Вони врятувались із «зеленого коридору смерті». Історія вісьмох бійців, які вижили під Іловайськом
Іловайськ: як почалася трагедія
Іловайська операція почалася в перших числах серпня 2014 року і тривала весь місяць. Деталі операції відтворені в подробицях за численними свідченнями українських бійців та командирів. Критичний поворот подій відбувся в ніч на 24 серпня, коли українські розвідники на одній із висот поблизу Іловайська помітили колони, що рухалися в напрямку міста.
Наступала російська регулярна армія — це підтверджували радіоперехоплення. Майже на всій російській техніці були зняті або замасковані тактичні знаки — класична тактика «зелених чоловічків». Росіяни захопили або знищили блокпости та склади боєприпасів біля міста. Зупиняти їхній прорив у Іловайськ на околицях було нікому.
Українське угруповання опинилося в критичному становищі: підкріплення не надходило, бракувало озброєння, їжі та води, а кількість поранених постійно зростала. Переважно їх відправляли до місцевої школи № 14, яка з часом стала, хоч і ненадійним, але єдиним прихистком.
Українські військові на околицях Іловайська
Вихід із міста став єдиним варіантом. Більшість військових до останнього відмовлялася залишати позиції, адже за час оборони Іловайська росіяни десятки разів зривали евакуацію, обстрілюючи колони.
Обіцяний «зелений коридор»
28 серпня 2014 року було оголошене тимчасове припинення вогню для виходу «зеленим коридором». Російська сторона гарантувала українським військовим безпечний прохід. Перед виходом також відбулися перемовини про обмін полоненими. Сторони домовилися, що обмін відбудеться після того, як пройдуть колони, але в останній момент росіяни заявили, що обміну не буде.
Війська почали виходити з Іловайська вранці 29 серпня. Усі підрозділи зібралися поблизу Многопілля, поступово збираючи бійців і техніку з позицій. Виходити мали двома колонами — «північною» та «південною».
Українські військові готуються виходити з Іловайська
«Північна» колона мала рухатися маршрутом: Многопілля — Агрономічне — Новодвірське — Михайлівка — Андріївка — Чумаки — Горбатенко — Новокатеринівка — Старобешеве. Маршрут «південної» колони проходив через Многопілля — Червоносільське — Осикове — Побєду — Новокатеринівку — Старобешеве.
Серед тих, хто рухався колонами, були восьмеро бійців добровольчого батальйону «Донбас»: «Антиквар» (Андрій Дикий), «Нич», «Любомир», «Філософ» (Артем Гноянко), «Льоха» (Олексій Тухватулін), «Сто дев'ятий» (Олександр Гошилик), «Стан» і «Дудаєв» (Павло Пугачов). Усі вони вижили в «зеленому коридорі» під час розстрілу колон. Вони ховалися у соняшникових та кукурудзяних полях, а також у навколишніх селах. Згодом, згуртувавшись, через ті ж поля, переповнені росіянами, вони дісталися підконтрольної частини Донбасу. На жаль, не всі.
Коли росіяни відкрили вогонь по українських колонах, ті, хто був в авангарді та ар'єргарді колон, одразу це побачили. Більшість швидко зреагувала та звернула в поля. Хтось заїжджав на машинах. Хтось пробирався повзком. Люди розсіювалися поодинці або невеликими групами.
«Антиквар», «Нич», «Любомир» та «Сто дев'ятий» одразу об'єдналися в одну групу. 18-річний Олександр Гошилик на псевдо «Сто дев'ятий» за допомогою GPS вивів побратимів із Іловайська. Далі хлопці пересувалися від міста залізничними коліями. Це було ризиковано. Колії — відкритий і пріоритетний орієнтир, уздовж них або біля них ворог міг обладнати позиції. Українські бійці були зі зброєю та в формі, тому помітні.
Голод, спрага і російські сухпайки
«Втомлені обличчя, побиті сонцем і спрагою, ми просто хотіли дійти до своїх, — розповідав Олександр. — Ми практично нічого не їли. Були тільки 20 стіків цукру із сухпайків, які я збирав у бронежилеті кілька місяців. Одна цукерка знайшлася у Антиквара. Знайшли трохи овочів, кавунів та динь. Це був весь наш раціон на чотирьох за три ночі виходу з оточення».
Дорогою бійці натрапили на «сєпарський секрет» — окоп, виритий для таємного спостереження. Секрет був порожній. Поруч стояли дві коробки російського сухпайка: одна порожня, друга — переповнена. Хлопці забрали сухпайки й, ледь відійшовши від окопу, вирішили перекусити.
Олександр Гошилик
«Відступивши не більше ніж на 500 метрів від "секрету", ми зайшли в кукурудзу і, освітлюючи ліхтариками, голосно хрумтіли галетами, — розповідав Олександр. — Як це було прекрасно — відчути смак їжі! У сухпайках знайшлося яблучне пюре. Це єдиний гарний спогад, який у мене пов'язаний із російською армією».
Зустріч у темряві
Виходячи з поля, бійці наткнулися на іншу групу. З-за кущів пролунала команда російською: вийти, інакше відкриють вогонь. У хлопців не було сумнівів, що це або росіяни, або сепаратисти. «Антиквар» піднявся і, рухаючись на звук, викинув чеку від гранати. У цей момент вони почули фразу: «Свої!»
