Ми з мамою прожили в бомбосховищі Авдіївського коксохіму цілий рік. Історія родини Кобзіних
8-річна Дарина сьогодні живе у Мирнограді на Донеччині. Її та маму Олену привезли сюди "Біли янголи" з Авдіївки. Родина Кобзіних — донька, мама та тато, рік провели в підвалі Авдіївського коксохімічного заводу. Бували дні, коли на вулицю не виходили зовсім. Спочатку тут мешкали понад 100 людей. Всі вони — родини працівників заводу. Майже всі жінки з дітьми поступово виїхали з бомбосховища. Останніми "Біли янголи" вивезли Дарину та Олену. Батько родини досі знаходиться там.
Кожен авдіївець ще з 2014 року знає, як це сидіти по підвалах, бо твоє місто бомблять. 24 лютого для родини Кобзіних розпочалось зі слів "знов" і розумінням, що треба перетерпіти. Олена — працівниця Авдіївського територіального центру, допомагала стареньким на дому. Робота була до середини березня 2022 року, а потім пересуватися містом стало небезпечно зовсім, та й майже всіх стареньких вивезли з Авдіївки. І практично одразу родина переїхала жити на завод, точніше в бомбосховище Авдіївського коксохіму.
"Переїхали ми 22 або 24 березня минулого року. Чоловік приїхав з нічної зміни і каже: "Збирай речі, там бомбосховище, починають люди заселятися, родини робітників заводу". І все. Поки він збігав купив все необхідне в магазині — хліб та інші дрібниці, я збирала речі. Що брати точно не знала. Ну, тарілка, миска, ложка, як кажуть, найголовніше. Викликали автівку і нею поїхали".
Більше вдома ні Олена, ні її донька Дарина не були. У день приїзду всім здавалося, що порівняно з квартирою, це найбезпечніше місце на землі.
"Хто працює на заводі, того спускали в підвал. І ми там жили, — згадує Дарина. — Спочатку там було багато людей. А потім почали виїжджати. Там спеціальні заводські матраци були, і подушки всім роздали. Ми спали спочатку на тоненьких матрацах, а потім на великих. Нам давали гуманітарку. Спочатку я звикла, не хотіла виїжджати, а потім захотіла".
Нормально жили. Їли по черзі, вмикали генератор
У підвалі у два ряди стояли ліжка. У кожного був окремий матрац. Трохи далі було місце для приготування їжі. Спочатку у родини Кобзіних не було своєї пічки і їм давали користуватися своїми люди, що приїхали сюди раніше.
"У кімнаті по один бік лежанки в ряд та по інший. І прохід. Окрема кімната для кухні була, де готували. По черзі їли, це ж природньо, бо людей було спочатку багато. Ми нормально жили. Тепло і світло. Так, не без того, що світло перебивають. Але керівництво турбувалось, щоб якнайшвидше відремонтувати. Нам вмикали генератор, щоб ми могли їжу приготувати, розігріти, холодильники, щоб температуру набрали. Телефони підзарядити. Все добре було. Головне, що не гучно. Дитина бігала, гралася. Вона не чула, що бахкає. Не звертала на це увагу".
У кожного в бомбосховищі було своє ліжко
Продукти в підвал привозили чоловіки, що продовжували працювати на заводі. Постійно мешканцям підвалу надавали гуманітарну допомогу. А тим, хто мав можливість виїжджати в міста, що не знаходяться під обстрілами, давали списки речей та продуктів, що необхідно купити.
"Мирноград, а туди здебільшого їздили авдіївці, ми називали "біла земля". І завжди, коли туди хтось їхав, щось замовляли смачненького. Це найближче місто до Авдіївки, і там все, що нам було необхідно, можна було придбати".
Рік у підвалі
Родина Кобзіних у підвалі без одного тижня прожила рік. Бували дні, коли вони звідти не підіймалась, бо були дуже щільні обстріли. Людей у бомбосховищі заводу ставало все менше. Олена каже, що їх постійно вмовляли виїжджати, але вони сподівались, що ось-ось і все закінчиться. Зупиняло ще й те, що пошуки якогось житла на більш-менш спокійній території не закінчувались успіхом.
Тут, у підвалі, Дарина закінчила другий клас і перейшла до третього. Батьки встановили Wi-Fi і з інтернетом проблем майже не було. Щоправда, доволі часто через постійне бомбардування заводу зникало світло. Його намагались якнайшвидше лагодити. Коли світла не було довго, вмикали генератор. Підручники для навчання замовили по інтернету.
Даринка біля ялинки у бомбосховищі Авдіївського коксохіму
"Зазвичай уроки починались о восьмій ранку, але ми з мамою прокидались о сьомій, щоб все встигнути. Чистили зуби, вмивались, снідали і на уроки. Іноді інтернет зникав там, у підвалі".
Дарина багато малювала. Робила це часто "всліпу", коли із зачиненими очима намагаєшся щось намалювати на аркуші. А потім, коли очі відкривала, бачила, що з того вийшло. Так "всліпу" і фломастери обирали. Частіше за все Дарина малювала серденька.
14 березня 2023 року "Біли янголи" вивезли Дарину з мамою з бомбосховища. Олена каже, що вони стали останньою родиною з дитиною, кого вивезли з бомбосховища заводу. Зараз родина Кобзіних мешкає у Мирнограді. А тато продовжує жити в бомбосховищі і працювати на Авдіївському коксохімічному заводі.
Так Даринку одягнули "Білі янголи" під час евакуації
"Всі ж думають, що ми такі мільйонери з Авдіївки виїжджаємо. Як подивишся в інтернеті ціни на оренду житла, так просто страшно стає. Нам дуже пощастило, що тут в Мирнограді одна жіночка надала нам квартиру, платимо тільки за комунальні послуги. І ми це можемо собі дозволити, бо зараз працює лише один чоловік. Оформили статус ВПО, попросили матрац, нам одразу його дали. Так що всім подяка за турботу".
Олена каже, що весь рік з відчаєм боролася, як могла, намагалась не плакати, бо поруч завжди була донька. А в "білому місті" вона почала в'язати. Навчилась цьому ще в дитинстві, але в дорослому житті цим не займалась. Мама і донька разом вчать уроки, разом гуляють, разом ходять навіть за водою, бо Дарина боїться залишатися одна.
"Ми з мамою гуляємо на вулиці. Це незвично після підвалу. Іноди мені страшно тут, в Мирнограді, бо тут бахи. Але мені казали, коли сюди привезли, що тут толком і не бахає. Ну, десь далеко може. Я хочу повернутися додому. Спочатку там все облаштується. А я згадаю мир і хочу побігати".
Свої в Telegram 
