Вони захищали нас. Розповідаємо про 19 загиблих у 2019 році військових з Донбасу
На сході України шостий рік триває війна, і шостий рік у ній гинуть люди. У 2019 році на фронті від проросійських бойовиків загинули 111 українських військовослужбовців, з них 19 – жителі Донецької і Луганської областей. Свои.City зібрали інформацію про них.
Усього від початку бойових дій на сході країни у 2014 році втрати армії складають: безповоротні втрати – 2 608 осіб, інші загиблі (померлі) – 1 087 осіб, санітарні втрати (поранені) – 9 805 осіб, ушкоджені – 2 251 особа. Такі дані BBC News Україна отримала від Генштабу ЗСУ, вони були оприлюднені 18 грудня.
Бойові втрати української армії на Донбасі у 2019 році – 111 загиблих. Внаслідок боїв поранено 499 військовослужбовців, ще 78 бійців зазнали інших ушкоджень. Зафіксовано 77 небойових втрат.
Про кожного загиблого торік розповіла Новинарня. Ми використовували інформацію звідти, а також з сайту censor.net.
Фурсов Євген Олександрович
Народився 20 серпня 1975 року у російському місті Брянськ. З 1979 року мешкав у місті Дружківка Донецької області. 43-річний Євген Фурсов став першим воїном із Дружківки, який поліг у боях за Україну.
Сержант, командир бойової машини – командир відділення 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ, який дислокується в Дружківці.
Мав фах електрозварювальника, до війни працював на Дружківському машинобудівному заводі. Восени 2018 року підписав контракт із ЗСУ.
Загинув 23 лютого внаслідок прямого влучання з протитанкової керованої ракети у бліндаж на маріупольському напрямку.
Поховали Євгена Фурсова на центральній алеї кладовища Дружківки. Залишилися дружина і 18-річна донька.
Меденцев Олександр Миколайович
Народився 28 жовтня 1985 року у місті Соледар Бахмутського району Донецької області.
Солдат, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Загинув 25 лютого від кульового поранення у бою між позиціями ЗСУ та сепаратистів у районі села Новоолександрівка, Попаснянський район, Луганська область.
На брифінгу 26 лютого представник прес-центру Об’єднаних сил розповів:
"…Близько 13.00 по взводному опорному пункту однієї з механізованих бригад, яка обороняє Попаснянський напрямок, ворог розпочав вогонь зі стрілецької зброї. Під прикриттям автоматного та кулеметного вогню противник намагався наблизитися до нашої позиції.
Заступник командира бойової машини – навідник-оператор солдат Олександр Медінцев (потім уточнили, що прізвище військового – Меденцев. – Свои) відразу відкрив вогонь у відповідь. Ворог був зупинений та примушений відступити. Водночас ворожа куля обірвала життя нашого захисника".
Лише через два дні, 27 лютого, командуванню бригади вдалося домовитися з сепаратистами про евакуацію.
Поховали Олександра 1 березня у рідному Соледарі. Залишилися батьки та сестра.
За виявлену мужність Олександр Меденцев посмертно представлений до нагородження.
Наконечний Ігор Олександрович ("Замок")
Народився 3 липня 1988 року у селі Шелудьківка Зміївського району Харківської області. Мешкав разом із сім’єю у селищі міського типу Андріївка Волноваського району Донецької області.
Токар за фахом, після початку російської агресії Ігор пішов на фронт. Проходив службу в 54-й, 72-й та 28-й бригадах, брав участь у боях за Широкине, Золоте, Волноваху.
Із січня 2018 року — старший солдат, навідник бойової машини 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" ЗСУ. Захищав, зокрема, авдіївську "промку".
Побратими згадують Ігоря як життєрадісного та веселого. Він займався спортом, завжди підтримував себе у чудовій фізичній формі.
За місяць до смерті, на Різдво, Ігор Наконечний під обстрілами бойовиків дав інтерв’ю "24-му каналу". Розповів, що дуже хотів би додому, до родини, але військовий обов’язок закликав його повернутися на передову раніше.
8 лютого під час бойового чергування в районі авдіївської промзони позивний "Замок" отримав смертельне поранення в голову від снайпера. Бійця евакуювали до лікарні Дніпра, але врятувати йому життя медики не змогли.
Поховали його в селі Бахчевик Волноваського району. Залишилися дружина, дві доньки, батьки та сестри.
Сирін Максим Миколайович ("Шалений")
Народився 23 липня 1982 року у місті Станиця Луганська Луганської області.
