З російської буцегарні у полон кохання. Історії оборонців Маріуполя, які освідчилися своїм нареченим
Під час повномасштабної війни українці доводять, що немає перешкод для кохання та найцінніших моментів у житті. Підтвердження тому — історії Максима і Юлії та Карини і Микити. Їхні почуття пройшли випробування на міцність довгими місяцями невідомості і безвиході. Перебуваючи у полоні, захисники Маріуполя пообіцяли собі — як тільки опиняться на свободі, то освідчаться своїм коханим. І своє слово стримали.
Не бачилися більше року. Скоро весілля
Микита і Карина разом з серпня 2019. Йому 26 років, їй — 24. Обоє родом з Нікополя.
Після закінчення Таврійського державного агротехнологічного університету у 2019 році Микиту Ісупова призвали на строкову службу до лав Національної гвардії України. Він потрапив до військової частини 3011, яка базувалася у Кривому Розі. У серпні того ж року хлопець підписав контракт і став механіком-водієм на бронетранспортерах батальйону оперативного призначення. Неодноразово виїжджав у зону ООС.
“У січні 2020-го познайомився з Кариною. Гуляли з товаришем, він сказав, що хоче зустрітися зі своєю дівчиною. Вона прийшла на зустріч зі своєю подругою, нею була Карина.
Микита і Карина до великої війни
Ми поспілкувалися і розійшлися, бо на той час у неї був хлопець. А через кілька місяців у одній з соцмереж Карина написала мені, запитала, як справи. Тоді я і дізнався, що вона вже вільна”.
Декілька разів дівчина приїздила до Микити з Нікополя до Кривого Рогу. Як подруга до друга. А з кінця червня вони стал парою. Поїздки один до одного стали частішими. Через пів року хлопець запропонував Карині переїхати до нього у Кривий Ріг.
7 лютого 2022 року Микита виїхав на ротацію до Маріуполя. У день повномасштабного вторгнення, приблизно о шостій ранку, він зателефонував коханій, сказав, щоб збирала речі і якщо ворог піде на Кривий Ріг, щоб негайно їхала на захід країни. А потім зник зв’язок, і лише 8 березня Микита зміг додзвонитися Карині і повідомити, що з ним все добре.
А 23 березня військовослужбовець отримав поранення. За його словами, під час міських боїв по будівлі, де він перебував з побратимами, вдарив танк. Микиті розірвало м’які тканини на правій кисті.
“Тоді отримав ще одну контузію, вже, напевно, третю. З хлопцями треба було з цього палаючого будинку якось рятуватися. Поки бігли сходинками, трохи опік праву руку. А коли стрибнув з другого поверху, зламав п'яту на лівій нозі”.
Побратими евакуювали Ісупова у шпиталь на “Азовсталь”. Там був інтернет, тому Микита зміг повідомити про свій стан коханій.
Микита на "Азовсталі"
“Десь протягом двох тижнів ми переписувалися, надсилали голосові повідомлення. Говорили про все на світі і про те, як кохаємо один одного. Тоді я зрозумів, що Карина — дуже важлива для мене людина, і я хочу, щоб вона стала моєю дружиною. Потім по нашому бункеру почали бити авіацією і артилерією, і зв’язок зник. І аж 12 травня я зміг востаннє їй написати, що живий і що будемо виходити у полон. Бо на “Азовсталі” не було вже води і медикаментів, хлопці помирали від дизентерії. В цей час Карина вже була на мітингу на підтримку захисників Маріуполя. Двома тижнями раніше їй зняли гіпс з ноги, яка ще боліла. Але вона йшла з іншими жінками — дружинами, матерями, сестрами і доньками захисників Маріуполя з вимогами про наш порятунок. І тоді я зрозумів, яка вона сильна і як міцно мене кохає”.
16 травня у російський полон вийшли перші оборонці, через два дні і Микита з усіма, хто на той час перебував у шпиталі. Спочатку українських бійців привезли до Оленівської колонії.
“Умови там були нелюдськими: спали на дерев’яних палетах або просто на підлозі, годували раз на добу, вода на смак жахлива, скоріш за все, вона була технічна. Деякі хлопці були настільки виснаженими, що втрачали свідомість”.
10 червня Микиту Ісупова та інших побратимів перевезли до Свердловська, що на Луганщині. Порівняно з Оленівкою, умови у цій колонії були набагато кращими: ліжка з матрацами, триразове харчування. Там Микита пробув 10 місяців, до 6 березня 2023 року.
“Того дня до нас у камеру зайшли працівники колонії, назвали ряд прізвищ, серед них було і моє. Сказали, що ми їдемо на обмін. Але ніхто з нас до останнього в це не вірив, поки не почули у автобусі, коли перетнули кордон між Брянською та Сумською областями, від одного з супроводжуючих: “Хлопці, вітаю, ви їдете додому!”
Перша зустріч Микити і Карини після полону
Весь час у полоні Микита постійно згадував про свою родину, про своїх друзів і, звісно ж, про кохану дівчину. Зізнається, боявся, що вже ніколи не зможе їх побачити, почути і обійняти, але надії не втрачав.
“Коли відбувся обмін, першій я подзвонив Карині. Вона чекала на мій дзвінок, бо в новинах бачила моє фото і прізвище у списках обміняних. До того ж їй зателефонували з СБУ і повідомили про обмін. Карина під час розмови плакала і сміялась одночасно. Потім подзвонив батькам, вони вже знали про моє звільнення, Карина всіх встигла попередити”.
