росіяни вбили мого чоловіка в Оленівці. Миколу Бабича вдалося поховати лише через 11 місяців
10 місяців невідомості для Віри Бабич перетворилися на нестерпний біль. Наприкінці травня їй зателефонував слідчий і повідомив: "Зразки ДНК збіглися". Її чоловік Микола Бабич загинув під час теракту в Оленівській колонії. З оборонцем Маріуполя попрощалися у селі Воскресенка на Сумщині, де він народився, ріс та навчався 26 червня. Старшому лейтенанту Миколі Бабичу назавжди 30 років.
Микола Бабич відбув строкову службу у 2010 році у Маріуполі у військовій частині №3057 Національної гвардії України. Після підписав контракт, там і служив до повномасштабного вторгнення рф в Україну.
Мріяв про військову кар’єру
Віра Бабич згадує, як у вересні 2013 року познайомилася з Миколою, вони були свідками на весіллі друзів. А вже у квітні 2014-го святкували власне весілля. Того ж року у родині Бабичів народився син Максим.
Щаслива родина Бабичів
“Чоловік у 2014 році брав участь в антитерористичній операції, за що був нагороджений відзнаками. Згодом йому захотілося мати вищу освіту і у 2016 році він вступив до Харківської національної академії Національної гвардії України. Здобув професійну кваліфікацію “Бакалавр автомобільного транспорту”. Коханий дуже наполегливо працював, аби досягти більшого у військовій справі. Часом чоловікові було важко, але він не опускав рук. Казав, що це його покликання”.
Згодом отримав посаду командира взводу по бронетанковій техніці. Віра каже, що у чоловіка наче виросли крила. Микола Бабич прагнув досягти більшого у професії.
На другий день великої війни Миколу підвищили у званні
24 лютого 2022 року о 03:30 Віра з сином востаннє бачили свого чоловіка і батька. У день повномасштабного вторгнення Миколу терміново викликали до військової частини.
“Я вже тоді не спала, чекала від нього дзвінка, аби розуміти що робити нам з дитиною, адже в мене також була зміна у лікарні 24 лютого. Подзвонив і сказав вивозити дитину. Друзі нашої родини забрали сина і вивезли до мами у село. А я поїхала на роботу. Вже тоді було страшно і гучно, персонал міської лікарні швидкої медичної допомоги разом з пацієнтами сиділи одягнені та напоготові у випадку, якщо доведеться спускатися в укриття. На щастя, ніч минула добре, і ховатися у підвалі не довелося”.
Микола Бабич з перших днів повномасштабної війни боронив Маріуполь
Микола як міг заспокоював дружину, телефоном казав: “Не переймайся, все буде добре”.
Наступного дня Віра з Маріуполя виїхала у село до своєї матері. Було дуже складно, однак їй вдалося знайти людину, яка погодилася вивезти з міста. Того ж дня Микола отримав звання лейтенанта.
18 днів існування під ворожою авіацією
А після, за словами Віри, почалося пекло, яке вона пам’ятатиме все життя.
“На початку березня через село моєї мами йшла російська техніка. Було страшно. А за дві доби до цього росіяни скинули авіабомбу недалеко від нашого будинку. Я й досі пам'ятаю очі та крик сина. Він прибіг до мене, впав на підлогу на кухні, а я зверху нього. Не можу навіть передати словами те, що ми тоді відчували”.
У такому страху і відрізаними від світу Віра з сином, сестрою, мамою і бабусею прожили 18 днів. У селі було єдине місце, де можна було зловити мобільний зв’язок. Жінка щодня ходила туди заради того, щоб хоча б на хвилинку почути голос коханого. І Вірі іноді це вдавалося.
“Згодом окупанти почали робити так звану “зачистку від українців”. Я цього дуже боялася, особливо переймалася за дитину, адже наш чоловік і батько — захисник України. Я ще сподівалася на наше повернення і не хотіла виїжджати з окупованої території. А потім настав день, коли до нашого будинку прийшли озброєні солдати російської армії. Вони залякували, морально принижували. Але фізично нас не чіпали. Було дуже страшно, ніякі слова не передадуть того страху”.
Видалила з телефону все наше минуле життя
Наступного дня Віра зібрала речі та з сином виїхала на підконтрольну Україні територію. Вже тоді жінка знала про розстріляних цивільних, які намагалися власними силами евакуюватися. І про те, як окупанти забирають у батьків дітей та вивозять їх у невідомому напрямку.
“Мені довелося видалити всі фотографії з чоловіком, все наше листування. У мене серце розривалося на шматки, коли знищувала наше минуле життя”.
У Бердянську Віра з сином ночували на підлозі у холодному спортзалі однієї зі шкіл. Наступного ранку колона автівок і автобусів виїхала до Запоріжжя, але довелося повернутися, бо солдати ворожої армії не дозволили їхати через їхній блокпост. Ще одна ніч у Бердянську. Жінка згадує свій стан: ком в горлі та сльози на очах. Але трималася заради сина, не ридала, хоча нестерпно хотілося.
Побачили наш прапор і розридалися
І наступного ранку окупанти не випускали людей.
