Ніколь вибралася з пекла у Маріуполі. Дівчина з військовими створила мурал на честь азовця "Гряна"
Своє життя Ніколь Дереклєєва вважала звичайним. Такої думки мешканка Маріуполя була до 24 лютого 2022 року. А насправді воно було неймовірним. Був цілим будинок. Були живі мама і бабуся. Був Маріуполь. А зараз…
Ніколь довго збиралася з силами, щоб з нами поспілкуватися. Рік минув, а спогади ще рвуть їй серце, наче все це було вчора. Спочатку загибель друга, який добровольцем полетів на гелікоптері в оточений ворогом Маріуполь. На її очах минулої весни в реанімації померла мати, а наприкінці квітня не стало бабусі, з якою Ніколь була разом під час блокади. Літня жінка залишилася у Маріуполя. Онука вірила, що вони неодмінно ще побачаться, а вийшло, що і попрощатись не вдалось.
Ковід — додатковий час побути з рідними
Ніколь 22 роки, вона закінчила Київський університет імені Бориса Грінченка за спеціальністю “Міжнародні відносини”. У столиці мешкає разом із старшою сестрою Вірою і її сином Кирилом — вони пробули в окупації 36 днів і з великим трудом змогли виїхати із вщент понівеченого російською армією міста.
“Восени 2021-го вступила на магістратуру до київського університету, а до цього чотири роки навчалась у Харкові. За кожної можливості я приїздила у Маріуполь, до своєї сім’ї, але з початком карантину, з 2019 року, майже безперервно навчалась дистанційно. Тоді мені здавалось, що через ковід ми втратили наші студентські роки. Але зараз по-іншому на це дивлюсь — це був подарунок додаткових років з рідними”.
За день до вторгнення гуляла містом, ніби відчувала, що це востаннє
Повномасштабне вторгнення Ніколь зустріла у Маріуполі. В рідне місто дівчина приїхала 23 лютого.
“Я була у своєї подруги в Тростянці, що на Сумщині. Це місто потім місяць було окупованим. Коли ситуація почала загострюватись, ми зідзвонились з сестрою і вирішили, що мені краще буде повернутись додому. Ми тоді згадали наш 2014 рік і подумали, якщо буде, як тоді, може бути поганим зв’язок, раптом буде важко дістатись до міста. Тому краще бути поруч із сім’єю”.
Ніколь у МаріуполіФото: Ніколь, Instagram
Ніколь згадує, як 23 лютого о пів на п'яту ранку приїхала потягом. Місто ще було тихим і люди ще мирно спали в своїх домівках, а вона йшла від зупинки додому. Дівчина жила на Лівому березі, уважно і з любов’ю роздивлялась свій район. Ніби відчувала, що може цього більше не побачити.
“24 лютого не спала, сиділа у себе на подвір’ї. Раптом побачила, як небо засвітилось яскраво-помаранчевим кольором. Я тоді тільки рота встигла відкрити, як почула гучний вибух — перший прильот в школу поблизу моєї домівки.
Після цього Ніколь не могла заплющити очі, якось на душі було не спокійно, але до шостої все ж таки заснула.
“Прокинулась через дві години від дзвінка рідної сестри. Віра попросила з її роботи, вона працювала рентген-лаборанткою, забрати сина, бо у дитячі садки в той день вже не приймали детей. І цей ранок нагадав мені 24 січня 2015 року, коли проросійські терористи обстріляли мікрорайон “Східний”. Була така сама метушня — всі кудись бігли, машин багато, автобуси, ці вирази на обличчях людей, точно як тоді. Знайомий нашої родини відвіз мене до лікарні, щоб я забрала племінника, їхні речі, які сестра заздалегідь підготувала. Вже після того, як змогли вибратися з Маріуполя, дізналися, що цей знайомий загинув під час обстрілів у середині березня. Дружина поховала його у їхньому дворі — без батька залишилися двоє дітей”.
Ніколь з сестрою і племінником у Маріуполі до повномасштабної війни
Сестра Ніколь ходила на роботу ще до 28 лютого. Саме цього дня Ніколь востаннє бачила свою маму в Маріуполі.
