Я вивезла з Маріуполя найцінніше — доньку під серцем і котів. Історія військової Ірини Шапран

Останні дні миру у лікарні

Ірина Шапран служила у 56-й бригаді ЗСУ з 2019 року. Напередодні повномасштабної війни, перебуваючи на шостому місяці вагітності, вона перевелася до Маріуполя — хотіла бути ближче до дому. 17 лютого жінка лягла на збереження до першого пологового будинку міста. Саме там вона почула перші вибухи 24 лютого.

«Тоді я думала лише про те, щоб зберегти та доносити дитину. Я спросоння заспокоювала інших дівчат. Казала їм, що то знизу ремонт роблять і гримають металеві двері», — згадує Ірина.

Правда відкрилася через сусідку по палаті, яка зв'язалася з чоловіком і дізналася, що Волноваха під щільним вогнем. Так Ірина дізналася про початок повномасштабного вторгнення.

Три тижні виживання

Наступного дня Ірина наполягла на виписці з лікарні.

«Мене ніби щось гнало з того місця», — розповідає вона.

Жінка забрала кішку з кошенятами з готелю для тварин і повернулася до своєї квартири. Домашні улюбленці стали психологічною підтримкою в найважчі дні.

Зруйнований пологовий будинок у Маріуполі, 9 березня 2022 рокуАвтор: МВС України

«Якщо самій не хотілося вставати з ліжка, то приходили шість пухнастиків і починали нявкати, щоб їх нагодували».

Зв'язок з чоловіком, який тоді служив, ще зберігався. Ірина берегла зарядку телефона і спілкувалася з ним за графіком. Але 12 березня зв'язок зник остаточно.

Виживання — саме таким словом описує Ірина перебування в Маріуполі навесні 2022 року.

«Крім загальної небезпеки, обстрілів та вибухів, у мене була й інша проблема — я була на сьомому місяці вагітності та не мала змоги знайти собі їжу», — згадує жінка.

Двічі ходила до військового шпиталю за продуктами. Готувала надворі, розводила багаття. Мангал і запаси вугілля, які купила на літо для шашликів, стали засобом виживання.

Уламок у даху

Переломним моментом стало 14 березня. Ірина згадує той ранок: сусіди готували на вулиці, хтось збирався в інший район ловити зв'язок, діти з п'ятого поверху пішли в квартиру за речами.

«І через декілька хвилин в дах прилітає уламок снаряду. Всі спочатку сховалися, налякалися, а потім у цієї жінки почалася істерика. Я сиджу поруч, намагаюся її заспокоїти. І тут виходять її діти — цілі, неушкоджені, але ми вже тисячу разів встигли з ними попрощатися», — розповідає Ірина.

Наступного дня жінка побачила колону для евакуації. Усе було зайнято, але формувалася нова колона з тих, хто їхав «на свій страх та ризик». Два авто відмовили — не було місця. У третьому авто їхали двоє чоловіків, заднє сидіння було забите речами.

Маріуполь у 2022 роціАвтор: МВС України

«Підходжу до них, плачу, молю, прошу — "візьміть". Вони пожаліли та погодилися», — згадує Ірина.

Жінка забігла додому, схопила маленький рюкзак з документами, а кішку з кошенятами запихала у спортивну сумку.

Їхали через вже окуповані території

Дорога до Львова тривала кілька днів. Спочатку — до Мангуша, де вдалося зв'язатися з чоловіком. Переночувала в лікарні, наступного дня ловила попутку до Бердянська.

«Всюди були російські блокпости, але, на диво, страху не було. На одному з них я навіть підійшла до росіян та запитала — в який бік стати, щоб потрапити до Бердянська», — розповідає жінка.

У Бердянську почула про колону Червоного хреста до Запоріжжя.

«Правдами-неправдами, із запізненням, але ми доїхали до колони. Я ледве встигла заскочити в автобус, як двері зачинилися, й ми рушили».

До Запоріжжя їхали 20 годин через блокпости та перевірки окупантів. Пощастило, що рюкзачок з документами був чорний і маленький — росіяни на нього не звертали увагу.

Нове життя у Львові

У Запоріжжі Ірина тиждень прожила в хостелі, прилаштувала кошенят, а з кішкою потягом доїхала до Львова. Там народилася її донька — здорова, незважаючи на все пережите.

Але проблеми не закінчилися. Почалися негаразди у стосунках з чоловіком, жінка зазнала домашнього насильства. Ховаючись від нього, разом з донькою жила в різних притулках.

Ірина з донечкою у ЛьвовіАвтор: "Свій дім"

«Час від часу звертається до поліції та заявляє, що ніби я вкрала в нього дитину. Також поки що не можу влаштувати дитину у садочок через проблеми з електронною чергою, тому не можу вийти на роботу», — розповідає Ірина.

Спасіння в бісероплетінні

Відволіктися від поганих думок жінці допомагає бісероплетіння — свої вироби вона продає в соцмережах.

«Почала виготовляти їх ще в декреті, аби не з'їхати з глузду. Зараз це не лише спосіб триматися на плаву, коли відмовляє у допомозі соцзахист, а чоловік не платить аліменти, а й джерело фінансової підтримки», — пояснює вона.

Робота Ірини Шапран — ґердан із бісеру

Хочу у свій Маріуполь

У Маріуполі в Ірини була однокімнатна квартира на першому поверсі будинку на вулиці Сєченова, 92. Що з нею нині жінка не знає.

«... Головне — своя. У 2017 році наш будинок виграв тендер на утеплення фасадів. Оскільки більшість робіт проводили саме через мою квартиру, а я ще й дозволила використовувати її як склад, мені зробили капітальний ремонт. Я тоді витратила лише 3650 гривень: три тисячі я віддала за новий диван і 650 — за світильники».

Усі речі, які придбала для дитини, залишилися вдома. Але Ірина не шкодує.

«Найцінніше для мене на той момент я вивезла — себе із донею у животі та кішку з кошенятами. Документи та речі — то було не головне».

У разі звільнення міста жінка хотіла б повернутися.

«Я дуже сумую за морем та місцевою погодою. У Львові постійно мерзну. Найкращі спогади — це сам Маріуполь. Пів години на 118-му маршруті, і ти на морі».

Найбільше сумує за загиблими побратимами — більшість з них також були її земляками. Родичі не підтримали, коли йшла служити, тому посварилися ще до війни. Батько з новою сім'єю десь у Росії, брат не виходить на зв'язок.

Зараз Ірина сама виховує доньку і намагається вибудувати нове життя.

Повернулась з Іспанії і водить тролейбус у Франківську. Історія Олени Любери із Сіверськодонецька

Євдокія Кубухова вирощує 2,5 тисячі кущів лаванди. Переселенка з Алчевська створила рай на Черкащині

Якби не обмін, то 24 серпня мене б стратили. Святослав Паламар про полон, Маріуполь і сьогодення