Найстрашніше, що там залишаються діти. Олена Писарева допомагає жителям рідної Авдіївки уже 8 років
Олена Писарева на волонтерському фронті з 2015 року. Вона народилася та виросла в Макіївці, а у 2012 році переїхала до Авдіївки, що на Донеччині. Та відтоді збудувала життя активної та відповідальної громадянки свого міста. Допомагала жителям Авдіївки після початку війни у 2014 й не покинула свою справу в часи великої війни в Україні. Свої поспілкувалися з Оленою про допомогу людям та страшні події в її вже рідному місті.
Ми створили “Центр милосердя” для мешканців Авдіївки
У вересні 2015 року через активні бойові дії у рідній Авдіївці у Олени Писаревої виникла ідея створити громадську організацію. Так на світ з’явилася нова громадська організація “Допомога”.
“Для того, щоб організація працювала продуктивніше, я навіть пройшла навчання в Дніпрі в Центрі громадських організацій та культурних ініціатив “Тамариск” з 2015 по 2016 рік. У 2016 році я написала свій перший проєкт “Психологічна підтримка сімей із дітьми міста Авдіївка”. Він був дуже успішний. Фінансування було на 25 родин, але взяли участь цілих 40. Тоді ми вирішили задіяти не тільки жителів Авдіївки, але й навколишніх сіл. Відтоді розпочалися мої поїздки у Очеретине, Новобахмутівку, Сокіл і Соловйове”, — розповідає про початок своєї діяльності Олена Писарева.
Через те, що організація була націлена на допомогу жителям прифронтових територій, на допомогу підтягнулися великі благодійні фонди та міжнародні організації: “Відкрите серце”, “Карітас”, “People In Need”. Тоді ж виникла ідея створити “Центр милосердя” для мешканців Авдіївської громади.
“У 2017 році мені спала на думку ідея створити “Центр милосердя і реабілітації”, аби розширити сферу діяльності організації. Цей проєкт став одним із найуспішніших і діяв цей центр у Авдіївці до квітня 2022 року. Але тоді гостро постало питання евакуації, тому після недовгих роздумів було вирішено виїжджати, бо діяти там продуктивно було неможливо”, — пояснює волонтерка.
Центр і сама Олена Писарева евакуювалися до міста Тернівка, що на Дніпропетровщині. Нині він працює як прихисток для переселенців із Авдіївки й громади.
Завдяки допомозі волонтерів люди виживають
“Після евакуації виникла ідея створити гуманітарний коридор Захід-Центр-Схід. Я багато співпрацювала з різними організаціями на заході, тому в мене вже були напрацьовані зв’язки. Ми вирішили об’єднатися заради допомоги тим, хто цього зараз дуже потребує. Цей гуманітарний коридор розширив наші можливості. Ми допомагаємо не тільки жителям Авдіївки, а й навколишніх сіл. Там залишається ще багато людей, і там є переселенці з міста. Через бойові дії люди не змогли засадити городи, тому запаси уже закінчуються. Я знаю, що завдяки допомозі волонтерів, люди виживають. Тому ми намагаємося допомогти всім", — розповідає громадська діячка.
Волонтери привозять у Авдіївку дуже багато різних круп і макаронів. Цим жителі забезпечені, але є продукти й речі, яких не вистачає.
“Останнім часом ми стикнулися з тим, що не вистачає овочів і фруктів. Ще дуже просять ліки, але я відмовляюся їх везти, бо не дуже в цьому розбираюся. Єдине, чим можу допомогти — це протипростудні або протизапальні засоби. Із цим зазвичай допомагають і наші військові. Коли прийшли холоди, ми завозили буржуйки. Спільними зусиллями з іншими військовими капеланами ми завезли пічки людям, у домівки яких влучили снаряди або які були пошкоджені уламками. Завозили спальні мішки, свічки, павербанки. Це все, що найбільше потрібно”, — каже про потреби людей у зоні активних бойових дій волонтерка.
У Авдіївку вже повернулося більше тисячі людей
За неточними даними, у Авдіївці зараз залишаються близько трьох тисяч людей. Але ще влітку ця цифра була вдвічі менша. Тоді кількість мирних жителів у місті становила 1200-1400 людей.