“Я тоді вирушила на пошуки хлібу, роздобула три штуки. Його пекли на нашому хлібозаводі і тут одразу ж продавали. Тоді вже по звичайних супермаркетах хліба не було. Зустріла маму і сестру, передала їм дві хлібини, стільки ж залишила собі. Сестра була разом з мамою і ще однією бабусею на нашій батьківській квартирі, бо звідти їй було легше ходити на роботу. Але вже наступного дня на роботу ніхто не пішов”.
Сусідка з песиком на руках дивилася, як за 1,5 години згорів її будинок
1 березня зник інтернет і майже повністю мобільний зв’язок. Тоді Ніколь дістала батьківський магнітофон, аби слухати радіо, щоб знати, що відбувається у місті.
“Ми сіли вечеряти, аж раптом дуже сильний обстріл, і ми побігли в наш підвал. Будинок у нас у приватному секторі, і сам підвал ніколи ще не бачив нічого, крім банок з варенням. Ми наївно думали, що там відсидимось і будемо спати в своїх ліжках. Ніхто з нас не думав, що буде блокада і це пекло на Землі. Сидимо ми в підвалі, стіни підстрибують, щось сиплеться. Я обіймаю племінника, поруч сидить бабуся. Ми мовчимо. Перечекали, наче стихло. Але чуємо якийсь звук потріскування, думаємо, а не наш це будинок горить?
Я спочатку намагалась зателефонувати в пожежну службу, але ж зв’язку не було. І саме в цей момент до мене дійшло, що на нас чекає інша реальність. Коли ти будеш вчитись виживати в інших умовах, де не можна подзвонити навіть в пожежну службу, коли поруч із тобою палає будинок. Тоді в нас вже зникло світло, але ще був слабий напір води, і ми намагались зробити так, щоб вогонь не перекинувся на наш гараж, бо загасити це нам просто б не вдалося. Зібралися всі сусіди, вже було темно, і ми бігали перекривали газ, допомагали один одному”.
Будинок згорів за 1,5 години. Сусідка під час влучання снаряду була в підвалі з маленькою собакою, і як почула звук, вибігла на вулицю. Жінка стояла і дивилась, як горить все її життя. Вона навіть нічого не встигла забрати з будинку, лише свого собаку.
Стався прильот — ми дивом залишилися живі
Вранці 2 березня повністю зникла вода. Родина ще кілька діб спала у будинку, усі завжди лягали спати одягнені. Бо через безперервні і дуже сильні обстріли по кілька разів за ніч спускалися у підвал. Ніколь майже не спала. Намагалася собою повністю закрити племінника. А в голові тільки одна думка — будь-якої секунди і в їхній будинок може влучити снаряд.
“Дізнатись хоча б якусь інформацію про батьківський дім, де були мама, сестра і бабуся, було неможливо. Бо мало хто виходив далі свого двору, більше ті, в кого була машина. Підбігла до сусіда, який щойно приїхав, і запитала, чи він проїжджав повз таку адресу чи може щось чув, що з будинком. Але ні. Я вже збиралась йти сама, бо коли ти чуєш тільки обстріли постійні навколо себе і нічого не знаєш про своїх, дуже складно. Але бабуся мені сказала, що як я піду, то можу не вертатись, бо вона не пробачить собі, якщо зі мною щось станеться, і дізнатись, що я дійшла, вона не зможе. Я не пішла. На щастя, через кілька годин сестра прийшла разом із моїм родичем. Ми розплакались в обіймах. Увесь час далі сестра була з нами. Наступного дня прилетіло сусідові, у якого була машина. Згорів гараж з автівкою, пощастило тільки, що вони змогли вибратись зі свого підвалу.
Бабуся Ніколь, з якою дівчина навіть не попрощалась
У момент прильоту я вмивалася, бабуся готувала їсти, а сестра з племінником стояли в коридорі. Вікно у ванній кімнаті впритул до самої ванни, коли прилетіло, мене врятувало простирадло, яким я його завісила. Простирадло прийняло на себе всі уламки скла і впало, а я нахилилась із зубною щіткою. Бабуся завмерла на місці, теж прям біля вікна — над столом на кухні, а сестра закрила собою племінника. Уламок від снаряду розміром з палець пролетів через наші ворота, потім через двері, зрізав вішалку, пролетів над головою сестри і впав точно за спину. Всі на диво залишилися живі”.