Хлопці побачили людей у російській формі. Серед них Олександр впізнав Павла Пугачова «Дудаєва», з яким колись жив в одному наметі. В руках у Павла був автомат.
«Я офігів. Дудаєва взяли в полон? Тоді чому в нього автомат в руках? Чому він не тікає? Тут я пойняв, що це свої, — розповідав Олександр. — Я міцно обійняв його. Ми всі привіталися і разом почали шукати, куди Антиквар викинув чеку. Врешті-решт замість чеки вставили голку. Потім ми винесли їм залишки російських сухпаїв».
З'ясувалося, що група «Дудаєва» зняла російську форму з полонених росіян. Окрім «Дудаєва», в групі були бійці з позивними «Філософ», «Стан» і «Льоха». В одній групі тих, хто вижив, опинилися хлопці з дуже різних міст. «Сто дев'ятий», наприклад, народився на Івано-Франківщині і зовсім не розмовляв російською, як і вся його група. «Дудаєв» був з Харкова. «Льоха» — з Росії: після подій на Майдані він приїхав в Україну і став на її захист.
Далі вони рушили вже увісьмох.
Російська засідка
На своєму шляху бійці потрапили в засідку.
«Ми зупинилися на колії і почали обговорювати, куди йти далі, — розповідав Олександр. — Праворуч, з лісу, пролунали слова: "Ну, что, хуярим по ним?". Ми кинулися врізнобіч. Я вирішив перестрибнути колію і прийняти бій. Разом зі мною в бій вступили Антиквар, Любомир і Дудаєв».
Деякий час Олександр відстрілювався. Бойовики вели вогонь не прицільно, а для спостереження запустили сигнальну ракету. В її світлі Олександр побачив, що залишився сам: поруч нікого не було. Попереду, приблизно за 70 метрів, рухався «Антиквар». Олександр кинувся наздоганяти його і за поворотом зустрів ще «Любомира» і «Дудаєва». Інші четверо бійців відірвалися ще далі і зникли з поля зору. Тоді «Дудаєв» у темряві, без ліхтаря, пішов шукати їх сам.
«Сто дев'ятий», «Любомир» та «Антиквар» продовжували відстрілюватися. Та «Любомир» мав поранення — під час обстрілу в «зеленому коридорі» уламок відірвав йому частину м'яких тканин. Тож він зупинився, щоб змінити пов'язку. А коли закінчив перев'язку, група вирушила до лісосмуги — вони думали, що там ховаються інші бійці. У лісосмузі вони нікого не знайшли, почали пошепки кликати «Дудаєва», але марно. Довелося виходити без нього.
Це була остання зустріч із Павлом Пугачовим.
Шлях до свободи
Щоб вибратися з оточення, семеро хлопців пішки пройшли 80 кілометрів. Єдиним, хто не вийшов із групою, був «Дудаєв» — Павло Пугачов. Відірвавшись від побратимів, він пробіг полями близько трьох кілометрів і натрапив на позиції бойовиків у одному із селищ біля Іловайська. Там його три дні переховувала місцева жителька. Павло навіть залишив їй номер телефону матері.
Ще перед виходом через «зелений коридор» Павло казав матері та побратимам, що ні за що не здасться в полон. Від командира він отримав наказ виходити з оточення в напрямку Маріуполя. Перед виходом він востаннє зателефонував мамі, після чого зв'язок із ним обірвався. Його мама сподівалася, що Павло все ж потрапив у полон, проте російська сторона це не підтвердила. Суд визнав його загиблим. Тіла досі не знайдено, а збігів ДНК немає.
Доля тих, хто вижив
Усі бійці, які виходили з Іловайська разом із «Дудаєвим», після порятунку повернулися до служби. Дехто продовжує служити і сьогодні.
Олександр Гошилик, на псевдо «Сто дев'ятий», у 2016 році демобілізувався. Кілька років він жив цивільним життям, пишучи вірші під творчим псевдо «Клятий Мольфар». У 2022 році був мобілізований і прийняв останній бій біля Бахмуту восени того ж року. Вважається зниклим безвісти.
Андрій Дикий на псевдо «Антиквар» загинув на фронті цього року. «Стан» продовжує нести службу. «Льоха» будує цивільне життя в Україні, попри російське коріння.
З усіх, хто вижив у боях за Іловайськ, за останні 11 років з різних причин пішли з життя щонайменше 180 бійців та офіцерів. Із підрозділів, що були в місті, до сьогодні майже не залишилося жодного.
Сторінка з виданої у 2023 році фотокниги "Іловайськ.2014", куди увійшли світлини Максима Левіна (вбитий росіянами у 2022 році), Олександра Глядєлова, Максима Дондюка та Маркіяна Лисейка
За даними Офісу генпрокурора, під час Іловайської операції загинуло приблизно 368 українських військових, понад 250 — під час виходу з коридору, близько 300 потрапили в полон, а невизначена кількість бійців зникла безвісти. Підтвердження збігів ДНК рідні отримували до 2019 року — в «зеленому коридорі» загинуло більше людей, ніж за місяць боїв у самому місті.
«Донбас» дотепер воює на фронті. Нині це окремий штурмовий батальйон Сухопутних військ ЗСУ. Їхня історія продовжується, як і пам'ять про тих, хто не повернувся із «зеленого коридору смерті».
Свої в Telegram 
