З мого кабінету вагнерівці вели репортажі, а сусіди навели на будинок. Історія Володимира Новикова
У Бахмуті Володимир Новиков був бізнесменом. Спочатку мав мережу магазинів, потім – будівельну базу та питомник, де розводив хвойні рослини. З початком російської агресії проти України, ще у 2014 році підприємцю доводилося шукати нові варіанти розвитку. Та у 2022 році Володимир втратив все. З робочого кабінету на базі вагнерівці вели репортажі, а за наведенням сусідів росіяни обстріляли його будинок. Про зрадників у місті, пережите та втрати Володимир розповів Своїм.
Великий бізнес у маленькому місті
Володимир народився у Кривому розі. Та коли йому виповнилося 9 років, з батьками переїхав до Бахмуту.
«Це невелике провінційне місто, яке точно підкорить серця тих, хто любить маленькі містечка. Там всі знають один одного, якщо не особисто, то в обличчя точно. Водія тролейбуса можна було завжди з легкістю впізнати».
Володимир каже, в Бахмуті було все, що потрібно для комфортного життя.
«В місті я започаткував власну справу, мав мережу магазинів. Коли зрозумів, що бізнес працює на мене, у 2000-их роках вирішив перебратися до Донецька. Думав, що зможу там жити. Але ні. Великі міста точно не для мене, тому я повернувся до Бахмуту, побудував там будинок й продовжив розвивати підприємницьку діяльність».
У Бахмуті Володимир розвивав власний бізнес
Згодом Володимир продав мережу магазинів й зайнявся будівельним бізнесом, який працював у регіоні. Радіус постачання продукції був близько 100 кілометрів.
«До 2014 року я займався постачанням бетонної продукції, а також будівництвом будинків з незйомною опалубкою, блоки на які виготовлялися на селидівському заводі».
Будівельний магазин на базі з камер спостереження
Та коли у 2014 році розпочалася російська агресія проти України Володимир потрохи став відходити від цієї справи. Бо на той час близько 70% потенційних клієнтів фактично стали відрізаними через російську окупацію українських територій.
«Крім того, через страх та незрозумілість люди перестали робити замовлення. Тож будівельний бізнес став нерентабельним. Саму будівельну базу ми не закинули, підтримували її розвиток».
Володимир згадує, коли з’явилися так звані «лднр», місцеві були у шоку. Майже рік вони жили у повному нерозумінні й сподівалися, що все скоро вирішиться й ворога виженуть з українських земель.
«Та цього не сталося, прийшло усвідомлення, що все це надовго. Тому ми почали шукати варіанти, як можна працювати з нашою базою. Наприклад, нам вдалося виготовляти гойдалки-кокони. За рік через інтернет продавали декілька сотень таких гойдалок. Крім того, виготовляли соляні світильники».
Такі гойдалки-кокони виготовляв Володимир
Проте то було лише сезонними роботами. Глобально на базі виготовляли парканні форми для стовпів. Паралельно підприємець зайнявся розведенням хвойних рослин: ялинок, сосен, туй, кипарисів та інших.
Згодом Володимир став розводити хвойні рослини
«Ми вирощували посадковий матеріал для великих питомників. Рослини вирощували у горщиках, а потім продавали їх тим, хто дорощував їх у полях. Планувалося, що за декілька років я мав повністю відійти від будівельного бізнесу й всі сили присвятити саме питомніку».
Виїжджати треба було ще у 2014 році
За словами Володимира, він досить пізно зрозумів, що з Бахмуту треба було виїжджати. При чому робити це треба було ще у 2014 році.
«Вже тоді в мене було усвідомлення того, що ми боремося не з так званими «лднр». Йде протистояння між росією та західним світом. І ми знаходимося не просто в країні, де йде це протистояння, а за 25 кілометрів від зони ризику».
Але на те, що він залишався у місті, було декілька причин.
«В мене хвора літня мати, яка, скоріш за все, не перенесла цього переїзду. Крім того, в мене був побудований будинок, бізнес. Я мав все, про що колись мріяв. Так, я розумію, що можна було продати бізнес, будинок. Створити все з нуля. Та насправді втримала мені така, здавалося б, банальна, але для мене особисто дуже важлива причина».
І це, каже Володимир, 52 кущів з 28 сортів винограду. Їх він посадив у 2011 році.
Володимир вирощував виноград з 2011 року
«Я розумів, що в мене просто немає другого життя, аби заново виростити цей виноград. За наявності коштів, будинок можна побудувати за пів року, відновити чи створити бізнес – за рік. А виростити той виноград за гроші ти ніколи не зможеш, на це йдуть роки сил, турботи, очікування. Посадив виноград сьогодні, скуштувати перший врожай можна лише за 6 років».
