«Тонку Червону Лінію» сходу візуалізували у Києві. Передаємо атмосферу з відкриття виставки
Свіжонаписані картини арт-резиденції «Тонка Червона Лінія» одна за одною з’являються на стінах. Вони ще вологі, фарба на них ще димить, наповнюючи простір запахом та кольором. Масштабні великоформатні полотна крутих та зрілих авторів зі Сходу, які писали просто перед відкриттям виставки, знаходять своє місце у залі, і починають формувати простір. Але об’єднуються вони у єдину імерсивну інсталяцію тільки тоді, коли на підлогу падає червона неонова стрічка - і в повітря злітають справжні іскри.
Пів сотні робіт презентували на експозиції у Києві. До кінця місяця її можна побачити в галереї Інституту проблем сучасного мистецтва. Роботи створювали митці під час арт-резиденції в Бахмуті. Частина картин має віртуальну складову - це додана реальність, яка з’являється при наведенні смартфону. В цьому репортажі передаємо атмосферу зі столичного відкриття.
Лінія усвідомлення та перетворення
Лєна Клочко - кураторка арт-резиденції «Тонка Червона Лінія», єдина жінка-митець серед учасників. Саме в її майстерні Jipabimil в Бахмуті творили художники родом зі сходу.
Лєна Клочко
«Я ще коли повернулася до Бахмута в 2016-му році, хотіла зробити арт-проєкт. В голові крутилася назва – «Тонка Червона Лінія». Саме лінію цього кольору я поєднувала з процесами в нашому регіоні. Пізніше дізналася, що є такий термін. Виник він під час Кримської війні, де сили росіян значно перевищували сили супротивника, а саме англійців. Одні, хто залишився на полі бою, - шотландський полк. Керівництво ухвалило рішення вистроїти воїнів в шеренгу не по чотири, як завжди, а по два. Вояки були одягнені в червоні мундири. Ця битва відбувалася в сутінках і супротивнику здалося, що там цілий фронт. Хоча це була тонка червона лінія оборони. І битва не відбулася, хоча суперник значно переважав. Ми розвили цю думку і вирішили, що це наша лінія усвідомлення та перетворення», - каже Клочко.
Лєна називає цю виставку у Києві іспитом для проєкту та митців. До роботи резиденції долучилися Сергій Захаров, Дмитро Коломойцев, Алан Майер, Денис Адушкін, Микола Бірючинський, Антон Логов, Роман Мінін, Петро Антип.
«До Києва ми привезли близько семи десятків картин: це і створені під час резиденції роботи, і наші роботи інших років. В залі змогли розмістити тільки трохи більше половини, - говорить кураторка, оглядаючи великі полотна на білих стінах галереї буквально за кілька хвилин до офіційного відкриття. - Цей простір в Інституті дійсно дуже крутий і комфортний: він надихає своїм масштабом і атмосферою сучасного мистецтва».
Дзен-буддизм в лісах Часів Яру
У галереї останні приготування. Знайомлюся із Денисом Адушкіним: митець народився в Казахстані, але майже все життя прожив в невеличкому містечку Часів Ярі на Донеччині. Саме зараз встановлюють ультрафіолетовий прожектор і направляють світло від нього на одну з робіт Дениса.
- А без світла вона…
Я не встигаю закінчити, як Денис вже відповідає:
- Ніяка, - а потім додає, - тобто недостатньо яка.
Картина називається «Добро пожаловать на другой берег». Вона написана флуоресцентними фарбами, які набувають зовсім іншого відтінку під УФ-променями. Роботи Адушкіна абстрактні і експресивні, як і сам митець.
- У буддистів існує поняття про інший берег, тобто просвітлення. Власне, ласкаво просимо… Я вже давно вивчаю буддизм, десь 20 років. Причому дзен-буддизм. Для людей, які у цьому, все в кайф. У них все добре, вони завжди знаходяться в ейфорії.
Денис Адушкін
- Як можна жити в Часів Ярі і знаходитися в ейфорії? Бачила фотографії – місто в депресивному стані, - питаю я.
