Місто в мені. Знищена росією Красногорівка очима Олени Косінової
Олена Косінова все життя прожила у Красногорівці Мар'їнського району, що на Донеччині. Жінка докладала максимум зусиль, аби її місто розвивалося та було комфортним для життя. Коли у 2014 році розпочалася російська агресія проти України, місто стало прифронтовим. Люди пережили тимчасову окупацію, виживали в надважких умовах без комунікацій, та це їх не заламало. Завдяки підтримці волонтерів, міжнародних організацій, Олена разом з однодумцями налагоджувала життя у Красногорівці.
Оновлювали парки, облаштовували освітлення, ремонтували навчальні заклади та організовували різні активності. Попереду було багато планів, та повномасштабна війна розділила життя на "до" і "після". Нині Олена продовжує волонтерську діяльність на Київщині. І вже наголошує на необхідності створення стратегії відновлення Мар'їнської громади, свого міста та регіону в цілому.
"Місто в мені" – спецпроєкт Свої, в якому ми збираємо історії людей з міст сходу, які найбільше зруйновані росією. Серед них Авдіївка, Бахмут, Красногорівка, Мар'їнка, Попасна, Волноваха, Рубіжне. Попри втрати, відчай та біль, нині наші герої і героїні продовжують говорити про свої міста, розповідають їхню історію усупереч всьому.
Комфортне місто
Олена — корінна жителька Красногорівки. Каже, попри те, що місто невелике, воно було дуже гарним і комфортним.
"У 70-х роках наш парк відпочинку посів друге місце в Україні. Родзинкою стало те, що всі квітники були засаджені трояндами, штучна водойма для відпочинку містян та атракціони. Такий парк був єдиним у Мар'їнському районі".
Атракціони у Красногорівці
На той час у Красногорівці приділяли багато уваги впорядкуванню, тож там завжди було чисто й зелено. Зокрема, на центральній вулиці зранку навіть мили дороги від пилу.
"Особливо приваблювала тодішня вулиця Кирова, нині — Олександра Довженка. Там росли каштани, і так було приємно гуляти, коли вони розквітали. Було у нас три природні водойми для відпочинку. Пам’ятаю, як у дитинстві ми відпочивали на пляжі. Проте згодом все це стало занедбаним через небажання влади доглядати та розвивати".
У дитинстві Олена відпочивала на місцевому пляжі
У місті функціонував вогнетривкий завод, де працювали переважно місцеві і люди з навколишніх населених пунктів. Він був єдиним містоутворюючим підприємством, завдяки якому, згадує Олена, на розвиток міста надавалися чималі гроші.
"Тодішній директор Юрій Сагалевич багато зробив для міста. Та у 90-х роках підприємство приватизували, почали змінюватися власники. Багатьох працівників тоді скоротили".
Олена каже, відтоді, як завод перейшов у приватну власність, нове керівництво перестало виділяти кошти на благоустрій. І місто стало гірше виглядати.
Ще у Красногорівці був сільськогосподарський технікум, який у 2000-х роках став коледжем Луганського національного аграрного університету.
У Красногорівці працював аграрний коледж
"Також у місті працювало 5 шкіл, 7 дитячих садочків, професійно-технічне училище та районна лікарня. Якщо враховувати, що у Красногорівці жило 16 тисяч людей, то місто було дуже гарним і комфортним для проживання".
Маленька Олена в день першого дзвоника
Молодь переважно їздила на навчання до Донецька, доїхати куди можна було громадським транспортом менш як за годину.
"Звісно, часто після закінчення навчання молодь залишалася жити й працювати у Донецьку. Рідко хто повертався назад. Наприклад, у 2000-х роках у лікарні нових, молодих лікарів фактично не було. Там працювали навіть пенсіонери".
У 90-х почали з’являтися ФОПи. Тоді ж у Красногорівці створили пекарню, цех по виготовленню макаронних виробів.
"До декретної відпустки я працювала на заводі, потім у центральній районній лікарні. У 2000-х почала працювати у Донецьку — у квітковому магазині і займалася ландшафтним дизайном. А коли він зачинився, організувала власну справу. Я пекла пряники та торти на замовлення".