Тож, хоча обстріли неподалік Бахмута не вщухали, Володимир звик до цього й продовжив будувати життя у своєму місті.
«У 2017 році я бачив, як на Майорську будували великий пропускний пункт. І я в черговий раз переконувався, що ця війна надовго. Але це не заважало нам жити. В місті велись будівельні роботи, все працювало та розвивалося. Вкладалися гроші у бізнес, приймався місцевий бюджет, працювали якісь програми. Це нас заспокоювало й ми не розраховували на глобальний розвиток подій».
Скинуті маски
В день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Володимир з дружиною прокинулися від звуків вибухів. Того дня чоловік мав піти до лікарні, щоб здати аналізи
«Я почав читати новини й дізнався, що розпочалася повномасштабна війна, що обстрілюють всю країну. Тож мій похід до лікарні скасувався. Ми зібралися з дружиною й поїхали на роботу, аби виплатити співробітникам зарплату».
Коли Володимир зайшов до побутової будівлі, в робочих було свято.
З роботи Володимир з дружиною поїхали до магазину, аби зробити запаси продуктів та на заправку.
«Потім я почав обдзвонювати клієнтів. Мені треба було якось розв'язувати питання із їхніми замовленнями. На диво, більшість з них виявилися з проросійськими поглядами. Вони були впевнені, що боронити місто ніхто не буде, його просто здадуть. Тому наполягали на продовженні робіт. Тож ми швидко розібралися із замовленнями, аби не залишатися боржниками».
Виконавши всі зобов’язання перед замовниками, Володимир закрив базу. Туди приходили лише сторожі, які годували собак. А згодом чоловік пустив туди військових.
Прощання з будинком та бізнесом
Місто швидко оточили українськими блокпостами, на вулицях з’явилося багато військових.
«До себе я забрав свою матір, а цінні речі порозвозив по квартирах. Розумів, що обстрілів міста не уникнути, тому таким чином намагався врятувати хоч щось».
Володимир ділиться, він розумів, що залишатися в Бахмуті він не зможе, бо окупанти намагатимуться захопити Донеччину.
«Чесно кажучи, спочатку я не вірив, що Бахмут протримається понад 3-4 тижні. Тож настрій був, наче на похоронах. На початку березня з міста поїхали мої дружина з дитиною».
Сам же Володимир з Бахмуту виїхав наприкінці квітня. Згадує. за день до цього він приїхав на будівельну базу, аби віддати захисникам необхідні для них речі.
«Робочим, які залишалися на базі, я сказав, що буду приїжджати. Але було відчуття, що сюди я більше не повернуся. Тоді я пройшовся будівлею й подумки попрощався з нею. Це було дуже важко, мені здавалося, що бази більше немає і я її не побачу. Хоча там були встановлені камери й доки було світло, я міг би подивитися, що там відбувається. Але жодного разу цього не зробив».
В день від’їзду Володимир попрощався і з будинком. Потім він з мамою та ще однією містянкою виїхали з Бахмуту.
Обстріли за наводженням
Та після евакуації, Володимир ще двічі приїжджав до Бахмуту.
«Коли приїхав вперше і вийшов у сад, було відчуття, що я наче повернувся на той світ. Потім, коли ходив по дому. почав помічати те, на що раніше не звертав уваги: якісь тріщини на стінах, траву, що поросла під парканом».
Проте у Володимира все ще була надія, що вони з родиною зможуть повернутися у рідне місто.
«Ось тоді я був впевнений, що росіяни не зможуть взяти Донеччину та й Бахмут, скоріш за все, їм не по зубах. Тому в душі була надія, що ми зможемо повернутися».
Коли чоловік їхав до Бахмуту вдруге, повіз гуманітарну допомогу. Вантаж був дуже цінний, тож разом із Володимиром поїхала Світлана Кравченко. Це було в середині вересня, коли ворог все активніше обстрілював місто.
«До автівки я вчепив причіп. Думав, що коли їхатиму назад, зможу забрати хоч якісь побутові речі першої потреби. До того ж родичі та знайомі, які дізналися про мою поїздку, просили вивезти і їхні речі, які були для них цінними. Наприклад, фотографії чи якусь ковдру».
Коли під’їжджали до міста, Світлана сказала Володимиру, щоб той зняв з автівки український прапор. Мовляв, аби зайвий раз не дратувати місцевих.
«Та я розумів, що у місті можуть залишатися ще люди з проукраїнськими настроями. Тому вірив, що побачив наш прапор, це стане для них своєрідною підтримкою».
