Гуртожиток

Ми їдемо до найпершого простору машиною. Настя пояснює: до двох з них легко можна було дістатися пішки, але третій знаходиться дещо далеко від центру міста.

“Сьогодні ми побачимо три об’єкти. На двох з них розпочалася активна робота — вже привезли будівельні матеріали і туди ходять волонтери проекту. Один з них знаходиться в промзоні, а інший, що розташовується в приміщенні колишнього дитячого садочку — в центрі Франківська”, — розповідає архітекторка Анастасія Пономарьова.

Та спочатку ми їдемо до гуртожитку, в якому команда Co haty працювала протягом місяця і в якому живе 170 вимушено переселених осіб. Проєкт має цікаву гру слів у своїй назві: Co haty, співзвучне зі словом “кохати”, також означає “спільні хати”. Ідея проекту належить урбаністичній лабораторії Metalab. Команда хотіла, щоб люди, які втратили свої домівки через війну, мали де жити і наважувались на евакуацію. Аби це стало можливим, вони почали шукати партнерів, фінансування і житлові простори, які підійшли б під ці потреби. Також команда активно залучає волонтерів, які допомагають робити ремонт і облаштовувати житлові простори.

Перший простір проекту Co hatyФото: Свої

Настя звертає увагу на вдале розташування простору, де зараз живуть переселенці з Харкова, адже поряд є ринок, супермаркети, транспортні зупинки. Перед входом до будівлі знаходяться дерев’яні конструкції, на яких можна сидіти. Такі ж лавки можна зустріти на першому поверсі гуртожитку — це місце задумувалося, як простір для роботи і відпочинку мешканців. Щоправда, зараз він не дуже користується популярністю.

Нас зустрічає харків’янин Сергій, який живе в цьому гуртожитку разом з іншими переселенцями, але більше нагадує місцевого адміністратора.

“Що ви хочете тут побачити?” — питає чоловік, і з цього починається “екскурсія” простором.

Кімнати до ремонтних робітФото: Сo haty

Кімнати до ремонтних робітФото: Сo haty

Кімнати до ремонтних робітФото: Co haty

Люди живуть майже на всіх поверхах гуртожитку в невеликих кімнатах, які для них облаштували волонтери проєкту. У кожній кімнаті є велике ліжко, робочий стіл, стелажі для особистих речей, відкрита шафа і килимове покриття, яке неочікувано додає затишку житловому приміщенню. Світла кухня з відкритими полицями, холодильниками і мультиваркою тут одна для всіх — це ж стосується і душу.

Головне, що тут ми в безпеці

А у приміщенні з декількома рукомийниками волонтери зробили експеримент: помістили на вулиці сонячну батарею, яка нагріває воду в раковинах. Настя каже, що таке вони хотіли б зробити і в інших просторах, не дивлячись на те, що для роботи цієї системи температура повітря повинна бути не нижчою за 14°C.

Спільні кімнатиФото: Свої

Спільні кімнатиФото: Свої

У коридорі дуже тихо. Через це може здатися, що тут ніхто не живе, але біля входу до душових ми зустрічаємо сім’ю з Харкова. Ірина, Володимир і їхня 12-річна донька Катя живуть тут в невеликій кімнаті. На питання, чи їм тут подобається, Катя одразу ж відповідає:

“Хочеться додому”.

“Катя, ну чого ти? Нам все подобається. Головне, що тут ми в безпеці”, — додає її мама Ірина.

Хоча одразу зізнається, що теж сумує за рідним Харковом і їхньою квартирою на Салтівці. За словами жінки, жити там під постійними обстрілами неможливо.

Кімнати після ремонтуФото: Co haty

Усі переселенці, які живуть на цьому просторі, — з Харкова. На другому об’єкті, куди ми вирушили, ситуація відрізняється, адже там живуть переселенці з абсолютно різних міст.

Дитячий садочок

Другий простір знаходиться в будівлі, в якій раніше працював дитячий садочок. Архітекторка зазначає, що ця будівля довго була закинутою, після чого перейшла на баланс міського Департаменту освіти. За словами Насті, з пропозицією роботи в цьому просторі до команди проєкту звернулися саме чиновники. Установа взяла на себе найбільшу кількість переселенців, поселивши їх у школах і дитячих садочках, але ці люди не змогли б залишатися там після початку навчального року. Тож мешканцями цього простору поступово стають ті переселенці, які раніше жили в інших освітніх установах. Зараз тут проживає 3 cім'ї вимушено переселених людей, але пізніше сюди зможе заїхати більше — 157 осіб.

Спільна кімната в другому просторіФото: Свої

“Поки що ми встигли тільки привезти матеріали, різну побутову техніку і поміняти труби, але скоро мають розпочатись будівельні роботи”, — пояснює Настя у той час, коли ми піднімаємось на другий поверх.