Кохані вперше за 13 місяців змогли побачитися 9 березня у Києві.
“Через тиждень Карина знову приїхала до Києва, у мене вже були напоготові каблучка і текст мого освідчення”
Освідчився у день народження коханої. Дочекаємося з полону друзів і тоді зіграємо весілля
Максим і Юлія разом з 27 травня 2017 року. Йому 29 років, їй — 26. Чоловік родом з Кривого Рогу, дівчина — з Маріуполя.
Максим Овдієнко — багаторічний фанат футбольного клубу “Кривбас”. У жовтні 2016 року Максим зібрав речі і приїхав до рекрутингового центру ОЗСП “Азов”, який базувався у Києві.
Чоловік пройшов базовий курс бойової підготовки, після успішно здав теоретичні та практичні іспити з усіх дисциплін, показав хороші результати з фізичної підготовки. І Овдієнка взяли до лав підрозділу.
“Мої документи подали на оформлення до військової частини, і 1 лютого 2017 року я офіційно підписав контракт. З того дня і донині служу в лавах “Азову”. Я брав участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей в зоні АТО/ООС. Коли підрозділ не виконував бойові завдання, ми постійно тренувались та покращували свій рівень підготовки”.
За словами бійця з позивним “Макас”, на початку 2022-го вже було зрозуміло, що повномасштабна війна почнеться. Це було тільки питання часу. А після виступу путіна та визнання “ЛДНР” стало очевидним, що наступ почнеться найближчими днями.
“Усі військовослужбовці мого підрозділу морально були готові до такого розвитку подій, тому для нас це не стало несподіванкою. За декілька днів до початку у нас оголосили повну бойову готовність і ми чекали. 24 лютого я зустрів у Маріуполі, у пункті постійної дислокації. Ліг спати десь о третій ночі, бо ми продовжували працювати над планом оборони міста. Мене розбудив дзвінок моєї дівчини Юлії десь у п’ятнадцять хвилин на п’яту.
Максим і Юлія
Вона плакала. Їй було страшно, бо тоді вже понад тиждень у Маріуполі було чутно канонаду з фронту. Ми спілкувалися, я намагався заспокоїти кохану, щоб вона могла ще трішки поспати. Приблизно о пів на п'яту пролунало два потужних вибухи у місті. Я просто сказав їй: “Почалось. Збирай речі, виїжджати з міста”. Але Юля не встигла. Тому по можливості заїжджав до неї у бомбосховище, привозив їжу. Ми домовилися, що за першої ж можливості вона поїде з міста. І це сталося 16 березня, у день, коли на драмтеатр скинули бомбу”.
Російська армія хаотично обстрілювала житлові об'єкти. За словами Максима, Маріуполь перетворився на цвинтар для цивільних.
“На той час я був оперативним офіцером, тому більшість часу був у командному пункті, допомагав командиру батальйону і начальнику штаба у побудові оборони. Але особового складу у нас було недостатньо, з кожним днем людей ставало все меньше. Тому я теж поїхав на лінію бойового зіткнення, де 23 березня отримав поранення у бою. Під час ворожого штурму позиції був стрілецький бій на близькій дистанції. Куля влучила у стіну поряд зі мною, від стіни полетіли вторинні уламки разом з частками кулі, і я отримав поранення руки.
Мене евакуювали у бункер на завод, там у шпиталі надали допомогу. Я там пробув два дні, більше залишатися не було можливості, бо на той час було дуже багато поранених з більш серйозними травмами, ніж у мене. Після поранення знову допомагав у командному пункті з організацією оборони та управлінням боєм. Коли поранення зажило — виконував завдання від командування. Так тривало поки керівництво не отримало наказ про вихід у полон. З “Азовсталі” я вийшов 20 травня, майже серед останніх”.
У Оленівці "Макас" був у таборі для військовополонених 2,5 місяця. Коли росіяни влаштували там теракт, військовий був ще у колонії, але у іншому бараці. Потім його перевезли до Донецького СІЗО — там пробув ще півтора місяця.
“Багато про полон говорити не буду, бо це може нашкодити моїм побратимам, які і досі там залишають. Але ворог по відношенню до українських солдатів застосовує засоби психологічного і фізичного впливу”.
20 вересня військових зібрали в одній з кімнат у СІЗО. Максим каже, загалом там було десь 40 людей, і перше, про що він подумав, — будуть далі етапувати. Також промайнула думка, що повезуть на розстріл. Але наступного дня відбувся обмін, якій у ЗМІ назвали великим — тоді з полону повернули все керівництво Маріупольського гарнізону і більше двох сотень військовослужбовців.
Максим і Юлія познайомилися у Маріуполі, зустрілися вперше у травні 2017-го. Згодом почали переписуватися у соцмережі, сходили на декілька побачень. Зрозуміли, що подобаються один одному і почали зустрічатися, а потім і жити разом.
“Ми планували одружитися у серпні 2022 року. Але спочатку хотіли полетіти на відпочинок до Грузії, там я і мав освідчитися коханій. Але росіяни, які розпочали повномасштабну війну, всі плани зруйнували”.
Раніше Максим казав коханій, що не прив’язуватиметься до дат, але так вийшло, що 8 жовтня, у день народження Юлії, освідчився їй.
“З весіллям вирішили трохи почекати, бо хочемо, щоб наші друзі повернулися з полону, і відсвяткувати з ними”.
Свої в Telegram 