Діставшись до Бахмута, Володимир зі Світланою та своїми працівниками поїхали розвозити гуманітарну допомогу.
У Бахмут Володимир та Світлана привезли гуманітарку
«Люди, які приходили за цією допомогою, навіть не запропонували розвантажити її. Натомість фільмували все на телефон, який заряджали в тому ж пункті на генераторі. Коли я одного підізвав до себе, щоб спитати навіщо він це робить, отримав відповідь, щоб я якомога скоріше їхав, доки мене не повісили на дереві. Вони не соромилися брати від нас допомогу, й запевняли, що Україна зобов’язана ними опікуватися».
Коли гуманітарку розвантажили, Володимир поїхав до будинку матері. Вона жила за 10 хвилин від заводу шампанських вин, який вже був окупований вагнерівцями.
«Було дуже страшно, та я ризикнув. Мати просила забрати фотографії, матрац – пам’ятні речі, які були дуже дорогими для нас. Діставшись до місця, побачив, що розбитими вулицями бродять місцеві: і літні, і малі. А з сусіднього двору окупанти гатять з гаубиць. Я реагував на кожен постріл, а вони сміялися. Ще й, побачивши на автівці український прапор, кляли нашу владу та Україну в цілому».
Сваритися із місцевими Володимир не став. Каже, дав собі настанову не робити цього і не витрачати на це ресурси. Бо окрім будинку матері, треба було навідатися ще у декілька точок.
«І от коли я дістався останньої, що поруч із поліклінікою, там мій терпець урвався. Місцеві кляли мене, називали укрофашистом. Сварка ледь не дійшла до бійки».
В цей час під’їхали два танки, з яких вийшли наші військові. В розмові з ними воїни заспокоювали Володимира, мовляв, не треба рвати серце.
«Вони розповіли, що повернувшись із боя, коли опинилися серед місцевих, хвилин за 15 після цього їх накрило вогнем. Було зрозуміло, що ставалося це не без рук зрадників. Це в черговий раз пояснювало, чому захисники не любили бахмутян».
Захисники наполягали, щоб Володимир скоріше їхав з цього місця, бо знаходитися там понад 10 хвилин було небезпечно через обстріли за наводженням.
«Їхав мовчки з важким серцем. Я розумів, що ті хлопці скоріш за все загинуть. І все через зрадників, з якими ми жили в одному місті».
Володимира люди виганяли зі своїх дворів. Навіть коли він приїхав до свого будинку, прибігли сусіди й почали питати навіщо він тут. Вони просили його їхати, бо запевняли, що через той прапор на автівці обов’язково прилетить черговий російський снаряд.
«Та я все одно пішов ночувати до свого будинку. На той час він був цілим та неушкодженим. За день дуже втомився, тому одразу заснув. А вже за годину прокинувся від вибуху: міна прилетіла в метрі від будинку. Після цього прицільно відкрили вогонь по моєму подвір’ю. На четвертій міні я встиг добігти до погреба».
Вже там під звуки ворожих вибухів ворожих снарядів Володимир записав прощальне відео для родини. Думав, що живим з Бахмуту вибратися не зможе. У погребі він чув. як росіяни нищать його домівку, як вилітає дах, віконні рами, двері.
Володимир впевнений, його будинок обстріляли за наводженням.
«Прильоти були тільки у мій двір. Наведення дали сусіди».
Коли настав ранок, Володимир вийшов з укриття. Навкруги все було понівечено.Та на диво, його автівка вціліла.
«Зранку прийшли працівники, допомогли зібрати речі. Я зв’язався зі Світланою, яка теж ледве вціліла під російськими бомбардуваннями. Ми домовилися, що будемо виїжджати з міста».
Вагнерівці хазяйнували у напівзруйнованому кабінеті
Весь цей період Володимир був на зв’язку зі сторожами. Згадує, якось під час чергового обстрілу йому зателефонувала одна з працівниць.
«Вона кричала, що навкруги літають міни, всюди все розривається. Вона не розуміла, що робити, плакала. Пів години я намагався її заспокоїти».
Після цього Володимир сказав, аби сторожи не ночували на базі, а приходили лише, щоб погодувати собак.
«Після перших прильотів по базі мені було цікаво подивитися, що з нею. Тому мені надіслали фото. Згодом базу обстрілювали з літаків. Там були такі вирви від снарядів що можна було сховати вантажівку».
Востаннє, коли Володимир побачив, що сталося з його базою, ледве впізнав її. Росіяни повністю зруйнували велику 3-поверхову будівлю та цеху.
