Віддала дочку незнайомці і потрапила в полон. Історія мами маленької Аліси з бункеру "Азовсталі"
Вікторія Обідіна потрапила в російський полон: спочатку в ізоляторі тимчасового тримання у Донецьку, потім в дисциплінарному ізоляторі в Оленівській колонії та кілька днів в місцевому СІЗО Таганрога. Загалом за ґратами вона провела 5 місяців. Після звільнення Вікторія пройшла реабілітацію і переїхала до Польщі, де нині мешкають її рідні з донькою.
Ми поспілкувалися з Вікторією Обідіною, в деталях дізналися про події у фільтраційному таборі, про спробу врятуватися, про передачу дитини незнайомці, про 165 днів полону і про нинішнє життя за кордоном.
Вікторія з АлісоюФото: Сімейний архів
Вікторії Обідіній 28 років, вона родом з Волноваського району Донецької області. Після закінчення загальноосвітньої школи та медичного коледжу стала медичною сестрою у Донецьку. З початком війни навесні 2014 року з окупованого міста переїхала до Маріуполя. Працювала в травматологічному відділенні Маріупольської міської лікарні № 9. Після виходу з декретної відпустки у червні 2021 року підписала контракт зі Збройними силами України, працювала на посаді фельдшера в поліклініці.
З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, Вікторія мала змогу виїхати, однак залишилася в Маріуполі. 10 березня 2022 року приїхала на “Азовсталь”: вона разом з лікарями працювала в окремому бункері, де знаходилися тільки поранені військові. Неподалік заводу, у підвалі 9-поверхового будинку, переховувалася її 4-річна донька Аліса — дівчинка жила в цей час з нянею та родичами. Після 20 березня Вікторія завдяки допомозі військового забрала доньку до бункера. 17 квітня відео з Алісою у сховищі металургійного підприємства облетіло весь світ і стало резонансним: в кадрі дівчинка просила про евакуацію.
Публікуємо розмову з Вікторією у форматі монологу.
По тому відео нас впізнали
5 травня, коли “Червоний Хрест” організовував “зелені коридори”, мене намагалися вивезти як цивільну. Щоб не було компромату, військовий квиток знищила, смартфон — розбила. Коли мене почали виводити з “Азовсталі”, познайомилася з цивільними, які йшли з інших бункерів. Щоб у нас не відрізнялися історії, я створила свою. Але коли нас повезли у фільтраційний пункт у Безіменне, вони переглядали наші новини й бачили то відео з Алісою. А там на фоні казали, що вона донька військової медикині та допомагає пораненим українським бійцям. З цього відео мене й вирахували.
У таборі показали відео та запитали, чи то моя дитина? Моя, я відповіла. А що ще мала сказати? Аліса зі мною поряд стояла. Якби її поруч не було, звичайно ж, я б все заперечувала. Тоді мене приголомшили новиною: Алісу забирають у дитячий будинок в Донецьк, а мене — в полон. Говорять, десь на місяць. Це якщо вони на мене нічого не знайдуть, то відпустять. Судячи з того, що я просиділа 165 днів, мабуть, щось та знайшли.
Віддала Алісу незнайомці, щоб та відвезла її до Запоріжжя
7 травня колона мала рушити до Запоріжжя. Я просила “Червоний Хрест”, щоб вони довезли мою доньку, а в Запоріжжі Алісу вже забере дядько. Але мені сказали – ні! В наметі у фільтраційному таборі, де мене допитували, ще була дівчина. Вже трохи згодом ми познайомимося. Валерія чула мою історію. У Безіменному ми пробули два дні. Представник “Червоного Хреста” дав телефон, я подзвонила мамі, сказала, що вибралася з “Азовсталі”, але додому дістануся ще не скоро.
Віддавати Алісу у дитбудинок не хотіла, кажу, що вона зі мною буде у полоні. Валерія коли це почула, запропонувала свою допомогу. Каже, якщо хочеш, я її вивезу. Я одразу погодилася, бо розуміла — це остання надія. Представник “Червоного Хреста” допоміг скласти довіреність, але за фактом вона нічого не означала. То був текст без даних, я не пам'ятала номер свого паспорта, його в мене одразу забрали. І це було так: мене звуть Вікторія, дата народження, дозволяю Валерії вивезти мою дитину. Це було написано на шматочку папірця, відповідно ніде і ніким не завірений текст.
Валерія з Алісою в автобусіФото: Власний архів
Десь о шостій ранку 7 травня в автобуси почали розсаджуватися люди. А я мала туди посадити Алісу з Валерією. Коли ми підійшли до автобуса, там було багато людей, я змішалася з натовпом, щоб мене не помітили. Дівчата сіли в кінець автобуса, а сама всередину, поруч із хлопчиком з песиком. Собака до мене на коліна застрибнув, я його гладила. Всіх порахували й автобус поїхав. 8 годин в дорозі, наступна зупинка Мангуш. Тут мене вже чекали. До автобуса цілеспрямовано підійшли люди у військовій формі, сказали, щоб я з речами йшла за ними. І з Алісою.