- Ви ж не були в місті… А у нас дуже гарний дубовий ліс, який, до речі, посадили бельгійці. Коли мій дід приїхав з Казахстану в Часів Яр і побачив цей ліс, сказав, що найкращого міста для поселення немає. То я вже багато років дивлюся на цей дубовий ліс і надихаюся.
Під час розмови Денис трохи пританцьовує, нібито у нього в голові грає музика. І, в підтвердження моїх думок, раптом каже:
- Я дуже люблю музику. Вона нібито пронизує мене, як електричний струм. Картини для проєкту писав і паралельно слухав музику, зокрема Aube – це японський виконавець. Він завжди впливає на мою творчість.
Адушкін в цьому проєкті вперше використав флуоресцентні фарби. Каже, що саме Лєна Клочко, кураторка «Тонкої червоної лінії», познайомила з ними і натякнула спробувати себе у абстракціонізмі. Прошу Дениса розповісти, що саме написане на найбільшій картині.
- Червоні лінії – а вони є трансформацією свідомості. Тобто люди повинні прийти до такої свідомості, щоб вони більше не робили дурниць, - каже митець.
- Хочете сказати, що я, дивлячись на вашу картину, перестану робити дурниці? - питаю у нього і бачу, що виставку вже відкривають.
Дмитро Коломойцев
Вглиб картин
Галина Мєднікова дає початок «Тонкій червоній лінії» в Києві. Вона відома київська культурологиня, докторка філософських наук, професорка кафедри культурології НПУ імені Драгоманова. Вона вірить, що арт-резиденція в Бахмуті стане початком формування Художньої школи Сходу України.
«Назва виставки має тонкий змістовий момент. Американський художник-абстракціоніст Ньюман Барнетт на однотонних полотнах писав тонкі лінії, які виходили за межі картини. Оці тонкі лінії – лінії свідомості людини. А свідомість людини – найцінніше, з нею постійно маніпулюють. Так трапилося у східному регіоні. Художники в Бахмуті півтора місяця працювали з буденним, жили поруч зі свідомістю місцевих. І про це їхні роботи», - каже Мєднікова у вступному слові.
Галина Сергіївна провела екскурсію, зупиняючись біля кожної картини та скульптури.
«Донбаські степи чудові. Там постійно бачиш неозору далечінь. Але коли ми постійно їздили між містами, бачили пожарища на полях і чорне небо. Чому? Що це таке? Просто ці стереотипи, що підпалити набагато легше, ніж прибрати. Донеччина виходить з військової катастрофи і, у той же час, активно скочується в екологічну. І ось ці стереотипи пробити неможливо. І ця картина Сергія Захарова саме про це».
Зупиняємося біля портрета самої Галини Сергіївни. Його намалювала Лєна Клочко. Мєднікова каже, що коли позувала Лєні, то була в гарному настрої, «власне, як і завжди».
Ми проходимо повз підсвічені роботи Дениса Адушкіна.
«Фарби, якими малює Денис, флуоресцентні. В них додають гумовий фермент, від того фарби стають незвичайно тривкими та незвичайно яскравими. Якби виключити світло і залишити лише підсвічування, тоді б ви побачили усю глибину картин», - каже Мєднікова.
Легкий переляк скульптора
Привертають на виставці увагу дві скульптури з дерева тополю. Здається, що вони були зроблені півстоліття тому, а може і більше. Називаються скульптури – «Чумацький шлях» та «Одіссея». Їхнім автором є Микола Бірючинський, який раніше жив у Горлівці. Зі слів Мєднікової дізнаюся, що в серпні 2014 року скульптор потрапив на підвал бойовиків «ДНР». Відводжу у бік і одразу тихенько питаю, за що його заарештували.
«Я й сам не знаю, - знизує плечима Микола. – 3 серпня йшов у своїх справах. Дорога пролягала повз залізничну станцію «Горлівка». На той час вона вже була зачинена. Підійшли озброєні люди, вивернули сумку, подивилися документи і… Самі бойовики розміщувалися там, де колись продавали квітки, а тих, кого вони заарештовували, кидали в трикутник під сходинками. Там просторо буде трьом людям, а вони примудрилися запхати аж двадцять. Саме там я прожив 10 днів. Про те, як годували, не буду казати. Але вважаю, що відбувся легким переляком. Мене так же легко відпустили, як раніше заарештували».
