Валерій Зеленський помер менш як за місяць після полону. Історія військового із Сіверськодонецька
Переселенець, який знайшов дім у Сіверськодонецьку
Валерій Зеленський був переселенцем усе своє дитинство. Народився в Україні, але сім'я часто переїжджала, частину свого життя йому довелося жити в Росії. У спогадах донці він розповідав: «Дітки, ми ніколи у житті не поїдемо в Росію». І це не були порожні слова — у дитинстві, коли сім'я опинилася на території сучасної Росії, хлопчик відчув на собі, що означає бути іншим.
«Уявляєш, коли тут я навчився писати ручкою, я приїжджаю на територію сучасної Росії — і мені дають перо. Звісно, у мене там падає рівень успішності, наді мною сміються однокласники», — згадував Валерій. Через це кожен день закінчувався бійкою, але він не став жертвою, а почав захищатися. Лідерські якості проявилися рано — хлопець пішов у спорт, який переріс у великий спорт і став його опорою у житті.
Коли Валерій приїхав у Сіверськодонецьк, місто його надихнуло. Воно було зеленим, тільки розбудовувалося. Тут він вчився на хіміка-технолога і зустрів свою долю — майбутню дружину, хіміка-органіка. Він ходив за нею два роки, чекаючи, коли вона «поверне до нього голову».
Валерій з дружиною і Сіверськодонецьку
«Він одразу впізнав, що вона його доля. Це страшенно романтично, тому що все життя, яке вони провели разом — це дуже романтичне життя. Це життя двох половинок», — розповідає донька Валерія.
Від поліцейського до захисника України
Після університету Валерій трохи попрацював на «Азоті», але мрія дитинства привела його в міліцію. Шість років працював оперативником у розшуку — це було те, про що мріяв усе життя.
«Він ніби ступав по землі, а за ним на цьому сліду ніби виростала квітка. Так він жив, так він ходив і так він зустрічав людей», — описує дочка батька. Усі, хто його знав, зберегли лише позитивні спогади.
Бізнес Валерію не дався — його порядність не вписувалася в реалії того часу. Три банкрутства, але він не зламався. Згодом пішов в армію звичайним солдатом, дослужився до старшини. У 53-й бригаді його настільки поважали, що обрали обличчям для рекламних плакатів.
«Боже, як ми ним пишалися. Весь він у тій фотографії — дуже стриманий, дуже мужній», — згадує донька.
Валерій Зеленський біля плакату, Сіверськодонецьк, 2021 рік
Полон — 39 місяців тортур
24 лютого 2022 року підрозділ Валерія мав допомагати захисникам Маріуполя. Коли почався наступ, із сорока військових восьмеро погодилися йти у штурм добровольцями. Валерій був одним із них — як сапер мав мінувати міст.
«Йому сказали: „Взагалі не хвилюйтеся, там Нацполіція, там вас чекають, все буде добре". Він приїхав. І там дійсно їх чекали. На вигляд все було добре, всі ж російською розмовляють. Але виявилося, що вони розмовляли вже не зі своїми», — розповідає дочка.
Дивом його не вбили на місці. Коли почали погрожувати автоматом, Валерій сказав: «Я хлопець дорослий, ти або вбиваєш, або оформлюєш». Його оформили.
Сім'я дізналася про полон не одразу. Перша інформація прийшла від товариша по службі, потім — лист, який довелося читати «поміж строк», бо він був написаний так, щоб пройти російську цензуру.
Валерія
«Ми розуміли, що його лист не дійде до нас, якщо він не буде проросійським», — пояснює Валерія.
У полоні Валерій щодня згадував дні народження рідних і розповідав про них іншим в'язням. Молився тричі на день, вставав о четвертій ранку, омивався крижаною водою. Читав «Доктора Живаго» — ту ж книгу в цей час читала його дружина на волі.
Тортури та віра в повернення
Найтяжчим був перший рік — з «днрівцями» та вагнерівцями. Катування були не просто жорстокими, а нелюдськими. За три роки від тортур померли троє в'язнів, які були разом із Валерієм.
«Він мені казав: „Доня, я витримав, тому що у мене є кіокушинкай. У мене є дисципліна і я „набитий". Мої м'язи мене захистили"», — розповідає дочка.
Але повернувся він уже без м'язів. Там, у неволі, було тяжко, тож у дні, коли Валерій розумів, що може статися що завгодно, молився: «Будь ласка, дай побачити очі коханої».
Напередодні звільнення йому уві сні прийшла покійна мама і сказала: «Рідненький, не спізнись на автобус об 11:20». Вони виїхали об 11:28.
23 дні на волі
25 травня 2025 року Валерія звільнили в рамках обміну. Родина воїна отримала інформацію про те, що Валерія вдалося повернути додому.
«Спочатку через координаційний центр смс прийшла. Потім через "Дію" повідомили. Я навіть скриншоти робила, бо не могла повірити в це. І написано: "Очікуйте на дзвінок". У нас такий мандраж був. Ми всі плакали від щастя, бо нарешті найстрашніший сон у нашому житті закінчився. Нам хотілося йому сказати, щоб він не хвилювався, бо знали, що, він дуже переймався за нас», — згадує події того дня Валерія.
Перше, що він сказав дочці: «Я нікого не здав». Для нього це було найважливіше — зберегти честь.
Дуже зрадів, дізнавшись про онука — мріяв про це все життя. «Коли я пограюся дитячою залізницею? Я хочу, щоб у мене була така можливість», — казав раніше.
Намагався лікуватися, проходив усі огляди. На питання про суїцидальні схильності відповідав: «У мене три онуки, дві онучки, один онук. Мені є для чого жити».
Валерій Зеленський з родиною, Київ, 2025 рік
Але їсти не міг зовсім. Просив улюблені страви — гранатовий сік, шашлик, шоколад, але нічого не їв. Донька зробила сирники, але він їх не скуштував, хоча казав: «Я не можу їх віддати, це мої сирники».
Організм не витримав
Після повернення з полону чоловік проходив обстеження, лікування, та його стан стрімко погіршувався. 16 червня серце Валерія зупинилося. Спочатку лікарі думали, що проблема лише з підшлунковою залозою, але під час операції виявили: усі органи вже розпадалися від некрозу.
«Це те, що ти не побачиш зором, це те, що аналізи не покажуть. Він тримався просто на силі духа», — каже дочка.
З її слів, у медичному висновку зафіксовано, що були застосовані практично всі види тортур. Організм 57-річного чоловіка просто не витримав 39 місяців нелюдського поводження.
«Тебе розриває від двох почуттів. Перше — це невичерпний біль за те, що твоєї улюбленої людини, її більше немає. Її просто затортурили. І є радість від того, що він більше не відчуває тих тортур», — говорить Валерія.
Валерій Зеленський встиг побачити очі коханої, як і просив у молитвах. 23 дні на волі — це було все, що залишив йому російський полон.
Свої в Telegram 
