“Меч” загинув у бою. Дружина знайшла тіло коханого через пів року у деокупованому селі на Харківщині
Кохання з першого погляду
Подружжя Піскунових прожило, як то кажуть, душа в душу майже 35 років. Познайомилися вони, коли Вікторія ще вчилась і паралельно була на практиці в лікарні.
“Це справді було кохання з першого погляду. Коли я побачила його великі чорні очі, мов блискавка пронизала моє тіло. Досі пам'ятаю це відчуття. Зустрічалися майже 3 роки, потім весілля. Ми дуже були закохані один в одного і це почуття пронесли все життя! Це не красиві слова, це так і є. Багато друзів дивувались нашим ставленням одне до одного. Ми дуже рідко сварилися. Олександр 25 числа кожного місяця дарував квіти, бо ми в цей день познайомились. Він завжди був романтиком”.
Дитина з інвалідністю — це Божий дар
Вікторії було 20 років, коли вона завагітніла. Лікарі повідомили, що буде двійня. Які ж щасливими вони були! Але сталася біда.
"У мене були передчасно стрімкі пологи. Хлопчик народився мертвим, а донечка Агнета дуже слабенька. А у 5 місяців їй поставили діагноз — ДЦП у важкій формі. Вона не могла сама сидіти, ходити, стояти, жувати, говорити тощо. Лікарі казали, що проживе така дитина рік, не більше. Спочатку це був шок — чому це з нами!? Але потім ми зрозуміли, що це не випробування наших почуттів. Це Божий дар! Агнета навчила нас ще більше любити, терпіти, радіти. Мій чоловік був найкращим батьком, допомагав та підтримував у всьому. Мені не страшно було народити ще дитину, хоча було дуже важко".
Подружжя 25 років тому
Через 2 роки народилася Віолетта. Обидві дівчини були татовими донечками. Агнета всупереч прогнозам лікарів прожила майже 7 років.
"Це була велика втрата, біль, розчарування. Ми дуже довго не могли впоратися з цією втратою. Чоловік захопився філософією, релігією. Дуже багато читав: Біблію старослов’янською мовою, історію України, усі труди Григорія Сковороди та інших філософів. Захопився вітражами, навчався у Львові майстерності, потім сам почав займатися вітражами та художньою емаллю. У нього була мрія — надрукувати Острозьку Біблію та зробити для неї обкладинку з емалі".
Знав, що буде війна
Віолетта згадує, у 2000-х батько захопився українськими старовинними народними піснями під бандуру. Майже щодня слухав їх, проймався ними. А ще почав читати про традиції та історію своєї країни. Його це дуже захопило, аж серце почало боліти за націю.
"До того батько дуже добре розбирався в політиці, знав і слідкував за всіма новинами у світі. Коли почався Майдан, ми були в Донецьку. Він уважно слідкував, переживав і дуже добре знав, що це початок. На Майдан допомагати він не поїхав. Каже, що тоді злякався. Але це не правда, він готувався до справжньої війни та вивчав ворога. Попереджав всіх, кого знав, готував своїх знайомих, але йому мало хто вірив, люди були занадто несвідомі".
Олександр Піскунов
Олександр з дружиною збиралися з однодумцями біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Вікторія згадує, що тоді проукраїнських активістів було небагато.
"Згадую, що було страшно, бо по той бік стояли "тітушки" та "бюджетники", яких привозили автобусами на підтримку влади. Але ми все одно приходили кожні вихідні, щоб підтримати майданівців. Наприкінці лютого 2014 року, коли готувалися до весілля Віолетти, дізналися, що рашисти анексували наш Крим. І тоді чоловік вирішив, що поїде до Києва захищати країну".
Пішов захищати Україну у 50 років
Віолетта одружилася у перший день весни, а 2 березня її батько вже був у Києві й записався добровольцем до Національної гвардії України, яка тоді тільки починала формуватися. Пройшов навчання, склав присягу. Дружина Вікторія згадує, коли генерал Сергій Кульчицький побачив його у строю, то запитав скільки йому років, Олександр відповів — п’ятдесят. Генерал подав йому руку, сказав: "Молодець! Мені теж 50, нам випала честь захищати Україну!"