Один з тортів, який приготувала Олена
Олена з чоловіком багато сил вкладали у свій будинок. На подвір'ї був садочок, альтанка та ставок, де квітнули латаття.
Сад біля будинку Олени
Проблеми з водою
Красногорівка отримувала питну воду з Донецька. Та у 2012 році "Компанія "Вода Донбасу" почала перекривати водопостачання у місто. Вода була за графіком — по дві години на добу.
"А наша влада сиділа, склавши руки, і ніяк не намагалася розв'язувати проблему. Аргументували це перекриття великою заборгованістю. Мовляв, жителі міста не сплачують за водопостачання".
Тоді місцеві жителі активізувалися: почали збирати підписи й писати листи до водоканалу, аби ті розібралися із ситуацією.
З’ясувалося, що головним боржником був саме вогнетривкий завод.
"У них навіть не було лічильників на воду. Умовно зазначали, що витрачають мінімум води. І, за їхніми словами, 3-літрової банки їм вистачало помити приміщення площею 50 квадратних метрів. І ось звідки з'явилася оця заборгованість. Ясно, що все це відбувалося не без обізнаності мера".
Наступного року Олена разом з іншими активними містянами почала активну діяльність, щоб розв'язати проблеми з водопостачанням.
"Ми звернулися до одного з донецьких телеканалів і запросили журналістів прийїхати та провести розслідування. Вони погодилися. У нас такі активісти були, які навіть в маршрутках розклеювали оголошення, що приїдуть журналісти поспілкуватися".
Коли знімальна група приїхала, аби поспілкуватися з жителями Красногорівки, на центральній площі зібралися понад триста місцевих.
"Серед них були двоє представників влади. Вони прийшли вже тоді, коли люди почали все розповідати. Коли це вже вирувало, кипіло. І хтось з людей почав кричати: "Владу геть".
Після цього журналісти, представники влади, працівники водоканалу та декілька активістів пішли на розмову до міської ради.
"Але нічого цікавого там не почули. І начебто вони погодилися, що будуть давати воду по графіку. Та потім представники влади ходили по домівках саме в той час, коли вода була у крані. Казали: "Відкрийте кран. Ось бачите — вода є, та й тиск гарний". І все це вони фіксували на камеру. То була звичайна показуха".
Через активну діяльність Олена та її родина неодноразово отримували погрози. Тоді на захист ставав чоловік.
"Після чергових погроз мій чоловік виштовхав чиновників з нашої оселі. До речі, серед них був перший заступник мера Микола Яворський, який жив і досі живе у Донецьку. Вони ще довго стояли на вулиці та заглядали у наші вікна. А вже вночі вікна у будинку нам розбили камінням".
Усвідомлення, що значить Україна
Коли розпочинався Євромайдан, Олена їхала до Києва, аби зустрітися з донькою.
"Ми приїхали до Києва зранку 1 грудня. І не могли зрозуміти, чому на вокзалі така кількість народу. Ми ж ніяких новин не дивилися. Ніч у потязі були. Потім спустилися в метро. Проходять повні вагони, не роблять зупинок, влізти неможливо".
Тоді, згадує Олена, люди їхали на Майдан, на Революцію Гідності.
"Коли повернулася додому, багато розповідала місцевим, що відбувалося у Києві. Вони вважали, що все було проплачено і незрозуміло для чого то все відбувалося. Та я ж бачила, хто їхав: туди їхали не "бродяги", як казали у Красногорівці. Туди їхали культурні люди, інтелігенція — це було видно".
Потім вдруге до Києва Олена потрапила у березні наступного року.
"І ми з донькою прийшли на Майдан. Ми йшли, а навкруги — все у квітах, лампадках. Сльози текли рікою, неможливо було стриматися".
Олена на Майдані у березні 2014 року
Тоді, згадує Олена, вона постійно дивилася новини, де йшлося про події Революції. Хоча ті повторювалися, дублювалися, та вона все одно роздивлялася кожну деталь, вслухувалася у кожне слово.
"Мене притягувало до телевізора, наче магнітом. Пам’ятаю сюжет, коли Майданом проносили труну із загиблим героєм. На фоні звучала "Гей, пливе кача". І от тоді, дивлячись на все це, почало приходити усвідомлення, що для мене значить Україна".