“Восени сталася дуже нездорова тенденція — люди стали масово повертатися. Якщо раніше я приїжджала на певну адресу й там було 10 людей, то потім їхня кількість різко зростала до 20-25. Я розмовляла восени з начальником поліції і запитала, що відбувається. Він сказав, що люди повертаються, а ще багато людей «мігрували» з района в район, бо в п‘яти- та дев‘ятиповерхівках, де немає підвалів, вижити практично неможливо”, — пояснює збільшення кількості людей у прифронтовому місті Олена.
Без уваги волонтерів не залишаються і хвостаті жителі Авдіївки
Доставляючи гуманітарну допомогу, волонтери щоразу пропонують евакуюватися тим, хто залишився. Але більшість людей чомусь обирають залишатися під обстрілами. Причини майже завжди однакові — відсутність коштів, бажання зберегти нерухомість або страх невідомості.
“Залишатися в зоні бойових дій людей змушує розчарування. Багато хто повернувся, бо стикнувся з тим, що ціни на оренду житла дуже високі. Ті, хто мав гроші, ще якийсь час могли платити за житло. А потім гроші закінчилися. Про це вони розповідають тим, хто залишається в Авдіївці. І люди роблять висновки, що евакуація — це не для них, бо в них немає грошей. Але ми пропонуємо евакуюватися в наші центри. У Терновці ми маємо три центри для цивільного населення. Два з них — це центри, де безпосередньо проживають переселенці. А третій центр — для людей з інвалідністю. Там є як переселенці, так і місцеві жителі”, — каже волонтерка.
Стало дуже складно розмовляти з людьми в Авдіївці
“Це сталося восени, коли багато людей повернулися назад і почали розповідати, що все погано. А ще мені дуже не подобалося, коли я восени бачила на вулицях Авдіївки, яку постійно обстрілюють, підлітків. Було дуже сумно, коли я розмовляла з батьками, які не хотіли вивозити власних дітей. Це насилля над ними. Вони мають право на безпеку. Якщо батьки не хочуть евакуюватися, то нехай відправляють хоча б дітей. Але вони стають в “позицію”: ні, й усе. Я розумію, навіть якщо дитина й хотіла би виїхати, то вона не може зробити цього, бо вона неповнолітня. Я не розумію таких батьків. Вони ризикують життям своєї дитини тільки через те, що не хочуть або просто так вирішили”, — обурено розповідає Олена.
Найстрашніше, вважає Олена, — це те, що діти на прифронтових територіях відрізані від освіти й спілкування з однолітками. Адже вона пам’ятає, як діти раділи влаштованому новорічному святу напередодні повномасштабного вторгнення.
“У 2022 році мені вперше за вісім років вдалося зробити свято для дітей міста. Ми поставили ялинку, запросили святого Миколая й Снігуроньку. Діти раділи не подарункам, а тому, що їм нарешті влаштували справжнє свято. Це свято було й для мене. Це дало можливість згадати, як все було до війни, й дало мотивацію рухатися далі та працювати заради розвитку. Це було справжнє диво. Люди раділи спілкуванню, танцям біля ялинки. Це скарб. А зараз діти виживають у підвалах без світла та тепла”, — із болем розповідає Олена Писарева.
Найбільше за все Олена мріє про перемогу України та скоріше повернення в рідне місто. Каже, що там є над чим працювати, а після війни буде ще більше роботи.
“Коли це все закінчиться, людям треба буде вийти з підвалів, розбирати завали й заново це будувати. Цього ніхто не робитиме за нас. Україна скоро переможе. Мене не покидає відчуття, що дуже скоро я повернуся в рідне місто та свій офіс. Я вже планую зробити там генеральне прибирання й часто уявляю, як я це робитиму”, — натхненно розповіла волонтерка.
Олена зазначає, що без допомоги її команди вона не впоралася би із цим викликом, тому вона із радістю дякує тим, хто її оточує та працює разом заради спільної мети.
"Команда важлива. Одна людина обмежена в своїх можливостях, а разом ми — сила. Я дуже вдячна за розуміння, солідарність і єдність нашій чудовій команді: Олені і Вірі Громоцьким, Артему Карпенку, Максиму Кузовлєву, Андрію Сорокіну, Євгену Єжакову та Юрію Репичу. Це ті, хто їздить зі мною в зону бойових дій. Без допомоги єпископа Сергія Любєжаніна, який забезпечував будівництво житла для ВПО, транспорт, підтримував всі ці роки з самого початку 2014 року, ми теж не впоралися би. Я рада, що мене оточують такі люди. Разом ми точно переможемо", — гордо каже про свою команду голова громадської організації "Допомога" Олена Писарева.
Свої в Telegram 
