15 місяців ми боремося за їхню волю. Історії родин полонених морпіхів, які боронили Маріуполь
Другий рік захисники Маріуполя з 36-ї бригади морської піхоти перебувають в російському полоні. Їхні рідні досі не знають, що з ними та в якому вони стані. Під час обміну полоненими у грудні 2022 додому повернули лише одного бійця-морпіха. І хоча звинувачення у дезертирстві офіційно зняли, прізвищ оборонців Маріуполя і досі немає у списках на визволення. Рідні захисників, які чекають на своїх чоловіків та синів розповіли про свій біль Свої. Кожна історію про кохання, силу, віру та біль розлуки.
14 липня о 9:00 у Києві на Майдані Незалежності рідні військовополонених морських піхотинців організовують мирну акцію на підтримку захисників. Планується хода до Офісу Президента. Прийдіть, аби почути їхні голоси!
Найбільша мрія — обійняти коханого
Аліна познайомилася з Андрієм Гаркушею восени 2020 року в інтернеті. Дівчина тоді жила і навчалася у Бердянську. Спілкування з Андрієм було спочатку у переписках, далі вони почали зідзвонюватися.
"Нам було цікаво разом, проте наші "зустрічі" відбувалися лише онлайн. Та ще мене турбувало, чому у мережі він з’являється не так часто, чого в нього такий дивний графік. І Андрій зізнався, що він військовослужбовець 501-го окремого батальону 36-ї бригади морської піхоти".
Аліна каже, раніше вона навіть не думала, що зможе пов’язати своє життя із військовим. Проте так прикипіла до Андрія, що перервати спілкування просто не змогла. А за два тижні після знайомства відбулася їхня перша зустріч.
"Вона була дуже спонтанною. Андрій їхав у справах до Бердянська. Зателефонував мені пізно ввечері й сказав, що він вже в дорозі. Я дуже хвилювалася, але погодилася зустрітися".
Їхня перша зустріч, згадує Аліна, чимось нагадувала сцену з фільму про кохання.
З того моменту Андрій та Аліна стали парою. Чоловік постійно казав Аліні, що вона стала його сенсом, зізнався у коханні.
"І врешті-решт я відкрилася. Ми почали зустрічатися, але ці зустрічі були не частими та дуже короткими. Проте ці моменти були найщасливішими, сповненими ніжністю та любов’ю".
В середині січня в Андрія була відпустка. Він приїхав до Аліни і закохані вирішили жити разом. Поїхали знайомитися до батьків Андрія. Аліна каже, вони тоді не будували великих планів на майбутнє, а просто насолоджувалися кожним днем, який провели разом. Та вже у березні Аліна дізналася, що вагітна.
"Спочатку я думала, що в організмі стався якийсь збій. Та подруги наполягали, аби я зробила тест. Я дуже переживала, коли побачила дві смужки. Ми з Андрієм не планували дітей, а тут таке сталося. Навіть сказати йому боялася, бо не знала, якою буде його реакція. А тоді надіслала фото з результатом тесту і написала: "Скоро ти станеш батьком. Він одразу прочитав повідомлення, проте не відповідав хвилин 10. Для мене цей час здавався вічністю. Потім зателефонував. У його голосі відчувалася радість і він сказав, що будемо народжувати. А вже за декілька хвилин мені почали телефонувати родичі. Виявилося, що в ті хвилини мовчання Андрій телефонував батькам, аби повідомити радісну новину".
Аліна згадує, Андрій мріяв про доньку. Та коли знову із сектору приїхав додому, дізнався, що в них буде хлопчик. Та не засмутився, сказав лиш Аліні, що другою точно буде донька. 26 червня Андрій та Аліна одружилися.
"У цей день у мого тата день народження. І ми вирішили об’єднати два свята. Весілля зіграли у Бердянську. Того дня з нами були найближчі — родичі, друзі та побратими чоловіка".
А 8 жовтня 2021 року народився їхній син Олександр. Хоча лікарі ставили іншу дату пологів, та малюк вирішив зробити щасливим батькам подарунок — він народився у річницю знайомства Аліни і Андрія.
