Я – священник і шахтар із Покровська, служу для четвертої церкви. Ось що я зрозумів про Бога
Отець Олександр Солдатенко з прифронтового міста Покровськ з 1999 року працює на шахтоуправлінні «Покровське». Понад 20 років тому, після важкої втрати первістка, він із дружиною «став на християнський шлях». Спочатку був у протестантизмі, потім перейшов у православ’я Московського патріархату, потім – знов протестантизм, після – Київський патріархат, зараз керує парафією Покрови Пресвятої Богородиці Православної церкви України.
Сьогодні церква отця Олександра – хрест на виділеній міськрадою ділянці в 50 соток біля школи. Священик вже обрав проект будівлі церкви і намагається зібрати близько 3 мільйонів гривень на її будівництво.
Ще одна його ідея-фікс – створити родинний центр «ВулиК», який би став ланкою між світською громадою і церквою, де б люди, незалежно від конфесії, спілкувалися, дивились фільми, займались творчістю. Отець Олександр із однодумцями збирають кошти на цей родинний центр, прагнуть залучити до цього бізнес.
Ми розмовляємо в одній з небагатьох кав’ярень Покровська, навпроти будівлі, куди з Донецька переїхав технічний університет. Отець Олександр приходить на зустріч з похорон, де правив службу. Запах мира від нього перекриває запах кави, тістечок і сирості з вулиці. Людей у кафе мало, і якщо заплющити очі, можна відчути себе, наче в церкві.
Протестантизм
42-річний отець Олександр почав «християнський шлях» у 19. Каже, що Бог підштовхнув його проповідувати і для цього допоміг позбутися затинання.
– Я почув у собі голос, який сказав: йди, посилаю тебе проповідувати моє слово. Я сміявся: як, я заледве два слова можу скласти. «Я дам тобі, що казати». А що мені казати? «Кажи, що Бог вас любить». З того часу і кажу, що Бог вас любить. А що робити далі – навчить. І з того часу у мене зникло затинання, – говорить отець Олександр.
Олександр Солдатенко з родиною
Спочатку батюшка служив у євангельській церкві. Стосунки з протестантською спільнотою підтримує досі, насамперед – з пастором Анатолієм Безуглим.
– Моя християнська віра почалася з нього, ми об’їздили всю Донецьку область, проповідуючи слово Боже, – згадує батюшка. – Де нас тільки не носило. Було, люди відкривали серця. А бувало – зустрічали палками, думали, що ми прийшли обманювати. Пастор Анатолій шахтар, як і я. Коли ми показували свої руці з мозолями, ті палки падали.
Церква московська
Майже за 20 років отець Олександр перейшов до Української Православної церкви (Московського патріархату). Там 3,5 роки був пономарем. Потім розчарувався – не відчував свободи. Він переконаний, що треба йти до людей і розповідати Слово Боже, влаштовувати соціальні програми на основі православної віри, а такий підхід не надто підтримували.
За ті кілька років отець Олександр як голова дитячої громадської організації «Капітошка Плюс» з дозволу міської влади ходив по школах з лекціями і фільмами про шкідливі звички і дошлюбні стосунки, допоміг відкрити дискусійну платформу і православний кіноклуб, курси православної катехізації – християнського виховання для дітей і дорослих.
Хотів зробити православний гуманітарний штаб, телефонну кризову лінію довіри, але, каже, наштовхувався на глухі двері. Олександра запевняли, що ще не час, потрібні гроші, люди. Він пішов, щоб втілювати те, що вважає важливим.
Церква українська
Олександр повернувся до євангельської церкви, але за рік перейшов до Української православної церкви Київського патріархату.
– Війна відкрила мені очі на московську церкву. Якби не було такої війни за українську свободу та єдність, можливо, був би священником московського патріархату, – розмірковує отець. – Я народився як українець завдяки Революції гідності, зрозумів багато чого, переоцінив.
Отець Олександр розповідає про свій перехід до української церкви:
– Будучи довго у протестантизмі, я звик молитися без ікон, вони не мають там великої ваги – вони їх не визнають. Коли пішов до православної церкви, став просити Господа, щоб дарував розуміння, чи це моє – стати священиком. У нас на кухні, на холодильнику, висіла пластикова ламінована іконка Казанської Божої Матері. Молодша донька зайшла до кухні – і раптом голосно кричить. Ми прийшли – а ця пластикова ікона пахне трояндами. Я зрозумів, що це відповідь, на яку ми чекали.
Олександра висвятили на диякона, а потім – на ієрея. А у 2018 році створили нову парафію Покрови Пресвятої Богородиці, де його призначили настоятелем.
Шахта
До шахти Олександр прийшов раніше, ніж до Бога, і працює там досі. Керівництво шахтоуправління «Покровське» дозволило працювати вночі, а вдень батюшка може займатися церквою, дітьми, організовувати події.
Олександр працює гірноробочим з ремонту гірничих виробіток. Багато років був бригадиром ділянки «Шахтний транспорт». Зараз працює на ділянці, де добувають вугілля. До лави не заходить – не має права.
