Росіяни скинули на наш будинок у Маріуполі авіабомбу о четвертій ранку. Нам пощастило вижити
Адвокат Георгій Степаненко (ім’я героя змінене з метою безпеки) у блокадному Маріуполі прожив із сім'єю до 16 березня. Увесь цей час вони у буквальному сенсі боролися за життя — добували їжу, готували на багатті в умовах відсутності всіх комунікацій. Найстрашніше, з чим зіткнулася родина, став день, коли росіяни з літака скинули авіабомбу на їхній будинок. Вона влучила у четвертий під'їзд, знесла поверхи з 9 по 6. Тоді загинули близько 10 місцевих жителів, серед них дитина. Георгій поділився спогадами зі Свої про те, через що довелося пройти і як родина вибралася з блокадного міста.
Я не вірив у велику війну
До початку повномасштабного вторгнення Георгій працював адвокатом. Юриспруденції присвятив шість років життя. Чоловік каже, за рік до початку повномасштабної війни отримав свідоцтво про можливість займатися адвокатською діяльністю. А у вільний час він займався страйкболом.
Георгій каже, розмови про те, що почнеться повномасштабна війна, серед знайомих та колег почали ходити після того, як росія визнала території так званих "лднр".
"Багато людей з мого оточення були в стані напруги. Мій друг, який служив в "Азові", ще 23 лютого казав, що очікується загострення не лише на лінії фронту, а й в Маріуполі та інших містах в тому числі. Але я не вірив у те, що все відбудеться в таких масштабах".
Близько 5-ої ранку 24 лютого Георгій прокинувся від дзвінка колишньої тещі. Вона сказала йому, що почалась війна.
"Їй зателефонували знайомі, сказали, що почали обстрілювати Київ та інші міста. Я був сонний і не дуже розумів, що взагалі відбувається. А потім почав моніторити новини".
З тієї миті Георгій почав думати, як організовувати життя — власне і своєї родини.
Обстріли району
З перших днів вторгнення Георгій зі своєю колишньою дружиною та мамою були у власній квартирі по вулиці Троїцькій.
"Моя колишня теща та її мати жили неподалік від нас, в районі автостанції. Їхній будинок був на першій лінії — кутовий на в'їзді до Маріуполя. Ми розуміли, що там їм залишатися дуже небезпечно, тому забрали їх до себе".
Далі Георгій почав займатися організацією побуту у нових умовах та запасатися продуктами і ліками.
"У мене хронічне захворювання, я медикаментозно залежний. Ми розподілили обов’язки — хтось пішов у магазин, хтось в аптеку, а хтось на заправку".
Того ж дня, 24 лютого, Георгій повіз свого друга на точку збору, бо той добровольцем пішов захищати Маріуполь і приєднався до полку "Азов".
"До місця призначення я його так і не довіз, бо у мене зламалася машина. Відремонтувати її я не міг, тому просто кинув. Згодом її евакуатором вивезли на майданчик компанії родича. За мною приїхала колишня дружина і в обід ми повернулися додому".
Відтоді Георгій з родиною практично постійно залишалися на своєму 17-му мікрорайоні.
"Інколи, коли в місті ще був зв’язок, ми виїжджали, аби допомогти місцевим волонтерам. Разом з ними відвозили медикаменти до шпиталю в Кальміуський район, в обласну лікарню, а також гуманітарну допомогу в укриття на "Terrasport". Однак у перших числах березня всі комунікації в Маріуполі зникли і у нас почався етап виживання — готували на багатті біля під'їзду, збирали дрова, тоді навіть довелось розібрати частину сусідського паркана, ділилися продуктами та намагалися підтримувати одне одного".
Так був організований побут у дворі Георгія
Георгій згадує, з 6 березня почалися обстріли 17 мікрорайону.
"Того дня я вийшов на ринок, що поруч із моїм домом, аби знайти хоч якусь їжу. По цьому ринку вже були прильоти, було багато руйнувань. Крім цього були влучання у сусідні будинки у нашому дворі. Їх обстрілювали з артилерії. Я бачив влучання у сусідній будинок по вулиці Троїцькій — тоді снаряд влучив у дев'ятий поверх, у кутову квартиру, і зруйнувалися опорні стіни. Обстрілювали п'ятиповерховий будинок навпроти зупинки, пізніше від обстрілів він згорів майже повністю".
Авіаналіт на будинок
З 11 на 12 березня ворожого удару зазнав і будинок Георгія.
"Сталося це близько четвертої ранку, ми всією родиною спали в коридорі. На той час нас було восьмеро. Ми прокинулися від звука літака. Попри те, що вікна були щільно закриті, було дуже гучно. Та за декілька секунд ми почули потужний вибух. Стіни у квартирі сильно хитнуло. В той момент зловив себе на думці, що це останні хвилини чи навіть секунди нашого життя".
Трохи зачекавши, Георгій з родиною вибігли до підвалу.
"Вже там нам сусіди розповіли, що російський літак скинув авіабомбу на четвертий під’їзд. З 9-го по 6-ий поверх утворилася діра: ні квартир, ні стін вже не було".
З літака росіяни скинули бомбу на будинок Георгія
Тоді, каже Георгій, загинули приблизно 10 людей, які в момент удару були у своїх квартирах. Серед них була дитина — 11-річна гімнастка Катерина Дяченко та її батько.