Просякнуті російською пропагандою
Коли у 2014 році розпочалася російська агресія проти України, Олена на власні очі бачила, як розгорталися перші проросійські мітинги у Донецьку.
"Того дня я везла у Донецьк замовлення. І там вперше побачила, як біля будівлі міськради збирається "нечисть". Мені хотілося кулемет взяти, щоб їх постріляти. Наркомани, алкаші і повії. Більше там нікого не було".
У Красногорівці, згадує Олена, так само проходив подібний мітинг на центральній площі. Він був присвячений утворенню так званих "лднр" та "референдуму".
На центральній площі збиралися прихильники "русского мира"
"Мій будинок якраз навпроти неї. Ми з чоловіком пішли подивитися, що там відбувається й послухати, про що говорять. Там несли таку нісенітницю. Мовляв, у школах навчатимуться геї, а дітей будуть привчати до цього, нав’язувати все це. А найдивнішим було те, що у цьому заході брав участь наш мер".
Тоді на мітинг приїхали люди з Донецька. Вони запропонували міському голові зняти український прапор з будівлі міськради, а замість нього повісити прапор так званої "днр".
"І він так хитро повівся тоді. Сказав, що це мають вирішувати жителі міста. Тоді український прапор залишився на місці".
Попри це, у травні в Красногорівці пройшов так званий "референдум".
У Красногорівці пройшов так званий "референдум"
"І деякі люди йшли голосувати. Коли ми питали, навіщо вони беруть у всьому цьому участь, відповідь була одна: "Ми маємо право на своє волевиявлення". Але мозок тоді ніхто з них не включав, він був просякнутий російською пропагандою".
За словами Олени, хоча референдум у Красногорівці проходив, реальна явка була невеликою.
У травні того ж року в Україні відбулися вибори президента. Олена входила до складу виборчої комісії у Красногорівці.
"Ми підготувалися, облаштували приміщення. Але бюлетені, які з Мар'їнки мали доставити у Красногорівку, так і не привезли".
Попри це, люди почали збиратися на голосування. Олена згадує, того дня до неї підійшов місцевий житель і сказав:
"Раніше я ніколи не брав участі у голосуванні. А зараз розумію, що настав час для змін, бо залишати все так, як є, просто не можна".
Проте вибори у місті так і не відбулися.
Російська окупація та звільнення
Місто продовжувало жити звичним життям. Хоча у сусідніх населених пунктах вже були перші обстріли, а деякі вже були захоплені російськими незаконними збройними формуваннями.
"До нас вони у місто зайшли 6 липня 2014 року. Того дня ми з іншими активістами домовилися провести перші збори для створення громадської організації. Приміщення, де ми мали зустрітися, знаходилося поблизу міськради і військкомату".
Дорогою активісти бачили, як у місто заїжджають автівки з озброєними людьми. Вони рухалися до будівлі військкомату, бо там був досить великий та облаштований підвал.
"Ми провели засідання. І розійшлися тихесенько. Вже згодом дізналися, що у тому підвалі перебував і Гіркін. Спочатку окупантів не було чутно, вони лише їздили містом".
Ввечері 11 липня вперше обстріляли Мар'їнку, яка знаходиться за 7 кілометрів від Красногорівки.
А вже 13 липня під обстріл потрапила Красногорівка.
"І одразу приїхали якісь телекомпанії російські. Було ясно, що вони знаходилися десь поруч, бо фактично одразу з’явилися на місці".
Після цього обстрілу з міста почали виїжджати місцеві жителі. Олена каже, за декілька днів з 16 тисяч залишилося близько чотирьох тисяч містян.
"У міськраді працювала заступниця мера Ірина Журавльова. Декілька разів було таке, що вона телефонувала знайомим і повідомляла час, коли очікується обстріл. І ось коли окупанти починали гатити по місту, а робили це саме окупанти, бо їм треба було зробити "картинку" й звинуватити українських військових у цьому, вони підготували автобуси. Хапали перехожих і силоміць саджали на евакуацію. Вивозили на автостанцію Донецька, і там лишали. Якийсь час ще працювало сполучення, тож "евакуйовані" могли повернутися назад у місто".