Потім кажуть, щоб з донькою сідала в автівку. Я попросила, щоб дитина поїхала далі з моєю подругою, яку я знаю багато років. А насправді це не так, з Валерією познайомилися кілька днів тому. Але то було не важливо, мені хотілося, щоб Алісу вивезли на підконтрольну територію, де її вже чекали мої рідні. Добре, кажуть, виведи подругу, ми хоча б на неї подивимося. Лєра вийшла з автобуса, вони подивилися на неї та дали добро. Доньці сказала, що все буде добре, що скоро зустрінемося. Хоча розуміла, далі невідомість — куди мене повезуть і що зі мною буде ніхто не знає. Тому посміхнулася Алісі, помахала рукою. Жодної сльози не проронила, хоча нестерпно хотілося плакати.
Вікторія та ВалеріяФото: Власний архів
Били по ребрах, змушували на камеру говорити неправду
Обшукували та допитували мене в будівлі колишнього райвідділку. Потім відвели в кімнату, схопили за шию, повалили на підлогу, кілька разів вдарили по ребрах. Намагалися більше залякати, аніж нанести серйозних фізичних травм. Були різні питання, відповідала те, що вони хотіли почути. Потім відвели до одиночної камери, там я була сама.
9 травня мене забрали в Донецьк у відділ боротьби з організованою злочинністю. Їх цікавило, скільки поранених на “Азовсталі”, скільки запасів їжі, як довго ми ще зможемо в тих умовах протриматися. Звісно, на всі питання відповіді не відповідали дійсності. Потім було інтерв’ю на камеру по заздалегідь прописаному сценарію. І коли я говорила щось не по їхньому тексту, камера зупинялася, мені давали в ребра і потім камеру знову вмикали. Довелося звернутися до Ірини Верещук (віцепрем'єр-міністр - міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій - Свої) з проханням повернути мені дитину.
Звісно, я цього не хотіла, бо розуміла, що через Алісу будуть на мене тиснути. Після інтерв'ю дозволили зателефонувати мамі, так я дізналась, що Аліса дісталася до Запоріжжя і направляється вже на захід країни.
Брудна тарілка з недоїдками та вода з водойми з рибами
1 червня мене перевели в Донецький ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), там я пробула місяць. В камері нас було четверо. Тричі годували, але ніколи не наїдалася. Прісна, малокалорійна їжа. Іноді в ній були таргани, наприклад, порубаний тарган разом з капустою в салаті. Ти настільки завжди хочеш їсти, що просто прибираєш його. А побутову хімію не видавали. Максимум, що нам вдалося випросити, то шматочок мила.
Вікторія ОбідінаФото: Власний архів
1 липня перевезли в Оленівську колонію. У двомісній камері розміром 3х4 метри нас було спочатку дев’ятеро, згодом вже 11. У нас було дві шконки (спальне місце у виправних установах — Свої), на кожній спало по двоє, решта — на підлозі. Камера була такою малою — щоб одній людині повернутися з одного боку на інший, треба було всім повертатися.
Їжа була однотипна, і гірша, ніж у Донецьку. Чай давали тільки зранку та ввечері. Питна вода була з водойми, іноді мені траплялися маленькі рибки. Ну, і запах цієї води, особливо у серпні, коли водойма почала цвісти. Вона була вже зі смаком тини. Вранці переважно перлова каша, на обід — борщ або суп, але то тільки назва. Бо наїстися цим було не можливо. На вечерю давали пшеничну або ячну каші з рибою.
Загалом в приміщенні, де я перебувала, нас жило понад 150 людей. У нас була камера для “штрафників”, там знаходилося десь 15 людей, а тарілок було всього, якщо не помиляюся, 60. Можливо, навіть і менше. І відповідно, якщо перші поїли, після тебе ніхто не миє тарілки, в них же насипають їжу іншим. І на вечерю була каша, іноді з перемолотою рибою. І коли ти їсиш рибу, кістки викладаєш на край тарілки, і наступній людині дають їжу з цими кістками. І ще момент — камера “штрафників” їла останньою, тож можете уявити, які тарілки вже були брудні.
Вікторія ОбідінаФото: Власний архів
Лише один раз мене відвезли на допит. Їх цікавило, чи вбивали українські військові в Маріуполі цивільних. Щодня виходила працювати — полоти траву на території колонії. Це була можливість побути на свіжому повітрі, бо знаходитися у переповненій камері неможливо.