Служив у 93-й окремій механізованії бригаді ЗСУ "Холодний Яр" із серпня 2017 року, а до цього – в пожежній частині.
Ігор із позивним "Сталкер" згадує побратима: "Він був живчиком, бігав. Навіть коли на минулій ротації у Гранітному ушкодив ногу, ми казали йому їхати на госпіталь, а він відмовився: "Само загоїться". Лагодив усе – машини, техніку. Навіть якщо чогось не знав, міг швидко розібратися".
21 березня під Авдіївкою ворог під прикриттям вогню спробував вийти у смугу забезпечення. Це помітив Максим Сирін, який на той час перебував на взводному опорному пункті. Він відкрив вогонь у відповідь, притиснув ворожу групу до землі та змусив противника відступити. Свій відхід противник прикривав вогнем великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Одна з куль обірвала життя Максима.
Похований у рідній Станиці Луганській. У Максима залишилися батьки, дружина Юлія і двоє дітей.
Мілютін Олександр Анатолійович ("Дєда")
Народився 29 грудня 1968 року у селі Клишки Шосткинського району Сумської області, але ще малим переїхав на Донеччину. Спершу жив у Горлівці, дитинство провів у довколишніх селищах – Зайцевому, Травневому. А в школу ходив уже в Бахмуті (на той час – Артемівську), де з того часу постійно проживав.
Закінчив Ясинуватське ПТУ за фахом машиніста. У 1998-му відслужив строкову службу в Німеччині, а наступні 12 років служив в Артемівському СІЗО-6, де його згадують як людину принципову, добру і справедливу. На пенсію вийшов у званні старшого прапорщика.
У січні 2017 року Олександр підписав контракт із ЗСУ і пішов служити в 54-ту механізовану бригаду ЗСУ — молодший сержант, військовослужбовець 46-го окремого батальйону спецпризначення "Донбас-Україна"
Олександр Мілютін загинув разом із військовослужбовицею Яною Червоною 2 квітня. Вогнем зі станкового протитанкового гранатомету і кулемету українські бійці зупинили висування двох ворожих груп піхоти, які відійшли під прикриттям вогню. Кілька мін влучили в бліндаж (за словами тодішнього командувача ОС Наєва — спостережний пункт), де перебували Мілютін і Червона.
Товариші по службі розповідають, що Олександр був людяним, дуже добрим і скромним. А ще 50-річний воїн був вправним кухарем.
"Я — Дєда, не Дєд! — завжди сердився і виправляв ти тих, хто перекручував і спрощував твій позивний, — написала в ніч на 3 квітня його однополчанка Тетяна Чудновець "Подоляночка". — Дєда, вибачай. Я винна перед тобою. Ми проїхали це і подружились. А ти взяв і загинув.
Щоранку вдосвіта я першою знімала пробу з твоїх кулінарних трудів. Сніданки у нас були завжди готові до приходу перших ранкових "постових" — гарячі та смачні. Тушонка? Ні, фе, яка тушонка. Олів’є, плов, тушковане м’яско чи курочка. Обов’язкова перша страва щодня. Ми були у тебе балувані…
День тому фоткала тебе з дитячими малюнками і смаколиками. Ще зранку ти переймався річницею загибелі свого друга і нашого побратима друга Кузнєца. Відеокліп хотів зняти, підбирав фотки. В обідню пору ти приєднався до нього в Небесному воїнстві. Ми ще доїдаємо твій борщ. Смачнющий, гострий. І відкопуємо тебе".
Поховали Олександра на цвинтарі Бахмута. Залишилися дружина і двоє дітей.
Стрекнєв Дмитро Володимирович
Народився 9 липня 1997 року у селищі міського типу Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області в багатодітній родині — мав двох братів і двох сестер.
Закінчив Рубіжанський профліцей за фахом електрозварника, а 28 січня 2017-го вступив на військову службу за контрактом — гранатометником у 54-у окрему механізовану бригаду ЗСУ.
"Ми з ним зідзвонювалися буквально за три дні до смерті. Говорив, що будемо гуляти, як раніше. Але війна є війна… Молодий ще. Життя ще не бачив. А так любив жити, так любив мріяти", – згадував друг загиблого бійця Дмитро Прокопенко.
21-річний Дмитро Стрекнєв загинув на рідній Луганщині. 6 квітня близько 23.30 бойовики обстріляли позиції 54-ї бригади біля хутора Вільний Попаснянського району з мінометів калібром 82 мм, станкових автоматичних гранатометів і великокаліберного кулемета. Вогнем у відповідь українські захисники примусили ворога припинити обстріл, але Дмитро і 23-річний солдат Іван Лисиця загинули.