Обстріли міста ставали частішими. Продукти не завозили, тож люди могли купити їх лише у Донецьку. Чоловік Олени тоді ще працював на шахті, тож повертаючись з роботи привозив хліб для родини й сусідів.
"У нас не було підвалу, тож ховалася від ворожих снарядів у подруги. Її будинок був якраз поруч з міськрадою. Наприкінці липня ми зрозуміли, що щось відбувається. Окупанти якось активізувалися, їздили містом. А ще ми бачили, як вони щось вантажили в автівки біля військкомату".
Потім завантажені автівки колоною рушили з Красногорівки. У місті залишилися лише так звані "ополченці" та місцеві, які примкнули до них.
"Вранці 1 серпня ми знову побачили їхню активність. Вони почали перевдягатися у цивільний одяг. І все це супроводжувалося вибухами на околицях".
Тоді Олені зателефонувала знайома. Сказала, щоб та йшла в укриття, бо зараз очікується бій. Мовляв, українські військові будуть визволяти Красногорівку.
"Я в той час несла сумки від свекрухи. Йду вулицею і думаю: "Кинути їх та бігти до подруги в укриття?". Та все-таки вирішила спочатку зайти додому. Залишила сумки, а потім пішла до подруги. Ми сиділи у підвалі в очікуванні. Лише інколи виглядали, аби зрозуміти, що відбувається. Дивлюся на площу, а там наші — Правий сектор. Тільки-но я опустила голову, аби залізти назад, як наді мною просвистіла ворожа куля".
Бій розпочався 1 серпня о 18:40 й тривав близько 40 хвилин. Потім настала тиша.
"Тиша була, як у могилі. Ми не могли просто так сидіти й вирішили знову визирнути. Побачили, як хлопці з 20-го окремого батальйону територіальної оборони Дніпра вішають над будівлею міськради наш прапор".
Того дня Красногорівку звільнили від окупантів.
Фото зроблено 1 серпня 2014 року
"Та попри це, у місті з 2014 року і по нині працює лише російське телебачення. Українських каналів там взагалі немає. Тому щодня всі ці роки місцевим нав’язуються російські наративи".
Допомога з Дніпра
Олена згадує, тоді у місто так і не повернулася влада. Тому вона вже наступного дня після звільнення пішла до військових.
"Сказала їм, що влади немає, що треба щось робити. Вони дали нам пальне і ми поїхали до Маріуполя. На той час головою Донецької ОДА був Тарута. Проте ані він, ані його заступники нас не прийняли. Призначили зустріч на інший день".
Тож Олена знову прийшла до захисників. Вони поїхали до Курахового, звідки повернули у місто заступницю мера Журавльову.
"Вони ж познайомили мене з багатьма волонтерами з Дніпра, які на той час дуже підтримували жителів Красногорівки. Вони приїжджали до нас, привозили продукти та засоби гігієни. Опікувалися багатодітними та літніми людьми. Потім, вже у 2015 році, завдяки волонтерам організували поїздку до Дніпра для дітей з Красногорівки. У них була дуже весела й насичена розважальна програма, яка тривала тиждень".
Місто почало оживати. До Дня Незалежності відновили електропостачання.
"До цього ми жили без світла. Пам’ятаю, як воно з’явилося, я відкрила холодильник і навіть очі заплющила. Так вже ми відвикли від яскравих вогнів. На свято я напекла багато пиріжків і понесла їх нашим захисникам".
Проблеми волонтерські та комунальні
Офіційно зареєструвати організацію Олені так і не вдалося. Проте займатися громадською діяльністю вона з однодумцями не припинила.
"Нам і з Іспанії передавали гуманітарку, і зі Швейцарії. І все ми віддавали місцевим. Чомусь дехто вважав, що все найкраще ми могли взяти собі. Але у нас такого ніколи не було. Тому коли просили про допомогу у видачі чи розвантаженні, мало хто охоче йшов. Бо розуміли, що вигоди для них немає".
Видача допомоги у Красногорівці
Ця допомога, каже Олена, дуже рятувала жителів Красногорівки. Бо на той час багато хто втратив роботу через окупацію Донецька, транспортного сполучення не було і люди просто залишалися у місті. Вони не могли нікуди виїхати.