Аліна каже, вони з чоловіком планували переїхати до Запоріжжя.
"У Андрія ще тривав контракт, та ми розуміли, що витримувати такі довгі розлуки вкрай важко. Особливо, коли народився син. Тому вирішили, що у червні 2022 року, коли закінчиться контракт, будемо переїжджати до рідного міста чоловіка і облаштовуватися вже там».
Та втілити свої плани пара так і не встигла через початок повномасштабного вторгнення.
"24 лютого ми з сином прокинулися о 6:20. Я одразу написала Андрію: "Добрий ранок". На що він відповів, аби я збирала найнеобхідніші речі та документи й чекала на батька, який вже виїхав за нами. Спитала, що сталося, а він сухо написав: "Війна".
В той момент, ділиться Аліна, їй стало так страшно від розуміння, що вони з сином будуть у безпеці в той час, як її коханий стане на захист країни й опиниться в самому пеклі бойових дій.
"Андрій тоді був на позиціях у Широкиному. І лише згодом я дізналася, що для нього повномасштабна війна розпочалася ще 16 лютого, коли росіяни почали активно обстрілювати населений пункт. Я постійно просила коханого, аби за можливості він писав мені, що з ним. Бо я не знаходила собі місця".
Коли Аліна з сином приїхала до батька у село, вона вирішила зібрати допомогу для батальйону.
"Та вже тоді волонтери нам казали, що до Маріуполя дорога закрита, а місто практично взяли у кільце. Всі відмовлялися їхати, тому мій тато був готовий спробувати туди прорватися своєю автівкою. Але його зупинили — Маріуполь вже майже був у блокаді".
Коли в Андрія була можливість, він писав Аліні, що з ним все добре, що дуже кохає її та сина. І постійно просив скидати фото малюка. Казав, йому легше та спокійніше, коли він бачить, що з ними все добре.
"Він постійно заспокоював мене і казав, що вони тримаються. Лише одного разу зізнався, що практично не спить. Потім телефонувати в нього не було можливості. Та й у нас тоді зник зв’язок. Тому мені доводилося залазити на дах з надією, що я зможу отримати хоч якусь звістку від коханого".
В селі, де була Аліна з сином, окрім зв'язку, зникли й інші комунікації. Тому в середині березня вони вирішили виїхати до Запоріжжя.
"Коли приїхали до батьків Андрія, він якраз зателефонував мамі. Це було 20 березня. Я взяла трубку і тоді навіть не впізнала голос коханого: він був сиплий і дуже втомлений. Я почала розпитувати, як він. На що коханий відповів, що з ним все добре і скоро він до нас повернеться. Це була наша остання розмова".
Після цього Аліна все ще сподівалася почути голос коханого, та він не виходив на зв’язок. Тому вона почала писати побратиму Андрія. Він став посередником у їхньому спілкуванні.
"Я навіть скидала йому фото сина, аби він показував їх Андрію. Просила передавати, як сильно ми його кохаємо. Таке спілкування через побратима тривало до 3 квітня. Вже наступного дня відповіді від нього не було".
5 квітня Аліні написала знайома, мати якої служила з Андрієм. Вона прислала відео, яке знайшла у ворожих каналах, де морпіхів беруть у полон.
Згодом українська сторона повідомила, що Андрій перебуває в російському полоні.
"В той момент я була дуже розгубленою, не знала, що робити та куди звертатися. Ми почали спілкуватися з близькими морпіхів, яких також взяли у полон. І вже разом почали звертатися всюди, куди тільки можна".
Аліна ділиться, в той період у неї була така сильна віра в те, що чоловік дуже скоро повернеться, що почала купувати та збирати для нього речі. Однак обміну все не було. І тільки у серпні росіяни підтвердили Андрію статус військовополоненого.
Зараз Аліна продовжує боротьбу за чоловіка. Каже, за 15 місяців написала десятки звернень, зробила сотні дзвінків. Та поки Андрій ще досі в руках окупантів.