Поховали воїна в Нижній Дуванці. Залишилися батьки, брати і сестри.
Бойцов Олег Леонідович
Народився 28 листопада 1979 року у місті Слов’янськ Донецької області.
Старшина служби цивільного захисту, старший сапер аварійно-рятувального загону спецпризначення Головного управління ДСНС України у Донецькій області.
Починав службу пожежником у 37-й пожежно-рятувальній частині міста, врятував десятки людських життів. Але згодом вирішив стати піротехніком.
9 квітня у сірій зоні біля селища Зайцеве група піротехніків обстежувала і очищувала територію від вибухонебезпечних предметів поблизу насосної станції каналу "Сіверський Донець — Донбас". Близько 10.30 пролунав вибух. Старшина Бойцов загинув, двоє його колег дістали тяжкі поранення.
Прокуратура відкрила кримінальне провадження за ч. 3 ст. 258 Кримінального кодексу України ("Терористичний акт").
Товариші по службі згадують Олега як людину з добрим гумором, яка завжди була готова надати пораду та підтримати у складній ситуації.
Олега Бойцова поховали в рідному Слов’янську. В останню путь його проводжали пожежні автомобілі з увімкненими сиренами та сотні друзів, знайомих і колег.
Залишилися дружина і двоє доньок.
Волков Микола Миколайович ("Смурфік")
Народився 25 лютого 1999 року у Маріуполі.
Доброволець-парамедик 2-ї роти "Тіні" 8-го окремого батальйону "Аратта" Української добровольчої армії.
Волков закінчив у Маріуполі електромеханічний технікум, здобувши фах електрика. Належав до руху ультрас футбольного клубу "Маріуполь". Впродовж чемпіонату України 2017/2018 "відкатав "золотий сезон" – відвідав усі матчі своєї команди, включно з виїзними.
"У червні 2018-го він прийшов у наш навчальний центр, із 1 липня поїхав на свою першу ротацію у складі нашого батальйону (в селище Піски. – примітка "Новинарні"), – розповіла Яна Зінкевич, керівник медичного батальйону "Госпітальєри". – З осені 2018 року був прикріплений до 8-го батальйону "Аратта" УДА та щоденно ніс тяжку ношу добровольця-парамедика. Він не мав медичної освіти, але за покликом душі став парамедиком і рятував життя".
Останнім часом Микола виконував завдання в районі рідного Маріуполя.
12 квітня в районі села Водяне у Волкова поцілив снайпер "ДНР", пошкодивши велику частину мозку та кісток черепа. Хлопець був у комі, для його порятунку збирали кошти.
Помер 15 квітня у лікарні.. Поховали Миколу Волкова на Алеї Слави Старокримського кладовища Маріуполя. Залишились батько, брати та сестри.
Дрогін Сергій Олександрович ("Скіф")
Народився 22 грудня 1986 року у Сєвєродонецьку.
Старший солдат, командир бойової машини – командир відділення 2-го взводу 2-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.
Зі школи захоплювався комп’ютерами, веслуванням, пейнтболом та спортивним орієнтуванням. Працював адміністратором у комп’ютерному клубі, після армії – торговим представником.
У 2010-му проходив строкову службу в 703-му окремому полку оперативного забезпечення на Львівщині.
На війні – з 2015 року. Спочатку був військовим медиком, потім снайпером. Після навчань на полігоні став командиром відділення.
7 травня на спостережному посту на горлівському напрямку – біля селища Південне (район Торецька, Донецька область) – загинув від вогнепального поранення зі снайперської зброї.
"Скіф" похований у рідному Сєвєродонецьку, на Алеї Героїв міського кладовища. У воїна залишились батьки, сестра, дружина.
Степанченко Борис Миколайович
Народився 22 червня 1984 року у селі Самійлівка Олександрівського району Донецької області.
Солдат, сапер 1-го відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Як повідомила прес-служба 54 ОМБр, 27 травня, під час перевірки мінно-вибухових загороджень перед переднім краєм оборони одного з механізованих підрозділів в районі міста Попасна групу саперів, у складі якої був Степанченко, атакувала диверсійно-розвідувальна група противника. Зав’язався бій, у ході якого українські сапери знищили двох і поранили одного бойовика. Проте Степанченко зник безвісти.
Через два дні в результаті спільної роботи моніторингової місії ОБСЄ та групи "Евакуація 200" його тіло знайшли та евакуювали на тимчасово окуповану територію.
