Тактичний одяг натівського зразка шиють у Покровську. Родина підприємців і самі стали бійцями
Після 24 лютого 2022 бізнес підприємця Костянтина Ігнатенка, що з Покровська на Донеччині, переформатувався. До повномасштабного вторгнення він разом з дружиною Тетяною Сушко займався перетяжкою меблів. Робили це з 2018. З початку вторгнення почали ремонтувати військовий одяг, а згодом і шити його. І не просто тактичний, а натівського зразка. Тоді ж вирішили служити Україні. Костянтин розповів Свої, як руками українських підприємців створюється тактичний натівський одяг для наших захисників.
Жодну річ ми не продали. Ми все віддаємо
24 лютого, чесно, не повірили. Ну, яка може бути війна? В такому стані, коли не зрозумієш, як це і що далі, закінчили довоєнне замовлення ремонту меблів. А вже 25 лютого до нас прийшли перші військові. І потім їх потік став постійним. Комусь форму підшити, плитоноски укріпити, сумку підлатати, дірку зашити. Звісно, ми не відмовляли нікому. І якось я зрозумів, що вже перейшов на воєнні рейки.
Ремонтували ми багато одягу, грошей не брали. Всі тканини, що в нас були одразу пішли в діло. Треба ж було ремонтувати так, щоб і вигляд був красивий, сучасний. Тканини меблеві, технічні ми всі відшили. Закінчились наші запаси дуже швидко. Почали шукати, де та що ми можемо привести до Покровська. І не дарма ми "Українські донецькі куркулі". Тільки-но запитали, одразу пішли поради, допомога, де що взяти. Всі ці стропи, липучки, фастекси – для нас це нове, в нас такого ніколи не було. Знайшли, де це придбати. Звернулися до міської влади, та сплатила рахунки, і в нас з’явилась технічна фурнітура. А тканини нам поставляють через закордонних партнерів.
Була в нас можливість і евакуюватися. Донецька промислова палата запропонувала непогані умови для перевезення нашого бізнесу. Бери та переїжджай в Кропивницький. Звали нас і до Тернополя. Було б тільки наше бажання. Але я розумів, якщо виїду і я, то все: хлопцям ніхто не допоможе. Швачок вони може десь і знайдуть, хоча, де вони, коли вся область евакуювалась? Але обладнання таке тільки в нас.
Наші швейні машинки як раз для важких тканин. Вони можуть за раз прошити і 10 шарів. Та й взагалі, я сказав Тетяні: це мій дім, я народився в Покровську. Я бігти нікуди не буду. В мене дозвіл на зброю. Буду захищатися до останнього патрону. Мені 50. Не будемо казати про щось погане, але нехай 20-річний хлопець залишиться двома, а я вже трохи пожив. Зараз 2022 рік. Тут всі вже визначились, хто вони. Я живу в Україні і не хочу, щоб тут була росія. Тільки евакуювали дитину та тещу. Тетяна залишилася зі мною. В мене бронь до жовтня. Але, коли ми залишились одні, одразу записались в добровольчий батальйон. Потім в територіальну оборону. І якось одразу почали ми шити, не тільки ремонтувати одяг, а й виготовляти його.
Ті колеги, що виїхали, організували свій кластер у більш безпечних регіонах країни. Вони почали викроювати. А ми в них копіювати. Все це складне виробництво кожного предмету, тут багато операцій, що єднають велику кількість деталей в одне ціле. Ми пішли трохи далі. Все, що виготовляємо, хлопці перевіряють, а потім дають нам рекомендації. Лекала загальні. А ми можемо під кожного пристосувати виріб. Кожен військовий приходить, бере і каже, наприклад: зробить мені додаткові розвантажувачі під магазини ось тут і тут. І ми робимо. Так що наші вироби натівського зразку з покровською душею Українського Донецького куркуля.
Ось ми робимо такі сумки під кулемети. Їх ніде немає, а ми робимо. Трохи складно було знайти зразок. А потім ми вже скопіювали, зробили для себе лекала. Виготовили. Віддали хлопцям. Почекали зауважень, справа ж нова для нас, тому помилки можуть бути. А ми не хочемо їх допускати. Зрештою добилися ідеального варіанту. І так з кожною моделлю.
