Мешканці Лисичанська пишуть рідним листи в підвалах. Вони провели там вже 116 днів

Софія ПИЛИПЕНКО

30 червня 2022 17:51 Коротко

Мешканці Лисичанська пишуть рідним листи в підвалах. Вони провели там вже 116 днів

Цивільні продовжують помирати, але виїжджати з міста ніхто не збирається. The Washington Post побували в шкільному підвалі, який цивільні використовують як укриття місяцями.

“Зі мною все гаразд”, — написала в листі до своїх дітей Валентина Данько з Лисичанська. Вона сиділа в темному підвалі разом з іншими мешканцями, які залишились в місті. У звичайному шкільному підвалі жінка провела вже 116 днів. Вона сказала, що листи допомагають їй впоратися з наростаючою тривогою і є єдиним способом зв’язку із родиною. “Я не знаю, чи побачу їх знову”.

Мешканка Лисичанська в підваліФото: The Washington Post

Лисичанськ фактично став містом-привидом, адже більшість людей евакуювали. Але навіть тут залишаються цивільні. 70-річна Валентина сказала, що їй немає куди йти. Усі дні тут вона спить на восьми шкільних стільцях, застелених ковдрами і спілкується з сусідами по укриттю.

Усі вони пишуть листи, бо в місті давно немає інтернету. Тож до людей приїжджають волонтери, забирають листи, фотографують їх і відправляють родичам людей у Telegram.

У випадку Валентини листи відправляють її сину і дочці. Вони відповідають, а волонтери пізніше показують їхні повідомлення на своїх телефонах.

Братська могила в ЛисичанськуФото: The Washington Post

Окрім цього, добровольці постійно пропонують переносити тіла людей до братських могил біля міського цвинтаря, бо деякі люди ховають рідних просто перед своїм будинком. У братських могилах зараз поховано близько 300 осіб, а поряд з ними знаходяться свіжі, порожні ями.

Більшість людей було евакуйовано, але останні ті, хто втримався у шкільному підвалі, планують виїхати звідти. 70-річна вдова Данко каже, що залишилася, бо не має куди йти. Вона б зайняла чуже ліжко, якби приєдналася до сина в перенаселеній квартирі в західній частині країни. І в неї є кіт, якого вона намагається годувати, коли обстріли не надто сильні.

Тож останні дні Лисичанська як вільного українського міста, якщо воно таке є, вона проводить під єдиною лампочкою цього каверноподібного підвалу, спить на восьми шкільних стільцях, зсунутих разом і встелених ковдрами. Вона зблизилася з іншими в мороці, навіть якщо не всі повністю підтримують Україну ("Z" на дверях притулку свідчить про можливі проросійські настрої в групі).

"Ми не кроти. Ми все ще люди", — сказала вона.

Зруйноване щастя. Актори Луганського театру в Сєвєродонецьку згадують, за що його любили