Я мріяла про фотостудію у Маріуполі. А довелося знімати власних дітей у підвалах під обстрілами
Ірина Ісаєва готувалася 1 березня відчинити двері своєї фотостудії. Була в передчутті свята. Цього ж чекали і маріупольські новоспечені батьки зі своїми немовлятами. Але повномасштабне вторгнення російської армії вщент розбило всі мрії Ірини і ще кількох сотень тисяч жителів Маріуполя. Більше 4 місяців знадобилося Ірині, щоб трохи оговтатися і розпочати займатися улюбленою справою: на початку липня у неї була перша зйомка тримісячної дитини.
Мріяла про фотостудію для зйомок новонароджених
Ірина захопилася фотографією ще у 2010 році — портретною зйомкою. У 2013 посіла перше місце у всеукраїнському конкурсі «Фотопортрет імені Степана Назаренка».
«Коли я завагітніла сином Макаром, мені дуже хотілося його сфотографувати, але зробити це незвично. Тоді я побачила в мережі зйомку новонароджених, і вона підкорила мене. Після народження сина я дедалі менше знімала художні портрети, перевагу віддавала немовлятам. Зрештою малюки повністю зайняли мій фотографічний простір».
родина Ісаєвих
Аби професійно фотографувати, Ірина багато навчалася. А для створення гарної картинки у кадрі скуповувала дорогій і якісний реквізит. Незадовго до війни вона орендувала приміщення під майбутню фотостудію, про яку мріяла останні три роки. Разом з чоловіком зробили там ремонт, купили диван і шафу під численний реквізит.
«Але 24 лютого у наш дім постукала війна і на Маріуполь полетіли ракети. Перші дні сподівалася, що все незабаром закінчиться. Ну, яка війна у 21 столітті у центрі Європи?! Я ніколи не відчувала такого жаху і страху. Ми жили у самому центрі Маріуполя, біля пологового будинку, який був знищений 9 березня. Поруч з нами був і драматичний театр: 16 березня на будівлю скинули авіабомбу, під завалами поховані сотні людей, здебільшого це жінки з дітьми. Ми відчували всі ці удари на собі. Земля тремтіла, здавалося, що зараз наш будинок не витримає і завалиться. Знищення нашого міста і маріупольців, я впевнена, було запланованим. Та схема, за якою російська армія нас знищувала, була продумана ще задовго до 24 лютого».
Холод був і другом, і ворогом: він зберігав продукти і вбивав людей
На початку березня, коли у Маріуполі вимкнули світло, воду, газ й інші комунікації, за словами Ірини, вони з сучасного міста телепортувалися у середньовіччя.
«Коли сидиш у повній темряві, у всепоглинаючій тиші, у холоді, брудний і без води, ти не розумієш, що відбувається у твоїй країні. Не знаєш, чи врятують тебе, чи ти загинеш у цій темряві. Тоді настає розпач. Пам'ятаю, як сиділа на кухні у темряві й думала, що буде з моїми маленькими дітьми, якщо я загину. Або якщо у нас закінчиться їжа, чим я їх годуватиму. Особливо дворічну Олександру, якій складно пояснити, що відбувається. Я досі дякую Богу за те, що Сашка вже могла їсти все підряд. Якби це сталося два роки тому, донька просто померла б з голоду, адже вона була на штучному харчуванні, а його в місті не було з перших днів повномасштабної війни».
чоловік Ірини Максим з донькою Олександрою
6 березня у будинок, де мешкала Ірина з родиною, стався перший приліт. Годинник показував 15:20. Максим, чоловік Ірини, у той час вже п’ять годин стояв у черзі за водою.