Микола Бірючинський
Коли Микола вийшов на свободу, то перше, що впало в очі, – відсутність людей. Горлівка стала мертвим містом. Нікого немає. Навколо порожнеча. Тільки проїде декілька автомобілів і все. Поїхав з рідної Горлівки митець в середині січня 2015-го. Відтоді Бірючинський не їздив на непідконтрольну територію. У 2019 році, вже у Києві, став членом Спілки художників України.
«В Горлівці жив собі спокійно, а у столиці доводиться крутитися, тут зовсім інший ритм. Працюю з різними матеріалами: деревом, металом, камінням», - говорить скульптор, який в травні відзначив 50-річчя.
Для виставки «Тонкої Червоної Лінії» в Брюгге, на Тижні українського мистецтва (Ukrainian Art Week), Микола зробить інші скульптури, більш мініатюрні. Бо ці занадто габаритні і до того ж деревина він часу вже потрохи розвалюється. Бірючинський працює у майстерні Петра Антипа, також учасника арт-резиденції. Не дивлячись на таке сусідство, він має свій унікальний стиль.
Що кажуть люди
Біля великої стіни з чорно-білими світлинами стоїть Мозес Єндрю Валтер Джордж, він студент 4-го курсу НПУ імені Драгоманова і отримує фах культуролога.
«Я не міг пропустити таку можливість: побачити картини художників зі сходу і послухати шановну культурогиню. На виставці я вперш за все побачив думку людей. Для культуролога в мистецтві головне саме те. Оскільки художники достатньо чутливі особистості, то через них можна побачити зріз певної культури, певного регіону.
Щось у цій світлини є особливе. І запали картини Романа Мініна. Своїм одногрупникам я обов’язково пораджу прийти на виставку і подивися роботи представників східноукраїнського мистецтва», - каже студент.
Лара Білозерова, переселенка з Донецька, товаришує с деякими учасниками виставки – трохи у реальності, більше у соцмережах. Вона каже, що беззаперечним улюбленцем на цій виставки для неї є Дмитро Коломойцев. Особливо їй подобається робота «Сказ і кохання», де зображена собака у медичній масці, корова з павичевим хвостом, сам Дмитро і його кохана, з якою він познайомився тут, у Бахмуті.
Лара Білозерова
«Виявляється, що художника на сході вкусив пес. І слово «сказ» у правому куті - це не про «сказку», як я гадала. Друзі дуже за нього переймалися. Довелося трохи надурити, вони сказали, що везуть його до друзів, а насправді – до лікаря. У Дмитра ця історія так трансформувалася, що лікар перетворися на собаку. А він там закохався. Картина, на мій погляд, епічна та прекрасна А взагалі про виставку можу сказати, що, в Брюгге вона точно матиме великий успіх», - впевнена Лара.
Серед відвідувачів несподівано бачу знайомого - Олександра Величка. З ним я бачилася декілька років тому на анімаційній виставці, де картини «оживали» завдяки сучасним технологіям. Виявилося, що Олександр є технічним куратором «Тонкої Червоної Лінії».
«Завдяки мобільному додатку V-Art я зробив віртуальну галерею творів. Біля картин є QR-коди, які треба просканувати: відкривається додаток, сканується стіна -і на стіні з’являються персонажі картин. Деякі з них розмовляють, співають. У тому числі і мій портрет, його намалювали Алан Майер і Дмитро Коломойцев. Це було дуже приємно, адже я став першою моделлю на резиденції. На жаль, я не бачу картину на виставці, мабуть, не вистачило місця. Великий плюс доповненої реальності – показати те, чого немає. В нашому випадку – мій портрет, який залишився у підсобці», - інтригує Олександр.
Проєкт реалізує ГО «Добропільський центр молоді «ДОБРО» у співпраці зі студією Лєни Клочко «Jipabimil» за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись із думкою авторів.
Свої в Telegram 