У Аліси 3 жовтня день народження. Я благала, щоб мені дали можливість подзвонити рідним, дізнатися про доньку. Лише 4 числа дозволили це зробити. Швидко привітала доньку, мамі сказала, що знаходжуся в Оленівці.
Моральне знущання: в Таганрозі фотографували оголених
З вересня з Оленівки поступово почали вивозити людей, бо тут не було опалення. Розподіляли по різним колоніям. Я поки залишалася. В камері зі мною було ще троє. Після обіду заходять в нашу камеру, називають їхні прізвища, вони йдуть. Я сама залишилася. Почала "бити тривогу", вимагала керівника, з ким можна поспілкуватися. Хотіла знати, чому всіх забрали, а мене залишили? В колонії залишалися чужі люди, зрадники, я ж сказала співробітнику ФСБ, що хочу до своїх дівчат.
І мене відвезли в Таганрог разом з іншими. Нам зв'язали руки, зв'язали очі, посадили в “Урал”. Ми дуже довго їхали, дорогою заїжджали в кілька місць збирали ще людей. Розмовляти нам між собою не можна було, і коли ми приїхали, то нам одразу сказали, як треба стояти. Інакше кажучи “раком”. Руки позаду, пальці розчепірені, щоб між ними нічого не було і з заплющеними очима.
Нас відвели помитися в душову. Потім сфотографували з різних ракурсів, зняли на камеру. Без одягу. Повністю оголених. Віддали свої речі, натомість отримали робу, штани, труси, нічну сорочку та навіть зубну пасту з милом. Далі взяли відбитки пальців, ще раз сфотографували.
Провели допит: ім’я та прізвище, де і скільки служила, на якій посаді, хто командир, де жила, яка прописка тощо. І лише потім відвели в камеру.
Вирівнюйте спину та підніміть голову — ви в Україні!
17 жовтня нашу камеру і сусідню розбудили задовго до підйому. Ми знали, що Таганрог — це розподільний пункт, і звідти везуть в російські тюрми по всій країні. Але нам почали видавати наші речі, просили підтвердити, що не маємо до них претензій. Знову зав’язали очі, посадили в автівки з клітками. Довезли до аеродрому, звідти на літаку до Джанкоя. А там вже пересіли в “Урали”.
Всередині вантажівки не було конвою, він їхав позаду нас. Ми могли трохи підгледіти і зрозуміти за дорожніми знаками, що їдемо у бік Запоріжжя. Але намагалися заздалегідь не радіти, бо знали, що декілька разів обміни зривалися. Рівно до того моменту, поки не стало точно ясно — ми в Україні! Потім чуєш українську мову і слова: “Дівчата, ви в Україні! Можете вирівнювати спину, підняти голову. Ви на волі, ви більше не військовополонені”. Я кілька тижнів не могла повірити, що знаходжусь на свободі. За звичкою складала руки за спиною.
Далі реабілітація, медогляд. Через полон у мене, як і у багатьох, сталося порушення сну, трохи похитнулась психіка. Кілька місяців пила заспокійливе та снодійне. Але все одно періодично сниться, що мене арештовують, зв’язують і везуть у невідомому напрямку.
Донька не знає про полон, вона думає, що я була зайнята на роботі
За день до свого дня народження, 17 грудня, приїхала до Польщі. І нарешті обійняла доньку. Аліса стрибнула мені на руки і того дня ані на мить не відпускала. Відтоді я живу у Польщі. Аліса ходить у нульовий клас, тут така система. Вже вивчила мову, має багато друзів.
Зізнаюся, дуже сумую за Україною. І за службою, бо там я знайшла себе. Повернутися сама я не можу, треба брати з собою Алісу, але тут ми самі і нікому буде за нею дивитися поки я буду на роботі. Замкнуте коло. А ще обстріли. З донькою довго працював психолог, бо перебування у бункері, потім наша довга розлука відобразилася на ній.
Донька не знає, що я була у полоні. Бабуся їй казала, що я на роботі та дуже зайнята і тому не можу подзвонити. Вона брала мобільний телефон і розмовляла сама з собою, але подумки уявляла, що дзвонить мені. Запитувала, як у мене справи, розповідала, як пройшов її день. А ще майже кожного дня малювала нас.
Вікторія та АлісаФото: Власний архів
Зараз намагаюся втілити свої бажання — завжди мріяла про автівку. І нарешті я її придбала. Працюю на заводі, підробляю майстром по манікюру — цьому я навчилася, поки була на реабілітації. Малюю картини — це моє заспокійливе. І навіть їх продаю. А ще проводжу багато часу з донькою. Насолоджуємося життям.
Вікторія і Валерія зустрілися у листопаді 2022 року завдяки нашій журналістці Ганні Курцановській. Вона зв'язала їх у соціальній мережі.
Свої в Telegram 