"У владі працювала лише Журавльова. Та у 2015 році вона просто не вийшла на роботу. І я почала телефонувати в Мар'їнську районну адміністрацію і вимагати, щоб щось зробили. Тоді змінився очільник, призначили Володимира Вікторовича Мороза. Я їздила до нього на прийом, як на роботу, раз на тиждень стабільно".
Олена вимагала від чиновника, аби той розв'язав проблеми з комунікаціями. Бо серед благ цивілізації було лише електропостачання. Проте внаслідок чергового обстрілу у січні 2015 року Красногорівка знову залишилася без світла — ворог перебив високовольтну лінію.
Так жили люди у Красногорівці через відсутність комунікацій
Опалення давно не було, тому люди обігрівалися буржуйками чи обігрівачами, що працюють від мережі. Газ в місті зник ще в середині 2014 року. Відновити його було неможливо через те, що газорозподільна станція знаходилася в зоні бойових дій.
"Та через відсутність електропостачання ми нічого зробити не могли. Тоді через страшенні січневі морози у місті семеро людей похилого віку замерзли у своїх ліжках та померли".
Проблема з водою також залишалася на порядку денному.
Зима у Красногорівці 2014-2015 рр.
"Воду ми набирали у свердловинах чи колодязях. Та щоб зробити запас, треба було відстояти у великій черзі. Лише у 2020 році, коли Зеленський приїжджав до Мар'їнки, люди розповіли йому про наші проблеми із водою. За його наказом мали побудувати фільтрувальні станції, щоб забезпечити громаду водою. Проте зробити це так і не встигли".
Святкування річниці визволення
Масштабно святкувати День визволення Красногорівки почали лише на другу річницю, у 2016 році. Та організацією свята займалися волонтери.
"Ми запускали у небо синьо-жовті кульки, організували автопробіг та концерт. Запросили на свято представників влади, але вони так і не прийшли".
Автопробіг на другу річницю визволення Красногорівки
Третю річницю святкування влада провела у спортивному комплексі. Але то, каже Олена, дуже відрізнялося від святкових дійств.
"Якраз тоді до шпиталів приїжджали капелани з Чернівців. І ми запропонували їм провести реквієм по військовим та місцевим мешканцям, що загинули внаслідок російської військової агресії. На площі з лампадок зробили герб. Капелани провели молебень".
Олена згадує, тоді на площі зібралися чимало містян. Та згодом неподалік вона побачила автівку, з якої вийшли керівник військово-цивільної адміністрації та його заступник. Вони так і не підійшли до людей, стояли осторонь та спостерігали за тим, що відбувається.
"Та тут до нас підійшли представники СБУ й кажуть, що отримали повідомлення, наче тут проходить антиукраїнський мітинг. Тут підійшли представники влади. Працівники Служби безпеки питають: "А від кого це так перегаром несе?" А це від керівників військово-цивільної адміністрації. Вони п'яні були. Потім поліція приїхала ще. Вони швидко розібралися, попросили вибачення. Але не влада просила вибачення перед капеланами. Перепрошував замість них начальник поліції".
Трансформація міста завдяки волонтерам
У 2017 році Олена разом з Ганною Геращенко зареєстрували громадську організацію "Наше Відродження — Донбас-Україна".
"У 2018 році ми потрапили на Форум місцевого розвитку в Вугледарі, де побачили, як працюють інші громади, як вони втілюють та реалізують багато суспільно важливих проєктів за підтримки міжнародних донорів. Вони нас надихнули на рух, на боротьбу, на роботу".
Олена з активістками у Красногорівці
Взимку 2018 року у Красногорівці була створена робоча група з громадської безпеки і соціальної згуртованості. До складу входили представники влади і громадськість. А у січні 2018 року волонтерка з Дніпра познайомила Олену з канадцем Стівом Кауфманом.
"Я розповіла йому про Красногорівку, про наших людей та проблеми, з якими ми зіткнулися. І він зголосився нам допомогти. Спочатку за його підтримки ми стали опікуватися самотніми літніми людьми: забезпечували їх засобами гігієни та продуктами".