Сашко чекає на свого батька
"Я вірю, що він тримається, бо знає, що ми на нього чекаємо. Сподіваюся, що наша зустріч відбудеться дуже скоро. І тепер моя найбільша мрія – обійняти коханого. Багато разів уявляла, якою буде наша зустріч. Точно можу сказати, що ми з сином та батьком приїдемо до нього в будь-яке місто, і я обов’язково привезу його улюблений борщ. А поки Андрій у полоні, ми з сином будемо продовжувати боротьбу за нього".
"Синочок, ти тільки живи!"
Леонід народився у багатодітній родині на Кіровоградщині. Його мати Світлана каже, син завжди був підтримкою та опорою для всіх.
"У нас дуже міцна родина, із чоловіком у шлюбі ми вже 32 роки. У нас шестеро дітей — син Леонід та п’ятеро доньок. І дівчата завжди рівнялися на Льоню, хотіли бути такими сильними та мужніми, як він. Сам же синок оточував всіх нас турботою. У нього вже є племінники, і для першого він став хрещеним батьком".
З дитинства Леонід займався спортом та бачив своє майбутнє у війську. Тому після школи планував вступити до академії, аби здійснити цю мрію. Однак навчання було платним, а сума за контракт була непідйомною для родини. Тож Леонід вступив до училища, вивчився й отримав диплом бухгалтера з відзнакою.
"Згодом вступив до технікуму на економіста. Та у 2014 році почалася російська агресія проти України. І саме в той період до закладу приїжджали наші кіровоградські кіборги. Леонід настільки надихнувся розмовами із ними, що вирішив забрати документи з технікуму і стати на захист своєї країни".
На той час Леоніду ще не було 20 років. Тому у військкоматі була потрібна згода матері. Та Світлана її не дала.
"Він довго за це на мене ображався. Перебрався до Кропивницького й почав працювати експедитором. Та у 2015 році зателефонував й сказав, що від своєї ідеї служити не відмовився. Попросив зібрати необхідні документи й пішов до армії".
Навчання Леонід проходив у Десні, де й пройшов відбір до 36 бригади 501 батальйону морської піхоти.
Службу Леонід ніс на приазовському напрямку. За цей період, каже Світлана, отримав уламкове поранення голови.
"У Маріуполі він зустрів свою кохану. П’ять роки вони зустрічалися і на вересень 2022 року вже запланували весілля. Розписатися хотіли там же, займалися організаційними питаннями. А моя майбутня невістка Світлана обирала сукню. Леонід дуже чекав на весілля. Він мріяв про справжню родину та дітей".
Леонід з коханою готувалися до весілля
Та через початок повномасштабної війни цим планам не судилося здійснитися.
"Коли розпочалася повномасштабна війна, Леонід був на позиціях. Пам’ятаю, як у перші дні телефонував нам і у його голосі я чула занепокоєння про всіх нас. А ще він постійно питав про новини. Я йому все розповідала, і за можливості навіть вмикала телевізор, аби він чув, що відбувається в країні".
З 26 лютого Леонід перестав виходити на зв’язок.
"Ми не знаходили собі місця. Постійно чекали хоч на якусь звістку від нього. І тільки 1 березня о 4-й ранку він зателефонував. Сказав, що вони відходять до Маріуполя, проте головне, що всі хлопці цілі. Лише у двох були легкі поранення".
Декілька днів Леонід ще писав мамі та нареченій, а потім знову зник на 16 днів. До цього заспокоював Світлану, казав, що вони тримаються і чекають на деблокаду.
26 березня Леонід знову зателефонував матері. Сказав, що вони йдуть на завдання і днів десять він не зможе виходити на зв’язок.
"Моє серце розривалося тієї миті. З новин знала, що в Маріуполі справжнє пекло. Та син мене заспокоював. Я питала в нього, чи є в них їжа. Він казав, що є. Хоча я розуміла, що він не зізнається. Навіть перебуваючи в надскладних умовах на території заводу імені Ілліча, він намагався підтримувати нас".
