Люди зі сходу купили квитки на перші рейси до вільних Маріуполя, Донецька, Луганська. Це їх історії
З 13 листопада «Укрзалізниця» відкрила продаж квитків до нещодавно звільненого Херсона, а також на перші потяги, які попрямують одразу після деокупації Маріуполя, Донецька, Луганська та Сімферополя. Їх можна купити в рамках благодійного проєкту «Квитки до перемоги», зберігати як символ віри в ЗСУ і спільної мрії українців. А скористатися квитком — одразу після звільнення цих міст. Гроші від продажу квитків підуть на купівлю транспорту для сполучення деокупованих територій з найближчими залізничними вузлами.
Наразі продано більше двох тисяч квитків. Свої знайшли людей, для яких одне із заповітних бажань — побувати в рідному місті, яке, на жаль, зараз окуповане.
Дивлюся на квиток і плачу
Надія Загородня з Луганська, зараз мешкає на Мальті
Я корінна луганчанка. Мешкала в рідному місті до травня 2014 року. Потім з чоловіком та сином переїхала до Києва. А через кілька місяців вже розпочали нове життя на острові Мальта. Тут наша сім’я збільшилася — я народила двох дітей.
Коли в 2014-му я востаннє вийшла зі своєї квартири, то була впевнена, що повернусь за два тижні, тож навіть не попрощалася. А за два тижні в моєму місті вже була війна.
Як тільки дізналася про «Потяг до Перемоги», то не змогла не купити квиток. У мене стільки теплих приємних спогадів пов'язано з потягом Київ-Луганськ №20К (ЛУГАНЬ). Це була моя улюблена двадцятка, я часто нею користувалася, їздила на вихідні до Києва.
З початку повномасштабної війни моє серце живе в Україні, я так мрію повернутись, обійняти близьких, друзів, і цей квиток — як віра в те, що я зможу приїхати не тільки до Києва, але й додому.
Звичайно, перш за все я би пішла до батьківського дому. Мій батько і зараз живе там. Мама померла рік тому, але квіти, які вона садила, ще й досі ростуть і цвітуть. Тож буду пити каву на веранді, дивитись на матусині квіти і згадувати, як ми тут збиралися всією родиною.
Я обов'язково поїду в наш аеропорт. Так, його там вже немає, але для мене він завжди живий. Луганський аеропорт був дуже-дуже затишним, ми часто їздили туди просто попити каву.
Буду просто гуляти вулицями Луганська, я ж прожила там більшу частину свого життя, там на кожному куточку живуть мої спогади. Повернуся у свою квартиру, буду згадувати минуле та оплакувати втрачене.
Я вже не повернусь жити до Луганська, але я так мрію мати можливість приїздити туди, привозити своїх дітей, показувати їм всі свої улюблені місця.
Взагалі, придбання цього квитка дуже зворушливе і емоційне для мене, я і досі не можу зупинитись плакати над ним.
До Маріуполя повернуся з хлопцями на БТРі
Друг Дипломат (заступник командира 2 батальйону по роботі з особовим складом ОЗСП «Азов») з Маріуполя, зараз мешкає у Києві.
Народився та виріс у Маріуполі, жив у Кальміуському районі, біля басейну «Нептун», та на Морському бульварі, це Лівобережжя. Пішов добровольцем на фронт — усю весну 2014-го партизанів у місті. В «Азові» з серпня того ж року, маю звання майора.
Маріуполь — моя душа. Рідне місто. Змалку полюбляв джерело біля річки у парку Петровського, там часто проводив час із друзями. Обожнюю бакаї на Лівому березі, краєвид шикарний з Ленінградки на них, на набережну в Приморці (бакаї — штучні озера з морською водою, що утворилися в результаті промислового видобутку піску — Свої).
На потягах з Маріка катався безліч разів. На навчання до Харкова, просто подорожувати та на футбольні матчі. Адже я з руху футбольних фанатів (ультрас) Маріуполя та один з лідерів навколофутбольного руху Маріуполя, з угрупування «Юність».
Зайдемо військовим шляхом, завдяки успішним діям нашої армії. Вірю в Україну.
І перш за все піду на могилу батька на Старокримському кладовищі.
