада. Бригада і нас там приблизно рота. І виходили проти нас не найпростіші хлопці. Мені здається, що якби вони швидко зайняли ліс, то далі просто пішли б бліцкригом».
Життя після Богородичного
Після Богородичного були Харків і Херсон.
Павло з побратимами на Харківщині, серпень 2022
5 листопада 2022 року Павло отримав поранення в кульшовий суглоб. Півроку не міг вставати з ліжка.
Але поранення, як це не парадоксально, допомогло повернутися до життя.
«Поранення — це найкраще, що зі мною відбулось. Я перестав думати, що війна — це добре. Я прийшов додому — реально є життя. Одразу після Богородичного в мені зʼявилося зло».
Павло ділиться, після повернення з фронту, особливо після Богородичного, він перестав відчувати будь-які емоції.
«Я взагалі нічого не відчув. Я не міг нормально відреагувати на якусь ситуацію. Якщо хтось помирав із моїх близьких чи рідних, я, типу, «окей». Там, десь на третій день я просто перестав відчувствувати все».
Повернення до цивільного життя
Зараз Павло Гуцол живе в Хмельницькому. Створив сім'ю, відкрив кав'ярню та СТО. Але головне — разом з врятованим ним Андрієм Одаренком та підприємцем Олександром Вербіцьким, переобладнує автівки для ветеранів з ампутаціями.
У вільний час займається джиу-джитсу та катається на велосипеді. Після поранення йому не можна бігати й підіймати важке.
Про Богородичне намагається не згадувати. На телефоні не зберігає фотографій з того періоду.
Ліс у Богородичному, де були позиції Павла, травень 2023
«Уяви, що найболючіша рана, яка в тебе була в житті заросла, а ти її намагаєшся відкрити. Я не хочу туди їхати. Мені настільки боляче, просто капець. Я там втратив все. Я там втратив себе. Слава Богу, що вже я себе знайшов. По факту Богородичне поставило закінчення тому Паші, який прийшов в 2017 році і підписав контракт».
Підприємець Олександр Вербіцький та ветерани Павло Гуцол й Андрій Одаренко
Павло переконаний: врятувати Андрія — його найбільше досягнення за всі роки служби. І якби довелося повторити — він зробив би це знову.
Свої в Telegram 