Того дня була остання розмова матері й сина.
На Леоніда чекає вся родина, наречена та жителі Кіровоградщини
"Я просила його про одне: "Синочок, ти тільки живи". Він сказав, що пообіцяти цього не може. Проте наголосив: якщо виживе — обов’язково приїде додому".
Відтоді Світлана не знала, що з її сином. Лише згодом вона побачила відео, як росіяни брали морпіхів у полон.
"Серце завмерло, коли я його побачила. На відео він шкутильгав, у нього було чи то поранення, чи то травма коліна. Я і досі не знаю, що з ним сталося".
Світлана каже, з того моменту вона почала стукати в усі двері, писати звернення, аби отримати хоч якусь звістку про Леоніда.
"Я зверталася до керівництва 36-ї бригади. Проте там мені нічого не сказали про сина, навіть промовчали про те, що він в полоні. Тривало розслідування, наших хлопців хотіли звинуватити у дезертирстві. І від цього ще болючіше. Бо моя дитина стояла на захисті нашої країни 8 років, завжди була на перших лініях в найзапекліших точках. І робив він це не заради грошей чи кар’єри. Він щиро любив свою Батьківщину".
6 липня 2022 російська сторона підтвердила Леоніду статус військовополоненого. А 4 січня Світлана побачила фото сина, яке опублікували росіяни.
"І це єдине, що в мене є. З 26 березня 2022 року я жодного разу не чула голос сина, не отримувала від нього жодного листа. Вже пройшло стільки обмінів, але серед звільнених немає морпіхів. Єдина людина з 501-го батальйону, яку повернули в Україну, була у грудні. І від тих, хто був з моїм сином у полоні, я дізнавалася, що він тримається".
Зараз на Леоніда чекає вся його родина, наречена та жителі Кіровоградщини.
"Я не випускаю телефона з рук, постійно чекаю, що ось-ось і мій синочок зателефонує. Його наречена також чекає на нього. Каже, що без Льоні не бачить свого життя. А ще за нього постійно питають наші земляки. Вони знають мого сина, яким він є сильним і пишаються, що він став на захист всіх нас. Поверніть мого сина!".
"Приїду в будь-яке місто, аби сказати, як сильно його кохаю"
Єлизавета родом з Миколаївщини. Так склалося, що після розлучення вона залишилася сама з однорічною дитиною на руках. І аби забезпечити свою родину, вийшла на роботу.
"Я працювала в аграрній галузі. Та якось мене відправили у відрядження в інший район. Там я і познайомилася з комбайнером Сергієм Кучером".
Спочатку, згадує Єлизавета, чоловік здався їй не дуже серйозним. Та вони почали спілкуватися, й тоді жінка зрозуміла, що перше враження було помилковим.
"Згодом я познайомила Сергія із сином, який одразу пішов до нього. Ми стали проводити більше часу разом, часто гуляли і дуже любили відвідувати зоопарк. Сергій був дуже добрим, щирим, турботливим і уважним. Він знав, що я люблю солодощі, тому під час кожного побачення приносив якісь смаколики для нас із сином".
У 2018 році Єлизавета і Сергій вирішили жити разом.
Єлизавета та Сергій планували весілля
"Ми переїхали до Снігурівського району, звідки я родом. Там взяли будинок й почали налагоджувати побут. Мій син став називати Сергія татом. А через рік у нас народилася донечка — копія чоловіка".
Напередодні повномасштабного вторгнення Єлизавета та Сергій планували весілля. Єлизавета каже, вже купили обручки, вишиванки, бо дуже хотіли у цей особливий день бути у національному вбранні. А ще дуже мріяли обвінчатися. та всі плани рухнули однієї миті — 24 лютого, у день повномасштабного вторгнення.
У перші ж дні повномасштабної війни Сергія мобілізували.
