Я вивезла з Маріуполя найцінніше — доньку під серцем і котів. Історія військової Ірини Шапран
Останні дні миру у лікарні
Ірина Шапран служила у 56-й бригаді ЗСУ з 2019 року. Напередодні повномасштабної війни, перебуваючи на шостому місяці вагітності, вона перевелася до Маріуполя — хотіла бути ближче до дому. 17 лютого жінка лягла на збереження до першого пологового будинку міста. Саме там вона почула перші вибухи 24 лютого.
«Тоді я думала лише про те, щоб зберегти та доносити дитину. Я спросоння заспокоювала інших дівчат. Казала їм, що то знизу ремонт роблять і гримають металеві двері», — згадує Ірина.
Правда відкрилася через сусідку по палаті, яка зв'язалася з чоловіком і дізналася, що Волноваха під щільним вогнем. Так Ірина дізналася про початок повномасштабного вторгнення.
Три тижні виживання
Наступного дня Ірина наполягла на виписці з лікарні.
«Мене ніби щось гнало з того місця», — розповідає вона.
Жінка забрала кішку з кошенятами з готелю для тварин і повернулася до своєї квартири. Домашні улюбленці стали психологічною підтримкою в найважчі дні.
Зруйнований пологовий будинок у Маріуполі, 9 березня 2022 року
«Якщо самій не хотілося вставати з ліжка, то приходили шість пухнастиків і починали нявкати, щоб їх нагодували».
Зв'язок з чоловіком, який тоді служив, ще зберігався. Ірина берегла зарядку телефона і спілкувалася з ним за графіком. Але 12 березня зв'язок зник остаточно.
Виживання — саме таким словом описує Ірина перебування в Маріуполі навесні 2022 року.
«Крім загальної небезпеки, обстрілів та вибухів, у мене була й інша проблема — я була на сьомому місяці вагітності та не мала змоги знайти собі їжу», — згадує жінка.
Двічі ходила до військового шпиталю за продуктами. Готувала надворі, розводила багаття. Мангал і запаси вугілля, які купила на літо для шашликів, стали засобом виживання.
Уламок у даху
Переломним моментом стало 14 березня. Ірина згадує той ранок: сусіди готували на вулиці, хтось збирався в інший район ловити зв'язок, діти з п'ятого поверху пішли в квартиру за речами.
«І через декілька хвилин в дах прилітає уламок снаряду. Всі спочатку сховалися, налякалися, а потім у цієї жінки почалася істерика. Я сиджу поруч, намагаюся її заспокоїти. І тут виходять її діти — цілі, неушкоджені, але ми вже тисячу разів встигли з ними попрощатися», — розповідає Ірина.
Наступного дня жінка побачила колону для евакуації. Усе було зайнято, але формувалася нова колона з тих, хто їхав «на свій страх та ризик». Два авто відмовили — не було місця. У третьому авто їхали двоє чоловіків, заднє сидіння було забите речами.
Маріуполь у 2022 році
«Підходжу до них, плачу, молю, прошу — "візьміть". Вони пожаліли та погодилися», — згадує Ірина.
Жінка забігла додому, схопила маленький рюкзак з документами, а кішку з кошенятами запихала у спортивну сумку.
Їхали через вже окуповані території
Дорога до Львова тривала кілька днів. Спочатку — до Мангуша, де вдалося зв'язатися з чоловіком. Переночувала в лікарні, наступного дня ловила попутку до Бердянська.
«Всюди були російські блокпости, але, на диво, страху не було. На одному з них я навіть підійшла до росіян та запитала — в який бік стати, щоб потрапити до Бердянська», — розповідає жінка.
У Бердянську почула про колону Червоного хреста до Запоріжжя.
«Правдами-неправдами, із запізненням, але ми доїхали до колони. Я ледве встигла заскочити в автобус, як двері зачинилися, й ми рушили».
До Запоріжжя їхали 20 годин через блокпости та перевірки окупантів. Пощастило, що рюкзачок з документами був чорний і маленький — росіяни на нього не звертали увагу.
Нове життя у Львові
У Запоріжжі Ірина тиждень прожила в хостелі, прилаштувала кошенят, а з кішкою потягом доїхала до Львова. Там народилася її донька — здорова, незважаючи на все пережите.
Але проблеми не закінчилися. Почалися негаразди у стосунках з чоловіком, жінка зазнала домашнього насильства. Ховаючись від нього, разом з донькою жила в різних притулках.
Ірина з донечкою у Львові
«Час від часу звертається до поліції та заявляє, що ніби я вкрала в нього дитину. Також поки що не можу влаштувати дитину у садочок через проблеми з електронною чергою, тому не можу вийти на роботу», — розповідає Ірина.
Спасіння в бісероплетінні
Відволіктися від поганих думок жінці допомагає бісероплетіння — свої вироби вона продає в соцмережах.
«Почала виготовляти їх ще в декреті, аби не з'їхати з глузду. Зараз це не лише спосіб триматися на плаву, коли відмовляє у допомозі соцзахист, а чоловік не платить аліменти, а й джерело фінансової підтримки», — пояснює вона.
Робота Ірини Шапран — ґердан із бісеру
Хочу у свій Маріуполь
У Маріуполі в Ірини була однокімнатна квартира на першому поверсі будинку на вулиці Сєченова, 92. Що з нею нині жінка не знає.
«... Головне — своя. У 2017 році наш будинок виграв тендер на утеплення фасадів. Оскільки більшість робіт проводили саме через мою квартиру, а я ще й дозволила використовувати її як склад, мені зробили капітальний ремонт. Я тоді витратила лише 3650 гривень: три тисячі я віддала за новий диван і 650 — за світильники».
Усі речі, які придбала для дитини, залишилися вдома. Але Ірина не шкодує.
«Найцінніше для мене на той момент я вивезла — себе із донею у животі та кішку з кошенятами. Документи та речі — то було не головне».
У разі звільнення міста жінка хотіла б повернутися.
«Я дуже сумую за морем та місцевою погодою. У Львові постійно мерзну. Найкращі спогади — це сам Маріуполь. Пів години на 118-му маршруті, і ти на морі».
Найбільше сумує за загиблими побратимами — більшість з них також були її земляками. Родичі не підтримали, коли йшла служити, тому посварилися ще до війни. Батько з новою сім'єю десь у Росії, брат не виходить на зв'язок.
Зараз Ірина сама виховує доньку і намагається вибудувати нове життя.
Свої в Telegram 