Розминулися: я поїхала з Маріуполя, а Сашко навпаки — полетів у пекло
Життя перетворилось на виживання. Але з часом до всього звикаєш. І від цього Ніколь ставало страшно, бо інколи здавалось, що так було завжди. Але дівчина собі нагадувала, коли стояла біля багаття і гріла руки, що існує інша реальність, інше життя, яким продовжують жити люди. Вона постійно казала собі: "Це жахіття колись обов’язково закінчиться!".
І цей день настав.
1 квітня Ніколь з сестрою і племінником вийшли з дому.
2 квітня вийшли з Маріуполя.
3 квітня дістались Бердянська.
5 квітня виїхали евакуаційними автобусами Червоного Хреста.
6 квітня опинились у Запоріжжі.
10 квітня поїхали до Києва.
“У соцмережі опублікувала в сторіс фотографію, щоб одразу всім, хто за мене переживав, дати знати, що я вижила. Одним з перших тоді мені написав Сашко Гряник. Він привітав мене із тим, що я вибралась, і додав: "Незважаючи на це пекло, ти дуже гарна на цьому фото".
Травень 2022, Київ. Ніколь з Вірою і племінником у Києві після евакуації з Маріуполя
Через кілька днів Ніколь побачила, що хлопець викладає історії з Маріуполя. З’ясувалося, що Сашко на гелікоптері полетів у Маріуполь на допомогу побратимам з “Азову” майже в той самий час, коли вона виїжджала з міста.
“Виходить, ми розминулись, а могла б і у гості заскочити. Також розповів, що його родина не знає, де він. Батьки і старша сестра були на Кіпрі і вони думають, що він досі на Київщині. Казав, що так і їм краще, і йому, що вони не знають правди. Ми спілкувались кожен день, але чим далі, тим більше діалог зводився до того, що я просто писала, щоб він поставив “+”, бо питання: “Як ти?” вже здавалося безглуздим. Сашко був для мене ніби останньою ниточкою надії на те, що все буде добре, що диво все ж може статися, і вони вийдуть з “Азовсталі”.
"Грян" у Маріуполі
Потім Сашко перестав відповідати, а через два дні моя сестра дивилась стрічку в соцмережі і сказала: “О, ні!”. І я вже наче знала, що вона там побачила, але не хотіла вірити. Одразу подумала, якщо мені зараз важко, то у якому стані перебувають його рідні. Почала їх шукати у соцмережах, знайшла в Фейсбуці його маму. Написала їй листа, розповіла, що знала Сашу і спілкувалась з ним останній місяць. Мені відповіла сестра Гряна і ми з нею одразу зідзвонились. Я розповіла все, що знала. Так ми почали спілкуватись з Настею. Весь час говорили про близьку нам людину — про Сашка. Це для нас на той час була взаємопідтримка”.
Маму евакуювали до лікарні, але час вже був втрачений
У червні захворіла мама Ніколь, жінка весь цей час залишалася у Маріуполі. З’ясувалося, що занедужала вона місяцем раніше, але нікого з рідних вирішила не турбувати. Сестри забили тривогу, коли отримали повідомлення від маминої подруги. Вона порадила якомога швидше вивезти її на лікування, бо може стати пізно.
“Маму поклали до лікарні в Маріуполі, але там по суті ми тільки втрачали час, бо належного лікування там не було. Сестра шукала ліки, а я волонтерів. Тоді вже пів місяця було у місті спокіно, закінчилися бойові дії і у Маріуполь стали приїжджати волонтери. Але складнощів було багато: загалом на організацію виїзду і евакуацію знадобилося два тижні. Нам вдалося вивезти матусю у Запоріжжя. У реанімації ми бачилися востаннє — в той же день вона померла, їй було лише 47 років”.
Ніколь з мамою у драмтеатрі у Маріуполі. 7 лютого 2022
Бачила світ очима “Гряна”
Разом з мамою з Маріуполя евакуювали і бабусю. Всі разом — Ніколь, бабуся, сестра з чоловіком і сином жили у однокімнатній квартирі. Дівчина стала шукати окреме житло. І в цей час Анастасія, сестра загиблого оборонця Маріуполя з позивним “Грян”, запропонувала жити у них.