Олена зі Стівом Кауфманом
Згодом, завдяки канадському волонтеру, змогли поставити вікна в спортивному залі та облаштувати їдальню у коледжі.
"Через пошкодження шкіл діти спочатку навчалися дистанційно. Та у 2015 році їх всіх зібрали в будівлі школи №5, яка вважалася відносно вцілілою. Пам’ятаю, як ми прийшли туди і побачили, що в кожному класі виділено окремий ряд для учнів інших класів. Ну, яке може бути навчання, якщо в кабінеті сидять діти 1 класу, а поряд 11 клас?".
Тож Олена з волонтерами почала порушувати питання щодо налагодження освітньої системи. Почався ремонт 4-ої школи.
"Робити ремонт у школі допомагала вся країна. І меблі, і фарби, і лінолеум давали. За кошти влади встановили батареї, вікна та зробили дах. Гуманітарна місія котел дала. Залишалося відкритим питанням щодо харчування. Тож завдяки Стіву Кауфману ми придбали школі професійне обладнання, духові шафи, печі, холодильники для їдальні".
Трохи згодом купували обладнання для кухні в дитячий садочок "Червона шапочка". Це все за кошти канадського волонтера. У дитячому садочку зробили сенсорну кімнату для дітей. Вона стала єдиною у Мар'їнському районі.
У садочку зробили сенсорну кімнату
У Красногорівці не було сучасного дитячого майданчика. Олена мріяла, аби він там з’явився.
"Нам вдалося облаштувати у парку сучасний, з безпечним покриттям, з гойдалками дитячий майданчик. Частину коштів надав Стів Кауфман, іншу — Естонська рада у справах біженців. Тоді на урочисте відкриття у Красногорівку приїхав навіть посол Естонії в Україні".
Майданчик з безпечним покриттям, який облаштували волонтери
Олена каже, якщо волонтери намагалися покращити життя, змінити Красногорівку, то владі було все одно.
"Ми розуміли, що самі маємо створювати комфортні умови для життя. Тому активно почали писати грантові заявки. Наприклад, завдяки грантовим коштам нам вдалося закупити ліхтарі для вуличного освітлення по центру міста, 70 штук. До цього освітлення у Красногорівці не було зовсім. Люди вже не пам'ятали, коли можна було ввечері вийти на прогулянку. І коли увімкнули це освітлення, дорослі поводилися, наче діти. Для них то було свято".
Центральна вулиця Довженка у Красногорівці, на якій було облаштоване освітлення
Згодом за підтримки донорів, у місті з’явилася майстерня "Ниточка добра", в яку придбали швейні та вишивальні машинки. Там усіх охочих навчали новій професії.
"Нам хотілося, аби в місті знову з’явилася зона відпочинку. Тому в парку облаштували рекреаційну зону: встановили альтанки, зробили спортивний майданчик, поставили тенісний стіл та столи для гри в шахи".
Рекреаційна зона у парку
З’явилися у місті і безпечні зупинки, де можна було зарядити телефон.
"Не забували ми й про культуру. Тому облаштували простір для проведення концертів. До нас приїздило багато артистів. І хоча людей приходило не багато, ми знали, що тут, з нами, ті, хто дійсно потребує змін та розвитку".
Один з концертів у Красногорівці
Долучалися до трансформації Красногорівки й місцеві жителі.
"Ми хотіли пофарбувати стовпи для ліхтарів. І пішли по людях збирати гроші на фарбу. Ті, хто нас знав, допомагали. Були ті, хто сумнівався. Проте зібрати кошти та реалізувати задум нам вдалося. Та коли ми пішли збирати гроші на інший проєкт — на бруківку, люди казали: "Я знаю, ви стовпи пофарбували, значить, гроші підуть туди, куди треба". Тоді було зібрано 25 тисяч гривень".
У 2021 році до Дня Незалежності, завдяки Стіву Кауфману, у парку на старі ліхтарі повісили нові яскраві лампи, вогні яких запалили на свято.
"Ми почали змінювати настрій людей, їхнє ставлення до міста та країни в цілому".
Початок повномасштабної війни
Попри те, що Красногорівка всі роки залишалася прифронтовим містом, волонтери та активісти намагались його розвивати. Попереду було багато планів та задумів. Але все змінилося 24 лютого 2022 року.