31 травня бойовики за посередництва місцевих ветеранів-"афганців" передали останки Бориса Степанченка українській стороні.
У загиблого залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.
Бережний Владислав Олегович ("Бєрєг")
Народився 11 червня 1996 року у місті Сватове Луганської області. З 2016 року мешкав у Попасній.
Молодший сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
На війну хлопець пішов у 18 років. У січні 2015 підписав довгостроковий контракт — до завершення АТО. Другий контракт – у 2017-му.
У березні 2018 року в інтерв’ю журналістам він розповідав, як вирішив піти на війну: "Я ще навчався в школі, коли почалися всі події в країні, Майдан. Закінчив 11 класів, потім півроку працював на приватному підприємстві. Дивлячись на те, що відбувається в Україні, вирішив піти в армію. Я і моя родина з самого початку були українських поглядів. Ми не хотіли, щоб в нашому місті, та й взагалі на Донбасі, був "русский мир". І я вирішив стати на захист свого рідного краю".
Владислав зізнавався, що коли про це дізналися батьки, то були в шоці. Але потім підтримали сина.
Перший бойовий досвід, після двох місяців "учебки", Влад отримував у Зайцевому під Горлівкою. Зізнавався, що по-справжньому воєнній справі навчився вже під час бойових дій. Дуже хотів піти вчитися на офіцера, і такі пропозиції були, але був не готовий залишити дружину та дітей. У Попасній Бережний одружився з місцевою жителькою, там і оселився.
Куля снайпера обірвала життя Владислава 5 червня — менш ніж за тиждень до його 23-річчя. Сталося це поблизу Золотого в Попаснянському районі.
Поховали бійця у Попасній, де залишилися молода вдова, шестирічна дочка (донька дружини стала йому рідною) та дворічний син.
Майборода Сергій Григорович
Народився 2 грудня 1971 року у Слов’янську. Мешкав у селищі міського типу Билбасівка Слов’янського району Донецької області.
Старший матрос, старший водій батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ.
Після закінчення Слов’янського технікуму за фахом автослюсара проходив строкову службу в Росії, у Красноярському краї.
За словами односельців, Сергій завжди мав проукраїнську позицію. На початку 2017 року він підписав контракт із ЗСУ і пішов захищати рідний Донбас.
Друзі розповідали, що Сергій був віруючою людиною, дуже любив дочку та сина, для яких нічого не шкодував, їздив на заробітки, щоб допомогти фінансово.
Життя Сергія Майбороди обірвалося 1 липня. Близько 10.50 російські бойовики, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права, обстріляли з ПТРК санітарний автомобіль "Хаммер" морпіхів, який вивозив із передової пораненого бійця.
Від прямого влучання протитанкової керованої ракети 47-річний Сергій, який був за кермом, загинув миттєво. Санінструктор Ірина Шевченко, яка була разом із ним, невдовзі померла в лікарні. З усіх, хто був у машині, вижив лише поранений боєць, котрого евакуювали.
Поховали Сергія Григоровича в рідній Билбасівці. Окрім двох дорослих дітей, у нього залишилися дружина й онуки.
Жуков Олег Анатолійович
Народився 4 травня 1977 року у місті Краматорськ Донецької області.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Закінчив Донбаську державну машинобудівну академію, здобувши фах інженера-технолога за спеціальністю "обробка металів тиском". Працював на Старокраматорському машинобудівному заводі.
Наприкінці 2018 року підписав контракт на службу в ЗСУ.
Олег Жуков загинув 4 липня в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області (населений пункт Золоте-4 у складі міста Золоте) від кулі ворожого снайпера.
Поховали солдата в рідному Краматорську. Залишилися мати і брат.
Скітченко Нікіта Олександрович ("Скіф")
Народився 8 травня 2000 року у селі Великоцьк Міловського району Луганської області.
Микита закінчив у Великоцьку дев’ять класів школи, а коли йому виповнилося 18 – пішов на військову службу за контрактом. Став солдатом у розвідроті 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ.
Юнак загинув уранці 21 липня в районі Щастя на Луганщині внаслідок підриву, коли група військових висунулася на "спостережник" біля взводного опорного пункту "Фасад".
Вибухів було щонайменше два. Скітченко наступив на перший вибуховий пристрій, міною йому відірвало ногу. Побратим Семен Румигін намагався евакуювати пораненого Микиту і зачепив другу міну. Полягли обидва.
"Скіф" похований 24 липня у Великоцьку. Нікіта був єдиним сином у матері.
Курбатов Тихон Олександрович ("Тихий")
Народився 3 травня 1993 року у Сєвєродонецьку.