Там, у великій спільній кімнаті, ми бачимо двох хлопчиків — на вигляд їм не більше 10 років. Вони слухають дуже гучну музику, яку доводиться перекрикувати. “Що? Коли заїхали? Вчора”, — відповідає на наше питання Денис з Миколаєва. Його друг Данило приїхав сюди з батьками з Харкова. Хлопці здаються радісними: обговорюють якусь телефонну гру, сміються, легко йдуть на контакт. А коли ми питаємо, чи сумують вони за домом, в їхніх очах можна побачити здивування — ніби вони не усвідомлюють, що знаходяться не там.

Архітекторка проекту Настя ПономарьоваФото: Свої

“Хочеться, щоб тут зробили басейн. Улітку можна плавати, а в холодний час запускати туди риб і ловити їх”, — пропонує Денис, якого не дуже цікавлять організовані волонтерськими організаціями активності для дітей. Він також зазначає, що хоче ходити на заняття з боротьби.

У цей момент до кімнати заходить літня жінка Тетяна з Лисичанська, з якою ми одразу знайомимося.

“Декілька днів назад нас виселили з гуртожитку училища, бо туди повертаються студенти. Ми жили на восьмому поверсі, і якось я зламала ногу, піднімаючись туди. Добре, що переїхали, бо жити там з поламаною ногою було дуже важко”, — ділиться жінка.

Кімнати до початку ремонтних робітФото: Свої

Тетяна виїхала з рідного міста разом із сестрою на початку квітня, бо “вже не було терпіння сидіти у підвалах”. До повномасштабного вторгнення жінка працювала на заводі бухгалтеркою, але в Івано-Франківську роботи не шукала. Хоча вона планує залишатися тут надовго — не тому, що не хоче повернутися додому, а тому, що не вірить у деокупацію її регіону.

“Частина області окупована вже 8 років. Сумніваюся, що зараз ситуація зміниться”, — поділилася Тетяна, яка дуже хотіла б повернутися до Лисичанська. Та не дивлячись на це, жінка “готова допомагати в цьому просторі усім, чим зможе”.

Настя радить їй стежити за повідомленнями у волонтерському чаті проекту в Telegram і каже, що зовсім скоро вони почнуть повноцінну роботу. Це ж стосується й останнього простору, на якому ми побували.

Готель

Дорога до простору в промзоні машиною дійсно займає більше, ніж до інших об’єктів, хоча пройти цю відстань пішки можна було б за 30-40 хвилин. Ми зупиняємось біля п’ятиповерхової промислової будівлі — навколо немає жодної людини.

“Сюди ми будемо селити тільки тих, кого оберемо. Основний і єдиний критерій відбору — вони мають допомагати нам облаштовувати цей простір”, — розповідає Настя.

Кімнати у третьому просторіФото: Свої

Цю будівлю передали в користування її власники на 5 років. У декількох кімнатах зроблений ремонт і навіть є сауна. Це може здивувати, але Настя пояснює, що раніше тут був готель. По всьому простору можна побачити велику кількість будівельних матеріалів, які будуть активно використовувати протягом наступних трьох тижнів.

Архітекторка проекту Настя ПономарьоваФото: Свої

Як цей проєкт реалізується з фінансової точки зору?

“Це відкрита інформація. Щомісяця ми викладаємо звіти з інформацією про те, звідки надійшли кошти і як ми їх витратили. Переважно це гранти європейських і американських організацій, але у нас є велика підтримка від людей з України. Наприклад, один хлопець з Києва надіслав нам стільці, а хтось надав інструменти”, — розповідає архітекторка.

Їдальня у третьому просторіФото: Свої

У звітах, про які каже Настя, можна почитати про результати роботи за місяць, поточний стан об’єктів і статті витрат. Наприклад, в липні команда витратила 376 тисяч гривень. Найдорожчою була оплата праці підрядників (262 тисячі гривень) і матеріали (93 тисячі гривень). Також кошти витратили на рекламні послуги (1718 гривень), податки (10 тисяч гривень), розхідники (6180 гривень) тощо. У кожному звіті є великий перелік партнерів, які надали фінансову підтримку.

Цей простір дійсно відрізняється від тих, де ми встигли побувати. А у команди навіть є окреме бачення того, яким він має бути.

Кухня у третьому просторі Фото: Свої

“Хочеться, щоб тут жили активні люди, які працюють. Вразливим категоріям людей тут може бути доволі складно. Але це дуже цікавий житловий простір”, — зазначає Настя.

Об’єкт ще потребує заміни системи опалення і даху, реставрації та створення меблів, але простір вже почали облаштовувати волонтери проекту - і незабаром там будуть жити переселенці. У кожному просторі люди можуть проживати безкоштовно. Втім, якщо в людей є можливість оплачувати комунальні послуги, то це вітається. За тих, хто цього робити не може, їх буде оплачувати держава.

Наступного ж дня архітекторка поїде до Кам’янця-Подільського, де також зовсім скоро розпочнеться робота. Ще більше людей, які втратили свої домівки, матимуть їх вже в інших містах.

Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів

Мене засипало землею у воронці від ракети в Бахмуті. Я дивом вижила, тепер лікарі рятують мою ногу

У Дніпрі запрацювала обласна лікарня Луганщини. Дивіться репортаж з відкриття двічі переселенки

Як живуть та готуються до зими переселенці зі сходу у модульному містечку “Маріяполіс”