"Початок повномасштабного вторгнення для мене був неочікуваним, можливо, я про це не думала, Красногорівка взагалі всі 8 років до цього жила у війні. І багато до нас приїздило іноземних журналістів. Вони часто питали, чи готові ми до великої війни. Та я впевнено казала, що наші Збройні сили нас захистять".
Коли все розпочалося, Олена навіть не зрозуміла. 24 лютого вранці вона вийшла на ринок. Дорогою побачила знайому, яка блукала у пошуках радіоприймача.
"Почала питати навіщо він їй. Вона й повідомила мені страшну новину. А, як показав попередній досвід, радіо могло стати єдиним джерелом інформації для нас".
На той час чоловік Олени був в гостях у дітей та онуків в Ірпені. Вони разом вирішили поїхати до Львова.
"Чоловік спочатку поїхав із ними, а потім повернувся до мене у Красногорівку, де ми пробули до березня минулого року. Потім, коли обстріли почали посилюватися, почалися перебої зі світлом, ми вирішили поїхати до міста Українськ, що за 15 кілометрів від нас. З нами поїхала моя подруга з мамою".
Облаштуватися на новому місці допомогли волонтери. Вони ж безоплатно надали красногорівцям для проживання трикімнатну квартиру.
"Спали на підлозі на кариматах. Але головне, що там було тихо. Проте сидіти, склавши руки, ми не змогли, тому вирішили повернутися до волонтерських справ".
Олена з подругою стали возити гуманітарку та питну воду до Красногорівки. Згадує, кожна така поїздка була дуже ризикованою, бо місто постійно обстрілювали.
Олена стала свідком чергового російського удару по місту
"Якось ми приїхали й стався черговий ворожий обстріл. Тоді поранило місцевого жителя. Я звернулася до одного фермера, щоб той на машині відвіз його до Курахівської лікарні, та він відмовив. Тож ми повезли його самі".
Думати про майбутнє треба вже зараз
Наближалася зима. Олена розуміла, що будуть проблеми з опаленням. Та й на фронті відчувалося загострення. Тож вони з чоловіком переїхали до Ірпеня.
"Тут ми продовжили свою діяльність. Почали збирати інформацію про наших переселенців та намагалися їм допомогти. Багато ВПО живуть у Томашівській громаді на Київщині. Серед них і красногорівці. Ми вже встановили там тренажерний вуличний майданчик".
Спортивний майданчик на Київщині
Нині Красногорівка фактично зруйнована. Місто щодня обстрілюють росіяни. Та попри це, за інформацією поліції Донеччини, там все ще залишаються близько 1 000 цивільних мешканців.
"І найжахливіше, що люди туди повертаються. Вони просто не можуть вижити в нових містах, не можуть сплачувати за оренду, знайти роботу. А в місто продовжують постачати гуманітарну допомогу, тож на продукти їм не треба витрачати кошти. Крім того, так хоч і з перебоями, але є електропостачання. Можна набрати у свердловині води. Сплачувати за комунальні послуги не треба. Але вони не розуміють, що ситуація з кожним днем погіршується. І може статися таке, що люди залишаться без жодної допомоги".
Щодня Олена переглядає новини й місцеві чати. Зізнається, дуже боляче дивитися, як її місто рівняють із землею, знищують плоди роботи волонтерів та небайдужих.
Зруйнований ворожим снарядом будинок у Красногорівці
"Я бачу фото зруйнованих сусідніх будинків, шкіл, парків. І це дуже важко. Напередодні повномасштабної війни ми тільки-но зробили ремонт у нашій квартирі. Тоді здавалося, що все буде добре. Але вже наступного року все змінилося. Ми були змушені покинути домівку, місто. І тепер моя головна мрія і мета — дочекатися Перемоги".
Олена каже, вже зараз треба працювати над стратегією відновлення громади, міста та регіону в цілому.
"Хоч поки влада нас не чує. Ми — волонтери та активісти, готові брати активну участь в обговореннях, ділитися досвідом та вже зараз працювати над тим, щоб після Перемоги ми спокійно розпочали втілювати вже готові ідеї".
Свої в Telegram 