«Ми з дітьми обідали, коли стався вибух. Удар за метр від нашого вікна був такої сили, що мене підкинуло на доньку, яка була пристебнута до стільчика для годування. Всі шибки вилетіли. Собою встигла закрити Сашу, яка сиділа обличчям до вікна. Я залишилася неушкодженою, мене врятував дерев’яний фон, на якому фотографувала малюків, чоловік його поставив біля вікна. Скло врізалося у цей фон і впало на підлогу. І з цього дня ми жили в бомбосховищі. Із запасами їжі у нас проблем не було, величезне спасибі моєму хорошому другові Дмитру. Він волонтер. Коли дізнався, що ми в підвалі, привіз нам багато продуктів. Якби не він, ми б голодували. А ось з водою були проблеми, особливо з питною. Коли випадав сніг, ми його збирали й розтоплювали. Ще зливали воду з труб опалювальної системи, яка спочатку замерзла, адже в березні були морози до 10 градусів. Такий холод був і другом, і ворогом. Завдяки йому у нас зберігалися продукти, але через холод замерзали люди. З кожним днем бомбардування посилювалися, виходити на вулицю ставало небезпечніше».
Свій шматок лаваша залишала для сина
Ірина згадує, їжу готували, як і всі, на багатті перед під'їздом. Потім імпровізована кухня перемістилася в під'їзд. Іноді люди навіть не встигали приготувати кашу чи макарони через постійні обстріли.
«Харчувалися двічі на день і пили чай. Все було дружно — ділили один лаваш на 18 людей. Я завжди ховала свій шматочок у кишеню, бо знала, що увечері Макар обов'язково попросить їсти, а наступного разу це можна буде зробити тільки вранці. Я діставала цей маленький шматочок лаваша і давала йому. Навіть не можу передати, що відчувала у той момент, це був біль і розпач, ком у горлі й здавлені сльози. Навіть зараз, згадуючи це, я плачу».
В ті рідкісні хвилини, коли з неба не падали авіабомби, Ірині вдавалося на мить піднятися до себе у квартиру на п’ятий поверх, щоб подивитися на місто. Каже, це було страшне видовище.
«В один із таких підйомів я взяла з дому фотоапарат, кілька кошиків, трохи одягу та пару фонів і спустила в підвал. Тоді ще не знала, що це все, що залишиться у мене від мого минулого життя».
Макар малював у підвалі
Мама, а якщо ми виживемо сьогодні, у мене буде завтра день народження?
18 березня квартира Ісаєвих загорілася. Вогонь перекинувся на сусідню і пішов далі, доки все не вигоріло вщент.
«На тлі цього кошмару я зробила портрет Макара, адже йому виповнилося 7 років. Я завжди фотографувала сина у день його народження і не хотіла змінювати цю традицію. Напередодні увечері Макар запитав: «Мама, а якщо ми виживемо сьогодні, у мене буде завтра день народження?». Я ледве стримала сльози. Йому лише 7 років, а він пережив таке. Саме слова сина стали останньою краплею, і з цього моменту ми намагалися вибратися з пекла».
Родина виїхала з Маріуполя 23 березня під автоматні черги. Ірина каже, боялася, що не встигне вибратися з Маріуполя до приходу росіян.
фото у день 7-річчя Макара
«Нас прийняло Запоріжжя, але зараз знову в дорогу, вирішили розпочати нове життя в Києві. Я дуже хочу знову фотографувати, як раніше, і колись відкрити свою студію. Щоб моя мрія нарешті стала реальністю. Я не здаюся і чекаю на нашу безумовну перемогу».
4 липня вперше від початку повномасштабного вторгнення Ірина Ісаєва фотографувала немовля — тримісячну дівчинку. Її мама випадково потрапила на сторінку Ірини в соцмережі ще у травні.
«Зйомка відбулася завдяки моїм колегам, які поділилися зі мною реквізитом, а також майстриням, які безплатно для мене пошили й зв’язали одяг для фотосесій. За це їм величезна подяка».
діти Ірини - Макар і Олександра
Якщо ви живете в Києві і бажаєте зробити фотографії своєї дитини, звертайтеся до Ірини Ісаєвої.
А ще ви можете підтримати Ірину і допомогти їй у відновленні реквізиту, бо він практично увесь згорів у маріупольській квартирі:
4441114463398766 картка monobank, на ім'я Ірини Єрмакової;
4149439019057920 картка ПриватБанку, на ім'я Ірини Єрмакової.
Свої в Telegram 