Потім була ще одна проблема. Треба індивідуальні аптечки натівського зразка. Найкращі ті, що кріпляться на нозі. Така аптечка не сковує рухів при будь-яких переміщеннях. Знайшли ми таку аптечку. Скопіювали. Потім довели до досконалості. Жодну річ ми не продали. Ми все віддаємо. І окремим військовим, бійцям ТРО, поліцейським, і працюємо над великими замовленням для військових частин.
Коли розпочалась евакуація, всі наші швачки виїхали. Ми навіть слова не сказали. І залишилось нас півтори швачки: Тетяна і я. Я розпочав опановувати машинку, працював не 24 години на добу, а 25. Потім до нас приєдналася Алла, вона операторка котельні, але вміє шити. Допомагає нам ще одна дівчинка. Ось разом ми і виконуємо всі замовлення.
Я голова громадської організації «Покровське товариство сліпих». І я пишаюсь цими людьми. В перші дні війни були такі дзвінки від людей з вадами зору: «Костянтин, хочу допомогти армії». Я знаю, що в неї пенсія 2800 гривень, а вона каже: «Хочу нашої Перемоги. Ось поставила перед собою мету – перевести на армію 300 гривень. Підрахувала, і можу тільки 250». Після таких слів я не можу бути не тут, у Покровську.
Тепер я боєць. Щоранку в нас шикування
Це військова форма для дівчини 52 розміру, а треба її перекроїти на 44. Таке робиться кожного дня, не зупиняючи виготовлення одягу. Я не швачка, а керівниця. З 2018-го року почала розвивати свій бізнес. Відкрила фабрику по перетяжці меблів. Раніше на мене працювали наймані, а зараз я сама сиджу за машинкою.
Війна для мене розпочалась зі страху. Нерозуміння, що робити, куди бігти. Чесно, я довго вмовляла Костянтина поїхати. Тим більше, що пропонували не тільки допомогу в вивезенні обладнання, але й готова була евакуювати всіх співробітників разом з родинами. Приміщення в Кропивницькому вже чекало на нас, були навіть виконані наші умови: 380 в мережі, 300 квадратних метрів робоча зона. Але я день попрацювала над ремонтом бронежилета, другий зашивала одяг, третій робила плитоноски. І зрозуміла: ну, не можу я виїхати. І залишилась з чоловіком. Відправила дитину і маму. Стало легше.
Тепер я боєць. Щоранку в нас шикування. І потім розподіл обов’язків. Сьогодні моє завдання працювати швачкою. Дивно, але в формі мені комфортно. Вранці завжди знаєш, що одягнути, в чому йти. Ти боєць. І в тебе не має часу на дівочі забаганки. Ти в тому, в чому тобі зручно виконувати будь-яку роботу.
Я дуже вірю, що війна швидко закінчиться. І ми з чоловіком будемо і далі займатися підприємницькою діяльністю, розвивати нашу «Лікарню м’яких меблів». А ще в мене і зараз вже є ідеї, що я буду робити паралельно цій справі. Півтора року тому я зрозуміла, що вищої технічної освіти мені замало. І зараз я закінчую навчання за фахом «психолог-логопед». Тут же центр для людей з вадами зору, а логопед допомагає людям після інсульту. Саме цій проблематиці присвячена моя магістерська робота. І сьогодні я розумію, що після війни буде багато психологічних травм. І я точно буду працювати над тим, щоб повертати людей до нормального життя. Щоправда, мій виш евакуювався зі Старобільска (йдеться про Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, що після 2014 працював у Старобільску).
Я російськомовна людина. 24 лютого я перевела свій телефон на український інтерфейс, і зараз намагаюсь розмовляти українською. Мене ніхто не примушує, але я так хочу. Це поклик моєї душі. Ну, не хочу я нічого спільного мати з тими людьми, що перетворили мою Україну на країну жаху, смертей та сліз. Але я знаю мету – ми всі зараз йдемо до Перемоги.
Ми реально віримо в ЗСУ. Прильоти. Відсутність газу і води. Живемо. Працюємо. Перемога буде за нами. Я завжди кажу: в Покровську найбільший прапор України і моє бажання підняти його над москвою.
Свої в Telegram 