Старший сержант, командир взводу 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
У війську – з 2013-го. Спочатку пройшов строкову службу, а коли почалася війна, підписав контракт зі Збройними силами. Спершу служив у 72-й механізованій бригаді, а у 2017-му перевівся до 24-го штурмового батальйону "Айдар".
Звання – старший сержант. 17 травня 2019 року нагороджений медаллю "За військову службу Україні".
Товариші по службі відгукуються про "Тихого" як про людяного та професійного командира. Попри юний вік, він користувався авторитетом і повагою в батальйоні.
Тихон Курбатов загинув 25 серпня під Горлівкою від кулі ворожого снайпера, коли перевіряв позиції свого підрозділу, які того дня особливо активно обстрілювали бойовики. Із тяжким пораненням його повезли до лікарні, але Тихон помер у дорозі.
Поховали воїна в рідному Сєвєродонецьку. Залишилися батьки та сестра.
Шатурський Валерій Георгійович ("Череп")
Народився 20 січня 1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення "Донбас" 15-го окремого Слов’янського полку Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
На війні — майже п’ять років.
"Валерій був спокійним та врівноваженим. Любив, щоб усе було чітко та якісно. Між іншим, мав золоті руки та постійно щось ремонтував, будь-то ноутбук чи, приміром, стіл. Усе робив з душею", – згадує підлеглого майор Артем Івченко.
Близько 15-ї години 12 вересня під час обстрілу позицій батальйону в Донецькій області Валерія смертельно поранив снайпер з боку так званої "ДНР".
Поховали бійця в Маріуполі, де мешкають його рідні. Залишилися дружина та діти.
Аджавенко Володимир Анатолійович ("Аджа")
Народився 20 травня 1995 року в Маріуполі.
Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
11 вересня близько 13.00 поблизу селища Піски на Донеччині ворожий снайпер поцілив Володимиру в голову. Бійця з тяжким наскрізним пораненням гелікоптером доправили до Дніпра в лікарню імені Мечникова, хірурги якої провели складну операцію. Хлопець навіть прийшов до тями, але 28 вересня помер.
Поховали Володимира Аджавенка в рідному в Маріуполі. Залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.
Криль Степан Валерійович ("Броннік")
Народився 14 грудня 1992 року у селі Байдівка Старобільського району Луганської області.
Старший матрос, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти морської піхоти батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ.
Степан виховувався в інтернаті як сирота. У 2012 році закінчив профліцей у місті Щастя на Луганщині. Працював на фермерському підприємстві в рідному селі.
У Збройних силах України — з 2015 року. Волонтери, які постачали Криля – а через високий зріст і розмір ноги одягнути-взути його було непросто – називали його "найдобрішої душі людиною".
Увечері 16 жовтня на позиції поблизу села Водяне у Приазов’ї (Волноваський район) Степан Криль загинув від кулі снайпера.
"Він був у тяжкому стані… Серце його запускали п’ять разів", – розповів один із побратимів.
Поховали Степана Криля на Алеї Героїв військового кладовища в селі Чмирівка біля Старобільська. Залишилися син і тітка.
Моторін Геннадій Анатолійович
Народився 8 січня 1982 року у місті Краматорськ Донецької області.
Солдат, сапер 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Одружившись, Геннадій певний час прожив на Закарпатті. Там у нього народився син, якому нині вісім років. Шлюб не склався, і чоловік повернувся на Донеччину, мешкав у селищі Софіївка під Краматорськом.
Контракт зі Збройними силами України підписав у лютому 2019 року. Служив сапером механізованого батальйону.
Геннадій Моторін був серед бійців 92 ОМБр, які отримали поранення 7 листопада на позиції "Зеніт" поблизу донецького аеропорту під час розвантаження "Уралу". Вантажівку підбили ракетою російські найманці. Геннадій був найважчим пораненим: опіки, множинні осколкові поранення, переломи кісток.
Медики боролися за життя воїна весь день і всю ніч, проте 8 листопада він помер у шпиталі.
"Він був вірним другом, завжди міг підставити своє плече, дати потрібну пораду. Приймав бої під Авдіївкою, стояв поблизу шахти "Бутівка", — розповів виданню "Восточный проект" побратим загиблого Олександр Форгов.
Відомо, що батько Геннадія помер дев’ять років тому, а мама – більше року назад. Він був найстаршим із чотирьох дітей у сім’ї.
Поховали загиблого бійця на Іванівському кладовищі Краматорська, поруч із могилами батьків.
Залишилися двоє сестер і брат.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