Запам’ятала Донецьк гарним та заможним
Неллі Приймачук з Донецька, зараз мешкає у Німеччині
Після школи вступила до вишу у Харкові і з того часу там живу. Але з початком повномасштабного вторгнення переїхала за кордон. Востаннє була в Донецьку 8 березня 2014 року — приїздила в гості до батьків і ми цей день провели у торгово-розважальному центрі «Донецьк-Сіті».
Пам’ятаю, ми сиділи в кафе, було досить людно, але була атмосфера тривожного очікування. Якраз був захоплений Слов’янськ і було незрозуміло — що далі. Я дивилася у вікно на висотки, що будувалися в центрі Донецька, та думала — раз іде будівництво, люди вкладають гроші, напевно, нічого не трапиться.
А зараз квиток купила — бо хочеться вірити, що колись зможу ним скористатися. Гадаю, мине час, я про нього забуду. А потім мені на електронну пошту прийде нагадування, що в мене є квиток і що потяг до Донецька відправляється в такий-то день у такий-то час.
Хочу побачити з вікна потяга труби «Азовсталі» та домівки Гавані
Микола Мішин з Маріуполя, зараз мешкає у Києві
Я народився в Маріуполі і прожив у цьому зеленому приморському місті понад чотири десятки років. Навесні 2013-го по роботі мене перевели до столиці. Тож своє житло у Маріуполі довелося продати, якраз за пару місяців до початку так званої «руської весни».
У місті залишалися моя мама та батько дружини, а ще багато друзів та добрих знайомих. Зараз квартира, як і увесь багатоповерховий будинок моєї матусі на Лівому березі, неподалік від кінотеатру «Перемога», повністю знищена. Але головне, що усі найрідніші люди змогли виїхати з міста та зараз з нами у Києві.
Востаннє був у Маріуполі у серпні 2021-го — їздив хрестити сина свого друга. А цього літа вже в лавах ЗСУ був від рідного міста на відстані близько 100 кілометрів. Ми боронили Донецький напрямок, та неодноразово проїжджали через Волноваський район, тому кожен раз дорожні знаки із напрямком до Маріуполя боляче чіпали серце.
Напевне, у кожного українця в цій війні своя «точка болю». Для мене це Маріуполь, та все що відбувалось в ньому. Трагедія мого міста була зокрема великим тригером вступити до лав Збройних сил, свій військовий позивний — «Марік» я взяв саме на честь улюбленого міста.
Коли побачив в одному з телеграм-каналів новину про те, що відкрито продаж квитків на потяг до Маріуполя, то ні хвилини не коливався та відразу придбав цей символічний квиток.
Якщо їхати потягом, мій Маріуполь завжди починався із Сартани, де я розсував штори і дивився у вікно. Спочатку паркан комбінату Ілліча, потім труби Азовсталі та домівки Гавані. Далі — довгоочікуваний залізничний вокзал. Приїхали. Я в Маріуполі.
Я по життю оптиміст, тому вірю, що вже скоро цим квитком скористаюся. Разом з братом та мамою на легендарному «Потязі до перемоги» приїдемо до Маріуполя, де зможемо обійняти друзів та побачити рідні місця. Моя матуся дуже сумує за Маріуполем, адже вона будівельниця, та багато років брала участь у розбудові міста Марії.
Ці квитки — як візуалізація мрії
Катерина Мінакова з Донецька, зараз мешкає в Італії
Я купила квитки із мрією та надією повернутися до рідного, вільного, українського Донецька. Ці квитки — як візуалізація мрії. Не дарма оті всі коучі вчать, що якщо хочеш чогось дуже сильно, поводься, наче то вже сталося. Ось і ці квитки для мене та моїх дітей — бажання яке здійснилося.
Старший син Михайло зараз часто питає про Донецьк, яким він був до війни. Востаннє ми усією родиною збиралися на Новий рік у Донецьку у 2020. Приїздили заради моїх дідуся та бабусі. Це останній раз, коли ми бачили діда — 25 лютого цього року, тобто на другий день повномасштабного вторгнення, він помер в окупації.
Відвезу квіти на кладовище дідусеві та своєму двоюрідному братику, який теж помер в окупованому Донецьку кілька років тому. Потім піду до своєї тітки на полтавські вареники та галушки, вона їх робить найсмачніші у світі. Ну, а потім чим зможу буду допомагати відбудовувати та відчищати місто.