«Наприкінці 2022 року мої співробітники прислали мені ще одне відео. Й написали, що у напівзруйнованому моєму кабінеті сидять вагнерівці. Подивитися його я не змін, боявся своєї реакції».
Вагенрівці вели репортаж з кабінету Володимира
Відкрити відео Володимир наважився лише за декілька днів.
Ворог хазяйнував у напівзруйнованому кабінеті
«Я навіть не можу сказати, що відчув в той момент. Були дуже змішані емоції. Та мені стало настільки огидно, що ці вагнерівці доторкнулися до мого. Вони сиділи в моєму кріслі, їли за стійкою, ходили по зруйнованій ними ж будівлі, яку я створював та розвивав. Дуже огидно та боляче».
Про патріотів, ватників та сепаратистів
Володимир ділиться, у 2014 році ще не було настільки загострене сприйняття до прихильників та званого «руського миру».
«Вони не любили людей з проукраїнською позицією, а ми – прихильників путіна. Тому, якщо не торкатися цієї теми, то нам вдавалося якось співіснувати».
Вже після окупації росією частини українських земель, у 2015 році Володимир прийшов на зустріч випускників. Серед колишніх однокласників опинилися лише двоє, хто підтримував Україну.
«Ми не сварилися, бо не підіймали цю тему. Та після цієї зустрічі я впевнився, що більше ніколи не спілкуватися з ними».
За словами Володимира, справжніх патріотів у місті було менше ніж 1%. І переважна більшість з них згодом або стала волонтерами, або пішла воювати.
«Людей, які може не сильно люблять владу України, а ще більше – росію, розуміють, що треба жити краще та за правилами, таких у Бахмуті було десь 20%. Але це лише моя суб’єктивна думка».
Всі інші, каже Володимир, ватніки та сепари.
«Наприклад, якби людей гнали по закривавленій площі, то ватніки стояли б та аплодували. І таких у Бахмуті було близько 40%».
Всі інші – сепари. Бо вони намагаються всидіти на двох стільцях.
Жити своїм розумом
Зараз Володимир оселився у Києві. Він опікується матір’ю, яка після переїзду дуже сильно захворіла.
«Два місяці вона пролежала в комі, лікарі давали невтішні прогнози. Але сталося диво: вона прийшла до тями й з реанімації її перевели до кардіології. Протягом шістьох місяців вона пробула у лікарні. Наново вчилася спочатку сидіти, потім – ходити. Мати й досі потребує піклування».
Створювати новий бізнес Володимир поки не планує.
«Я купив автівку й став таксувати чотири рази на тиждень. Дружина продає товари в інтернеті, я їй теж трохи допомагаю. Зараз ми живемо одним днем й не будуємо плани на майбутнє».
За словами Володимира, у столиці дуже легко побачили людину зі сходу.
«І я, чесно кажучи, їх не люблю та не поважаю. Бо в переважній більшості вони не вірять в перемогу України. Особливо гостро це відчуття неповаги з’явилося, коли я вперше побував на похоронах наших захисників. І коли після прощання сів в автівку, сказав, що відтепер забуваю про будь-яку толерантність з цими зрадниками».
Особливо гостро Володимир реагував на поведінку жителів Сходу, коли поїхав отримувати гуманітарку.
«Вони приїжджають за допомогою при цьому, м’яко кажучи, не дуже люблять Україну. Якось у черзі я почув, як вони клянуть країну. Потім до мене підійшла жінка, яка евакуювалася з Краматорська. І почала розповідати, що наш край розбомбили наші, за її словами – укри. Попросив її пояснити це. Вона сказала, що Донеччину все одно забере росія, а наші просто бомблять все підряд, аби не віддати регіон цілим».
Тож тепер, коли з Володимиром намагаються поговорити знайомі чи бахмутяни, він питає: «руський корабель йде…?».
Володимир каже, українцям треба жити своїм розумом та менше слухати, що говорять в оточенні.
«Бо сепари кажуть, що ось-ось і росія окупує всю країну. Патріоти – що ось-ось і ми повернемо всі наші території. Та реальність зовсім інша. Я не вірю, що ворог зможе захопити нові землі. Але псувати життя може ще досить довго».
Крім того, Володимир запевняє, люди повинні зрозуміти, що Україна нікому нічого не винна у фінансовому плані.
«Україна будувала наші міста, оновлювала їх та робила дійсно комфортними для життя. Та все зруйнувала росія. Вона принесла до наших українських міст війну, зруйнувала будинки, бізнес. Тож тепер потрібно питати саме з росіян. Це вони повинні надавати нам компенсацію за зруйновані життя».
Свої в Telegram 