"Він хотів, аби я з дітьми виїхала на Закарпаття. Ми заправили автівку на останні гроші. Та наш район почали обстрілювати й дістатися до Очакова, куди чоловік мав прибути, стало неможливо. Автобуси не ходили, а перевізники відмовлялися їхати. Тому мій батько повіз Сергія сам. Палива вистачило лише на дорогу туди й додому".
Сергій повідомив Єлизаветі, що його відправляють на донецький напрямок у складі 501-го батальйону морської піхоти. А вранці наступного дня він сказав, що знаходиться в Маріуполі.
"З новин я знала, що в Маріуполі з перших днів було справжнє пекло. І коли дізналася, що там мій коханий, ледь втримала емоції".
Розмови з Сергієм ставали все рідшими. Натомість коли була можливість, він писав Єлизаветі, що з ним все добре, питав про неї та дітей.
"Тоді точилися бої за наше село. І його фактично окупували. Та я не казала чоловіку, що так і не змогла виїхати. Він дуже за нас переживав і я просто не мала права додати йому ще більше цих переживань".
У пекельному Маріуполі Єлизавета та діти стали промінчиком сонця та надією для Сергія. Жінка каже, він вірив, що дуже скоро повернеться додому, обійме її з дітьми. Казав, що кохає і що вони одружаться. Єлизавета ж пообіцяла коханому, що народить йому ще одну дитину. Тим часом росіяни вже повністю окупували їхнє село.
"Від людей ми дізналися, що нас почали шукати. Я встигла взяти невеличку сумку з речами та побігла з дітьми городами. Потім нам знову допомогли добрі люди й вивезли нас до Миколаєва".
Зв’язатися з Сергієм Єлизавета не могла через відсутність зв’язку у нього. Дуже переживала за коханого. Росіяни гатили по Миколаєву. Через пережите син замкнувся у собі, а у доньки почалися проблеми зі здоров'ям, тож жінка вирішила перебиратися до Тернопільської області.
Добрались туди 4 квітня і того ж дня Єлизавета дізналася, що Сергія взяли у полон.
"Спочатку батько скинув мені фотографію Сергія, потім я почала сама шукати хоч якусь інформацію про нього. Росіяни писали, що взяли морпіхів у полон. І на їхніх сайтах я знову побачила фото коханого. Тієї миті земля пішла з-під ніг. Я і досі не можу все це усвідомити. Дуже важко і боляче від цього. Тому для себе поставила бар'єр і постійно уявляю, що він на роботі та дуже скоро повернеться додому".
Відтоді Єлизавета почала звертатися в усі можливі інстанції, аби дізнатися бодай щось про чоловіка. Однак добилася лише того, що обидві сторони підтвердити йому статус військовополоненого.
"Я постійно молюся за свого чоловіка та його побратимів. Якось я відчула, що хочу піти до церкви. Там просила Бога, аби він послав мені хоч якийсь знак, що мій коханий живий. І сталося справжнє диво. Наступного дня мені зателефонував звільнений з полону військовослужбовець, який був в одній камері з моїм чоловіком. Він розповів, що Сергій тримається і просив передати, що дуже нас кохає".
Найбільша мрія - аби Сергій скоріше повернувся додому
Після деокупації села Єлизавета з дітьми повернулася додому. На щастя, їхній будинок вцілів. Його розмародерили, вибили двері. Та наразі жінка докладає максимум зусиль, аби привести його до ладу. Триматися Єлизаветі допомагають діти.
"Синові зараз 6 років, та він швидко подорослішав. Став справжньою підтримкою для мене і своєї сестрички. Постійно підбадьорює нас і щоразу каже, що тато дуже скоро повернеться. Я так в це вірю, що інколи мені здається, ось-ось і він відкриє двері будинку, зайде до кімнати та міцно обійме нас".
Та попри це, кожну ніч Єлизавета дає волю своїм почуттям. І не припиняє вірити у скоріше повернення чоловіка.
"Я щиро вірю, що невдовзі він зателефонує і скаже, що його звільнили. Ми з дітьми одразу поїдемо до нього у будь-яке місто, аби нарешті обійняти та сказати, як сильно ми його кохаємо".
Свої в Telegram 