“Настя поговорила з батьками і вони з цим погодились, бо як казав Сашко: “Речі не мають ніякого значення, набагато важливіше — це духовне”. Я оселилася у квартирі, де жив Сашко до того, як полетів у Маріуполь. Сказати, що родина Сашка нам допомогла — це нічого не сказати. Я тому і кажу, що за всіх обставин, які склались протягом року, рятує світло. Світло в людях, які є дуже сильними, добрими, прекрасними людьми, попри всю темряву, в якій опинились через повномасштабне вторгнення. Ми жили там до початку квітня цього року, і я, можна сказати, бачила світ очима Сашка. Бо жила в його квартирі, ходила до тих самих магазинів, гуляла тією ж набережною, тим самим парком”.
Мурал на честь мужнього “азовця”
Ніколь каже, що Сашко Гряник — людина, яка займає окреме місце у її серці.
“Сашко — людина, яка складається із любові. Він зробив для мене дуже багато, починаючи від того, що став прикладом хоробрості, мужності. Мені тоді здавалося, що всі зі страхом у очах дивились на Маріуполь, а "Грян" подивився цьому страху в очі і полетів, бо так вважав за потрібне. Вважав, що не може існувати іншого варіанту, і це єдине правильне рішення — летіти туди”.
Ніколь хотілося віддячити другові, зробити щось пам’ятнє про Сашка. Ідея намалювати графіті народилася ще до того, як Ніколь втратила маму, тобто майже рік тому.
“Я подумала, якщо Сашко був у фанатському русі “Динамо”, то можна до них звернутись з цією пропозицією. У травні 2022-го написала одному хлопцю, він теж воював за нашу країну і належав до фанатського руху. Так ми з ним і познайомились. Його ім’я Даніель “Гімалай” Герліані. Через місяць після того, як ми познайомились, щоб вшанувати пам’ять "Гряну", загинув і сам "Гімалай".
Цей мурал малювали і батьки загиблого героя. На фото батько "Гряна" - Сергій
Процес створення муралу
У травні він одразу після мого повідомлення зв’язав мене з людиною з фанатського руху, яка мені і допомогла реалізувати ідею. Я пояснила, що хочу, і ідею підтримали. Розповіла про місце, де я бачу цю роботу, попередньо обговоривши це з сестрою "Гряна". Намалювала приблизний ескіз, але удосконалив і перевершив усі очікування в ескізі той, хто зробив значну частину роботи під час створення муралу. Хлопці, які цим займаються, теж боронять нашу країну, тому на це потрібен був вільний час, якого в них майже немає. Ми перечекали зиму, і мені написали, що вже готові зайнятись муралом. Підібрали дату, зустрілись і взялись за роботу".
Мурал пам’яті бійця “Азову” Олександра Гряника знаходиться в Оболонському районі столиці, біля 16-поверхівки на проспекті Володимира Івасюка. Боєць зображений усміхненим та веселим — саме таким Сашка пам’ятають всі, хто його знав. Поруч з портретом героя його слова: “А я дійсно не думаю, що зробив щось надзвичайне. Я просто робив так, ніби це єдине вірне. Як дорогу на зелене переходити”.
Саме таким - усміхненим, пам'ятають Сашка рідні, друзі і знайомі
Мурал на честь азовця "Гряна" у Києві
За місяць до повномасштабної війни хлопець звільнився з “Азову”, де служив з 2016 року. Проте від початку вторгнення “Грян” повернувся до оборони країни: спочатку захищав Київ та область, потім полетів у оточений Маріуполь. 8 травня Олександр загинув на "Азовсталі".
Ніколь з військовими і батьками "Гряна" Ольгою і СергіємФото: Ніколь, Instagram
"Я дуже сильно вдячна хлопцям, які підхопили цю ідею і перетворили у неймовірну роботу. В процесі вони познайомились і з самими батьками, які вже повернулись до Києва. Тепер ми всі тримаємо зв'язок і маємо теплі дружні відносини. За таких важких обставин життя дарує знайомства із чудовими і світлими людьми”.
Свої в Telegram 