А потім у Донецьку почалася “руська весна”. Вікторія залишалася в місті, працювала фельдшером на “швидкій”, маючи за плечима понад 25 років стажу. Ніхто не знав, що її чоловік вже воює.
"І коли мої колеги, які підтримували путіна, сказали, що мене на першому блокпосту розстріляють за мою позицію, я зрозуміла — потрібно їхати з міста. Тоді Олександр знаходився під Слов'янськом. Я зібрала документи, цінні речі і 10 червня поїхали з донькою. Думали, що невдовзі повернемося, що Донецьк звільнять, як Слов'янськ. Але цього не сталося і в Донецьк з того часу більше ніхто з нас не приїздив".
У Києві Вікторія влаштувалася працювати на таку ж посаду у “швидку”. Олександр з Нацгвардії перевівся до Львівської 80-ї аеромобільної бригади, воїни якої на той момент були в найгарячіших точках. За словами доньки, брав участь у боях за Луганський аеропорт, за що отримав дві нагороди.
Олександр усвідомлював, що велика війна буде, і Крим та схід були тільки початком
"Ніяких поранень поки служив у нього не було. Він був дуже здоровий, в гарному фізичному стані, тренувався та давав ще фору 25-річним побратимам, які дуже його поважали й брали з нього приклад".
Разом у батальйоні Кульчицького
В кінці 2015 року Олександр звільнився із ЗСУ, подружжя стало налагоджувати своє нове життя. Все нове — робота, дім, друзі. Продали за пів ціни свою квартиру в Донецьку, на скільки вистачило коштів купили квартиру в селі Білогородка, на Київщині. Але Олександр не міг повернутися до мирного життя і підписав контракт — повернувся до рідної 80-ї аеромобільної бригади.
“Мене знайомі завжди запитували, як я змогла відпустити чоловіка на війну? Я завжди відповідаю, що наразі козака не можливо тримати біля себе! Багато не розуміли, як це покинути все — свій дім, все життя заради України. Сашуня завжди співав: “Козаченько їде на війноньку!”
Так і сталося у лютому 2022 року. Вікторія каже, чоловік відчував, що буде велика війна. 23 лютого, коли президент оголосив загальну мобілізацію, Олександр ввечері поїхав до Львова у свою частину, а на ранок росія почала бомбити всю Україну.
Подружжя у перші дні повномасштабної війни
“Сашко подзвонив мені о шостій ранку і сказав, щоб я їхала теж на захід у якийсь шпиталь. Шукав друзів та знайомих, котрі їдуть у той бік, щоб мене теж забрали. Але я сказала, що ми покинули Донецьк, Київ я не залишу. Тут мій дім! Зібрала речі в рюкзак і поїхала у батальйон Кульчицького, де у 2014 році починав воювати мій коханий. Олександр був шокований моїм рішенням, як потім розповідали його друзі. Він дуже переймався, що він у Львові, а я у Києві, на який наступали рашисти. І він повернувся теж у батальйон Кульчицького. Коли ми зустрілись, перше що сказав: "Ти знаєш, що ми “кульчики” для кацапів також “нацики”, як і “азовці”? Якщо потрапимо у полон, спочатку будуть тортури, а потім все одно вб'ють!"
Вікторія відповіла, що все розуміє. Тоді Олександр сказав, що віднині її позивний буде “Д'арк”.
29 квітня бачилися востаннє
Віолетта каже, мама одразу пройшла тренування на бойового медика. У квітні подружжя відправили на полігон перед виїздом на схід, там Олександр навчав дружину всім бойовим хитрощам. Через два тижні їх повинні були відправляти на Донбас. Але напередодні від'їзду командир сказав, що жінок не беруть, тому що ворог готується до 9 травня і буде дуже гаряче.
“Я двічі просила командира, він мені пообіцяв, що через кілька тижнів я зможу поїхати, але не зараз. Досі жалкую, що ми не були тоді разом! Пам'ятаю той день. 29 квітня, ранок. Колона виїхала на схід. Сашуля обійняв мене, ми так довго стояли. І я сказала: "Обіцяй, як завжди мені обіцяв, що ми будемо жити довго і щасливо!"