"Після цього нальоту по району ще працювала артилерія. Ми сиділи в підвалі. А коли обстріли стихли, я піднявся до квартири, аби хоч якось прикрити вікна".
Георгій намагався хоч якось прикрити вікна в квартирі
Георгій згадує, згодом майже всі мешканці будинку вийшли на вулицю.
"Там вже самі побачили наслідки авіаудару. У будинку була діра, не було чотирьох поверхів. Навкруги валялися речі, рами, все було у склі. Лише в декількох квартирах залишилися вікна".
Обстріл під’їзду та окупація мікрорайону
Наступні декілька днів, каже Георгій, їхній мікрорайон обстрілювали все частіше.
Такий вигляд мав район після обстрілів росіян
"Росіяни наближалися до нас. 15 березня вони обстріляли мій під'їзд. А сусіди, які були у квартирах, згодом знайшли кулі. Обстрілювали нас з 30-міліметрових набоїв, імовірно з БМП чи БТР. Після цього обстрілу по моєму стояку згоріли квартири з другого по дев'ятий поверхи. А вже по обіді того ж дня окупанти зайшли в наш мікрорайон".
Будинок вигорів внаслідок чергового обстрілу росіян
Наступного дня Георгій з родиною вирішили, що час їхати з Маріуполя.
"Фільтрацію ми не проходили, проте протягом доби окупанти кілька разів приходили з обшуками до моєї квартири. Оскільки я займався страйкболом, у мене було спорядження, яке схоже на військове. Тому перш ніж нас випустили, росіяни змусили мене з піднятими вгору руками пояснювати, що це спорядження робить у мене вдома".
Георгій рушив за автівкою. Вона була захована в гаражі неподалік. Дорогою бачив багато загиблих серед цивільного населення.
"Я на власні очі бачив, як людей ховали прямо у зеленій зоні біля нашого будинку. Ховали й неподалік від обласної лікарні".
Коли Георгій повернувся до свого будинку, до нього підійшов військовослужбовець так званої "днр".
"Він був у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння і з автоматом Калашникова. Перевірив мої документи. А потім запропонував випити з ним. Почав розповідати, що в такому стані він знаходиться постійно, бо йому так легше жити. А ще казав, що з ним є полонені військові ЗСУ, які допомагають розносити гуманітарку".
Врешті-решт того ж дня Георгію з родиною вдалося вибратися з блокадного Маріуполя.
З другої спроби
Спочатку Георгій з родиною приїхали до родичів у передмістя Маріуполя.
"Селище було вже окуповане. Ми розуміли, що залишатися там не можемо. Тим паче, що з нами була родичка на 8-му місяці вагітності. Тож трохи оговтавшись, за декілька днів рушили до Бердянська, ми знали, що там формується колона на виїзд до Запоріжжя. Ми виїхали вранці, і вже за декілька годин колона рушила у бік Запоріжжя. Правда, до комендантської години ми так і не встигли приїхати у місто. Тому залишилися у Токмаку. Там місцеві прихистили нас і дозволили переночувати. До цього у них зупинялися наші знайомі. Попри окупацію, вони не боялися допомагати, навпаки, і за це їм велика вдячність. Вже наступного дня зранку ми поїхали далі. Дорогою було багато блокпостів окупантів. Вони передивлялися речі, ставили багато питань. Відчувалася сильна напруга, але нам вдалося все пройти".
Із Запоріжжя Георгій з рідними одразу поїхали до Дніпра. Там на декілька днів оселилися в готелі, якій безкоштовно надавали волонтери. Перепочили, відремонтували пошкоджену автівку й рушили до Вінниці.
"Я відвідав свого друга, який отримав поранення й лікувався у шпиталі. А звідти поїхали на Рівненщину, щоб навідатися до родичів".
За декілька днів Георгій з родиною опинилися у Львові.
У Георгія є "білий квиток". Проте він знову прийшов до військкомату, аби ще раз пройти комісію.
"За станом здоров’я мене взагалі зняли з військового обліку. Та на кордоні мене не пропустили, знову направили до військкомату. Там ще раз підтвердили, що я не придатний до служби в армії і з другої спроби мене пропустили".
На волонтерському автобусі Георгій з родиною приїхав до Польщі. Там декілька днів вони прожили у розподільчому центрі, а звідти поїхали до Нідерландів.
"Цю країну обрали, бо знали англійську. А ще у нас там була родичка, яка розповідала, що в країні дуже підтримують біженців й допомагають адаптуватися".
Георгій влаштувався на роботу на завод. Зараз продовжує вивчати мову.
"Я дуже вдячний цій країні за підтримку. Там ми отримали фінансову допомогу, нам надали житло й забезпечили гуманітарні потреби".
Попри те, що Георгію вдалося облаштуватися у новій країні, він щиро переймається долею України. Тому відвідує практично кожну мирну акцію на підтримку захисників, які й досі перебувають у ворожому полоні.
"Нещодавно я приєднався до місцевих волонтерів, разом із ними я збираю і доставляю допомогу для українців. Буквально днями ми передали на харківський напрямок речі, засоби гігієни, інвалідні візки та навіть апарати для гемодіалізу. Крім того, зібрали 850 кілограмів продуктів для жителів деокупованих територій, які вони отримають найближчим часом".
Свої в Telegram 