“Тоді ми разом з водієм і ще декілька машин на свій страх і ризик виїхали. Дорога з Бердянська до Запоріжжя тривала 9 годин через 16 російських блокпостів. Кожен — як коло пекла. Ні поїсти, ні поспати. Ми постійно перебували у напрузі й стресі”.
Віра згадує той момент, коли автівка під'їхала до наступного блокпоста. Сил не залишилося навіть на посмішку, вони побачили український прапор!
“Ми почули українську мову, побачили наших військовий. І всі розридалися. А син запитав: “Мамо, ми нарешті в безпеці?” Відповіла: “Так!”, і ще дужче заплакала. Після Запоріжжя ми поїхали до Білої Церкви, там живуть рідні чоловіка. Зупинилися у них. І я нарешті змогла зв’язатися з чоловіком. Він був щасливий, що нам вдалося виїхати з окупації”.
Замовив з “Азовсталі” букет для дружини
Але Вірі та рідним було неспокійно за Миколу, адже він з побратимами опинився у повному оточенні ворога на “Азовсталі”. Там кожна секунда могла стати останньою в житті. Та Микола Бабич героїчно тримався і завжди казав дружині: “У мене все добре, тільки їсти хочеться, а ще викупатися”.
“Сказав, коли вийде з оточення і ми будемо разом, то одразу з’їсть кілограм торта “Наполеон”, стільки ж “Медовика”, а ще гострі курячі крильця. Я пообіцяла, що всі ці смаколики для нього приготую”.
— Ти тільки бережи себе, — казала Віра своєму чоловікові.
— Лапуля, я повернуся і в нас ще донечка буде, — казав Микола їй у відповідь.
Віра з сином чекали на свого чоловіка і татка
А перебуваючи у тому пеклі, Микола через інтернет замовив доставку квітів додому для коханої. І пообіцяв, що наступний букет подарує особисто…
З кожним днем захисникам і захисницям було все важче. Стомлені, виснажені, але не скорені, вони знаходилися під цілодобовими обстрілами. І раптом новина: за наказом верховнокомандувача вони мають вийти з “Азовсталі” у російський полон задля збереження свого життя.
Микола Бабич вийшов із "Азовсталі" разом з іншими оборонцями Маріуполя у полон росіянФото: з одного із сюжетів "днр"
“Знову нерви. Я тоді думала — краще полон ніж те, через що вони проходили щодня на заводі. Чоловік вийшов з металургійного заводу 20 травня, і коли десь через тиждень він мені зателефонував, я була така щаслива. Він сказав, що з ним все гаразд, що він живий, здоровий та неушкоджений. Ми побалакали десь хвилину. Наприкінці розмови знову повторив, що з ним все добре, щоб ми не хвилювалися і чекали на нього. Потім коханий телефонував ще двічі. Востаннє 11 липня. Тоді у нього був такий втомлений голос. Я зрозуміла, що все погано, але він живий і тієї миті це було головне”.
У списках загиблих було прізвище коханого
28 липня 2022 року. Всі телеграм-канали облетіла звістка про теракт в окупованій Оленівці, де перебували полонені з “Азовсталі”. Спочатку Віра подумала, що ця новина — фейк.
“Наступного ранку в соціальних мережах з’явилися списки із загиблими та пораненими хлопцями після теракту. І я побачила ім’я та прізвище свого чоловіка. Одразу побігла на кухню, щоб син не побачив мій стан. Я перечитувала багато разів ту новину, намагалася знайти хоч якусь помилку у його даних, у його даті народження. Але все було вірно… Сльози котилися градом, я не розуміла куди бігти, куди дзвонити. Мені треба було поводитися стримано, щоб не злякати сина”.
Віра до останнього не хотіла вірити у те, що у списках вбитих росіянами у Оленівці прізвище її чоловіка
Нервові зриви, "швидка", заспокійливі. Віра жила, неначе в тумані. Десь через місяць після цієї новини жінка стала трохи приходити до тями.
“Але я все ще сподівалася, що все це не правда і мій чоловік живий. А ще війна "добивала" мою нервову систему. З сином здали ДНК і після чергового масованого ракетного обстрілу зібрали речі та поїхали в іншу країну. Заради того, щоб уберегти дитину і себе, бо тепер і за матір, і за батька”.
Відважний воїн назавжди в наших серцях
З листопада 2022 по травень 2023 була невідомість і маленька надія, що не буде збігу по ДНК. Але, на жаль, дива не сталося. У травні жінці зателефонували й повідомили страшну звістку. У Віри всередині все обірвалось.
“Я йому сказала, що ми разом все витримаємо і що тато нас завжди буде захищати з небес. Мій чоловік наразі старший лейтенант. Микола був би дуже щасливим, якби отримав це звання при житті, адже багато задля цього працював, мав мету — дослужитися до найвищого звання. І я впевнена, що коханий обов'язково досягнув би цього, бо він горів своїм покликанням. Для мене, для сина і для всіх рідних Микола був найвідважнішим воїном з великої літери. Ми дуже ним пишаємося і він назавжди у наших серцях”.
Свої в Telegram 