Він посміхнувся, поцілував і поїхав...
Прикрив побратимів ціною власного життя
На зв'язок “Меч” виходив рідко, тільки коли десь з'являвся інтернет або від його імені телефонували друзі, щоб повідомити дружині, що з ним все добре.
“Сашко ніколи не казав, де він і як там. Але я знала, що вони були біля Святогірська. 30-го травня він вийшов на зв'язок, я сказала, що знову їду на полігон, і 16 червня нас відправлять до них. Я дуже раділа, що нарешті його побачу і ми знову будемо разом. “Ти чекай мене!”, – сказала я. Це була наша остання розмова”.
1 червня 2022 року батальйон імені Кульчицького знаходився у селі Студенок Ізюмського району Харківської області. В цей день ворог оточив українських бійців, тому було вирішено відступати. Виходили наші захисники з боєм, під час якого Олександр отримав кульове поранення правої ноги.
За словами доньки, він самостійно наклав шину і сказав своїм молодшим побратимам, що залишиться і прикриє їх.
“Коли хлопці виходили, вони чули, що батько вже кидав гранати одна за одною. В полон він не здався б ніколи, батько занадто добре вивчив ворогів і знав, на що вони здатні. Того ж дня увечері мамі зателефонували і повідомили, що скоріше за все її чоловік загинув”.
Доньці до останнього не казала про смерть батька
Вікторія не повірила, що її коханий загинув. До ранку жінка сиділа і роздивлялась усі фотографії чоловіка та їхні спільні світлини.
“Поїхала в частину, а там ніхто нічого мені не міг сказати, крім того, що після бою є хлопці, які ще звідти виходять. Я чекала, дзвонила, у всіх, хто був з ним, запитувала, знову чекала. Щодня донька запитувала: “Тато дзвонив? І на свій день народження не подзвонив?” У нього був день народження 6 червня. Все казала, що немає зв'язку, а про те, що тато не вийшов із бою, промовчала. Я вже знала, що він був у Студенку, яке було окуповано, і розуміла, що з кожним днем шансів побачити його живим ставало все менше. Залишалося чекати та сподіватися”.
11 червня Вікторію з полігону викликали до частини і офіційно сповістили, що її чоловік зниклий безвісти, видали документи для подальшого оформлення, сказали, куди треба звертатися. У перший день літа в тому селі зникли безвісти 12 бійців батальйону Кульчицького.
“Командир частини на моє запитання, чи ведуть пошук наших хлопців, відповів: “Ні, потім пошуком будуть займатися ЗСУ”. І я вирішила вести пошуки самостійно. Ми створили групу, в якій були рідні всіх зниклих бійців. Один одного підтримували. Сподівалися, що наші хлопці в полоні. Шукали на ворожих ресурсах фото, відео. Хлопці з батальйону нам теж допомагали з пошуком. Шукали через Червоний хрест, СБУ. Кожен з нас продивлявся всі чати з полоненими. Я сподівалась, що чоловік був важкопоранений і попав в полон, він навіть був у списках полонених, але його так і не підтвердили. Десь вже в липні рашисти виставили у телеграм-каналі фото наших п'ятьох загиблих хлопців у Студенку, їх вже не можливо було впізнати. Місцеві казали, що російські солдати заборонили їх ховати. Так вони лежали 4 місяці на вулиці, біля паркану. Я точно знала, що мого коханого серед них немає”.
Американські журналісти допомогли знайти бійця
У вересні наші війська почали звільняти Харківщину. Вікторія щодня дивилися на карту і чекала деокупації села. 19 вересня стало відомо, що в Студенках майорить український прапор.
"Я знову просилася на схід, мені погодили. Доньці сказала, що їду на полігон. Рештки наших загиблих хлопців ексгумували й повезли до Дніпра. На той час усі рідні здали аналіз на ДНК. Але я розуміла, що знайшли тільки п’ять тіл, потім ще одного. Питання: а де інші бійці? Я разом з хлопцями з батальйону поїхала у село. Під час окупації тут залишалися 23 людини, вони не дуже йшли з нами на контакт. Знайшла школу, де хлопці востаннє бачили Олександра. Все обійшла поруч, нічого не знайшла. Вдруге знову поїхала вже з хлопцями, які були тоді поруч з чоловіком. Вони показали напрямок бою".