Квиток — креативний спосіб допомоги
Анастасія Степанова з Донецька, зараз мешкає у Великобританії
Навесні 2014 року я з двома синами поїхала до Києва, так більше до Донецька і не поверталася. Купила квиток до рідного міста суто з утилітарної точки зору, бо це допомога.
Крім стандартних донатів на ЗСУ, які для нас, як отче наш, я шукаю і креативні способи допомагати — від зібрати дитину-переселенця до школи до купити підвішену поїздку до міста, де народились мої діти.
Я абсолютно, на всі сто відсотків, впевнена, що Донецьк повернеться в українську площину. Тому як людина, яка працює з грошима не один десяток років, вважаю це гарною інвестицією в екстремальний туризм осяжного майбутнього. А зараз ці гроші попрацюють на благо людей, бо транспортний зв'язок більш ніж важливий в умовах війни
Донецький залізничний вокзал залишився в спогадах виблиском хай-тек конструкцій зі скла та металу, яким його зробили до футбольного свята Євро-2012. Коли до Донецька почне курсувати потяг, я обов’язково поїду додому. Уявляю, як на вокзалі сяду на тролейбус №2. Моя зупинка наступна після площі Леніна.
Мрію показати австралійському чоловіку рідний Донецьк
Олена Юхимець з Донецька, зараз мешкає в Австралії
Я народилась і виросла у Донецьку. Навчалась в ДонНУ, працювала в «Донбасс Паласі». У 2012 році вирішила навчатись далі, вступида до інституту у місті Перт, це Західна Австралія, і 12 липня вилетіла з новенького, красивого і сучасного донецького аеропорту. Я навіть уявити не могла, що це буде останній раз, коли я побачу аеропорт, Донецьк і життя, яким воно було.
У 2014 мої батьки забрали дідуся з бабусею і виїхали до Івано-Франківська. Вони опирались спочатку, та коли бабуся зі свого балкона на вулиці Челюскінців побачила, як через наше місто іде колонна ворожих танків, вони зібрались і поїхали. Дідусь не пережив цієї травми і за рік його не стало.
Багато чого було за ці вісім років. Я приїздила в Україну декілька разів зі своїм австралійським чоловіком Ендрю, привозила своїх австралійсько-українських донечок.
З початком повномасштабного вторгнення я з іншими членами української громади в Перті заснували організацію United Ukrainians. Ми збираємо кошти на допомогу ЗСУ, а також допомагаємо біженцям з України, які приїхали до Австралії.
Дивлячись відео визволення Херсону — як люди зустрічали ЗСУ, як всі святкували, мої думки були в Донецьку. І моя найбільша мрія — щоб невдовзі і на донецьких вулицях зустрічали воїнів ЗСУ, щоб над Донецьком знову замайорів український прапор і щоб над моїм містом залунала українська пісня.
Квиток до на потяг до перемоги — це можливість підтримати ініціативу по закупівлі автівок для сполучення деокупованих територій із найближчими залізничними вузлами. А головне — це символ віри у перемогу. Віри у ЗСУ і у вільну, єдину і незалежну країну. Україна обов’язково переможе! І кожне українське місто заспіває «Червону калину» на кожній площі і у кожній домівці. А як відомо — сонце України встає на Донбасі, і в мене вже є квиток на перший потяг до українського Донецька!
Як купити квиток на «Потяг до перемоги»
Проєкт «Квитки до перемоги» реалізується фандрейзинговою онлайн-платформою UNITED24 спільно з «Укрзалізницею» та агенцією Gres Todorchuk.
Фото: zalizna.kramnytsia
Купити квитки можна за посиланням.
Щоб придбати квиток, потрібно обрати маршрут, рейс та клас вагона, заповнити особисті дані і зробити благодійний внесок. Доступні три види квитків: «Плацкарт» — за внесок 1000 грн, «Купе» — за внесок 2000 грн та «Люкс» — за внесок 5000 грн.
Скористатися квитком можна буде після деокупації міста або регіону. Усі рейси в рамках проєкту здійснюватиме «Потяг до перемоги», вагони якого українські митці розписали ілюстраціями, що зображають подвиги героїв на тимчасово окупованих територіях України.
Від 23 серпня потяг подорожував усіма регіонами України, а 7 листопада вирушив у міжнародну подорож до Молдови.
А до звільненого Херсона вже прибув перший потяг. Він вирушив з Києва вчора, 18 листопада, і прибув на вокзал звільненого міста 19 листопада о 8:00.
Свої в Telegram 