– Тягаєш щось, кріпиш, носиш, буриш, доставляєш якийсь вантаж, матеріали, – описує отець Олександр свої робочі ночі.
Ще, буває, кажуть, що священики не працюють. Було б добре займатися тільки церквою, але не хочеться сидіти на шиї парафіян, коли ще немає нічого.
Шахтарська зарплатня потрібна Олександру, щоб дбати про родину. У його дружини проблеми зі здоров’ям, ліки дорогі.
– Слово Боже каже: якщо чоловік не піклується про свою родину, то він відрікся від віри та гірше за невірного, – додає отець Олександр. – До речі, церква не платить зарплатню священикам, вони існують за те, що принесуть до храму – за пожертву. Храму у мене ще немає. Тому є потреба працювати, і потрібно доробити підземний стаж, небагато залишилось.
Добре, що наш Владика Донецький і Маріупольський Сергій Горобцов дозволяє це. Бо у Московському патріархаті священики не можуть працювати, мають жити лише від приходу.
За кілька років отець Олександр зможе вийти на пенсію і єдиним його «працедавцем» буде Бог.
Діти
Ми з отцем Олександром йдемо до місця, де з часом має з’явитися його церква. Це мікрорайон Собачовка, приватний сектор, і з-за багатьох парканів на нас лають собаки. Діти, яких зустрічаємо дорогою, вітаються з батюшкою.
Ця ділянка належить парафії Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ. Олександр Солдатенко мріє збудувати церкву, але наразі тут стоїть лише хрест
Отець Олександр з перших років у християнстві проповідував родинні цінності, працював з дітьми. У 2010 році створив з однодумцями дитячу громадську організацію «Капітошка Плюс», щоб організовувати дозвілля для дітей.
– У нас народилась донька, з віком вона почала тягнути з вулиці усілякий непотреб. Я замислився, як допомогти їй у вихованні. За молитвою усвідомив, що мені треба впливати на її оточення. Впливати своїм християнським світоглядом. Так і виникла ідея створити дитячу громадську організацію, – розповідає отець Олександр.
Матеріали для малювання, іграшки купували з шахтарської зарплати, щось давали знайомі бізнесмени. Організація проводила парад наречених, концерти, спортивні змагання, творчі вечори, возили молодь по святих місцях.
– Якось до нас прийшов такий Влад Казарін – з ірокезом, тунелі у вухах, важкий рок слухав, друзі такі самі. Ми багато спілкувалися. Потім він зник. Коли почалась війна, зустрів Влада – а він військовий. Був одним із перших «кіборгів». Загинув, – говорить батюшка. Здається, вперше за час нашої розмови він перестає усміхатися.
Тепер отець Олександр мріє про родинний центр «ВулиК». Будівля без ремонту всередині коштує близько 2,5 мільйонів гривень, з тренажерами – 3 мільйони. Батюшка подався на грант від Львівської освітньої фундації. Якщо все вийде, можна отримати 75 тисяч гривень – сума для початку.
– Хочемо знайти приміщення, орендувати його і почати працювати, – говорить отець. – У наших планах – відкрити творчу майстерню «Квітуча стежинка», творчу майстерню «Чадосій», де діти випилюють поробки з фанери. Хочемо влаштовувати заняття з фітнесу для дітей і дорослих, з фінансової грамотності для дітей, кіноклуб. У нас є люди, які можуть це робити. Займемось цим, незалежно від того, чи вийде створити центр.
Хрест
Ми підходимо до хреста посеред ділянки, де планують створити церкву.
– Бачите, люди займаються фізкультурою: тільки принесу каміння, вони рознесуть, – усміхається отець Олександр, підносячи до підніжжя хреста камінці. Зазвичай вони складені там грудкою.
Коли міськрада затвердить документи із землеустрою, можна будувати храм. Батюшка з парафіянами навіть обрали проект церкви – типовий дерев’яний об’єкт, від компанії з Івано-Франківська. Треба зібрати гроші на будівництво.
Встановлення хреста на місці майбутнього храму парафії Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ
Отця Олександра часто запрошують вести службу на похоронах. Іноді люди залишають свої контакти, щоб він запросив їх, коли побудує храм.
Зараз у парафії отця Олександра близько 30 людей. Вони приходять на свята і запрошують туди інших, відвідують громадські слухання щодо церкви.
– Розумію, чому побував у різних церквах. Тепер знаю, як будувати громаду, що не треба робити в православній громаді, що можна взяти з досвіду євангельських церков. Хочу втілювати все це, щоб люди розуміли: Бог – не просто ефемерна істота на іконі, – каже батюшка.
Я щиро хочу показати людям любов Бога до них. Донести віру, віру православну до їх сердець. Але, не через те, щоб змушувати їх ходити до храму, якось їх залякувати, що вони горітимуть у пеклі. Моє бажання – служити їм.
***
За кілька днів після нашої розмови батюшка проводив благодійну зустріч, де мали збирати кошти на будівництво «ВулиКа». На вечір прийшли сам отець Олександр і його помічниця Наталя Фролова, бібліотекарка ДонНТУ, майбутня керівниця родинного центру. Пошук підтримки триває.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