Віолетта була в шоці, коли дізналася, що мати вже на третій день після звільнення була у тому селі та ходила там повз замінованих місць в пошуках останків свого коханого чоловіка.
“Одного разу подзвонив побратим мого чоловіка і сказав, що є американські журналісти із The Washington Post, які можуть допомогти з пошуками. Ми зустрілися 27 листопада в селі. Було дуже холодно, озеро біля школи починало замерзати. Була версія, що тіла наших хлопців кинули у воду. Ми там теж шукали. Журналісти знову пройшлися по всім місцям, підіймали дрон, щоб зверху побачити поле бою. Знайшли ще частини людських рештків, відправили їх на експертизу. Я поїхала на завдання, а 5 грудня мені зателефонували й повідомили, що ці журналісти знову були у селі, спілкувалися з місцевими і один мешканець — Віктор, показав місце поховання бійця.
Це місце у Студенку на Харківщині, де росіяни поховали загиблого бійця батальйона Кульчицького Олександра Піскунова
Сказав, що росіяни самі присипали землею загиблого. І що 7 грудня сюди приїдуть слідчий, поліція, свідки та журналісти на ексгумацію. Я і в той день була в селі. Ми всі зустрілися і нас повезли на це місце — біля лісу на іншому боці села, десь за два кілометри від школи, де ми постійно шукали”.
Впізнала по титановий пластині і особистим речам
Біля двох дерев були рештки тіла, присипані мерзлою землею. Слідчий і поліція почали відкопувати. Панама — перше, що побачила Вікторія. Це була її панама. Вона подобалася Олександру, тому він її носив. Потім відкопали чотки. Жінка розуміла, що це речі її коханого, але вірити в це відмовлялася.
“Череп був розтрощений. Взяла частину нижньої щелепи і впізнала його зуби. Але все одно не вірила. Поліція далі викопувала. Ось останки правої ноги, на ній турнікет. Ось його штани. Ось його сорочка, у ній він був на останньому фото. Я все ще не хотіла в це вірити”.
Панамка Вікторії, яка так подобалась Олександру
Чотки Олександра, які Вікторія знайшла біля місця, де був похований її чоловік
За словами Віолетти, у батька була особливість — титанові пластина на ключиці. Він її зламав, коли за кілька років до повномасштабної війни впав з велосипеда.
“Зробили операцію і поставили пластину, щоб зросталось. Треба було її вже і знімати, але він не захотів. Ось по цій пластині мама його і впізнала”.
На лівій ключиці блищала пластина. І час для Вікторії зупинився. Все її життя зупинилося. Їй хотілося від болю кричати на весь світ.
"Потім все було, як уві сні. Підписувала документи. Рештки мого чоловіка запакували у чорний мішок, повезли на експертизу в Ізюм. Я їхала в машині, рахувала кільця та шурупи на пластині, у мене було фото рентгену в телефоні, і все ще сподівалась, що знайду якусь помилку. Розум розумів, що це Сашко, але серце не сприймало інформацію".
Пронести прапор у звільненому Донецьку
Поховали Олександра Піскунова “Меч” 12 грудня 2022 року у Києві. Захисник з Донецька не дожив п’ять днів до 58-річчя.
Донька загиблого героя каже: "Ця історія про велике кохання та величезну повагу один до одного. Про таку я навіть не читала у книжках. Мені дуже пощастило мати таких батьків".
Вікторія продовжує допомагати надавати медичну допомогу на фронті. Тепер вона бореться за незалежність України за двох.
"У мене відтепер немає мрії. У мене є мета, а точніше декілька — пронести у звільненому Донецьку прапор України, який покривав труну мого чоловіка, і поставити козацький хрест на тому місці, де загинув мій герой. А ще з побратимами довести пошук до кінця, ще не всіх хлопців ми знайшли. Хочемо віддати шану загиблим, бо герої не мають зникати безвісти!"
Свої в Telegram 
