Пишаюся, що я з Маріуполя. Євген Шевчук створив музичний лейбл на честь мікрорайону, де виріс

Незадовго до презентації 31-річний Євген Шевчук завітав до редакції Свої. У інтерв’ю Decorodi розповів про свій шлях діджея, як його батькові вдалося вибратися з окупації, про молодшого брата-азовця, який все ще в російському полоні, а також чому назвав свій музичний лейбл на честь одного з мікрорайонів Маріуполя.

Євген Шевчук у гостях у СвоїАвтор: Свої

Про музичні смаки та вечірки в Маріуполі

Електро — один з перших жанрів електронної музики, його батьками є німецький гурт Kraftwerk. Свого часу мій дідусь включав Kraftwerk на платівці і ми слухали разом. Можна сказати, що саме дідусь заклав у мені любов до якісної музики. Я великий фанат Swedish House Mafia, кайфую від їхньої музики, як слухач. На початку мій музичний смак формували Stephan Bodzin, Prodigy, DJ Aphrodite, Anthony Rother, John Digweed, Stanton Warriors, Carl Cox, Daft Punk, Underworld, Marc Romboy, Steve Angello, Justice, M83, Noisia, Boys Noize. Мені дуже пощастило, що деякі з них приїздили до Маріуполя.

Перша вечірка, на якій я зіграв, була у грудні 2011 року. Я тоді був Avitto, а в 2013 перейменувався на Decorodi. До речі, цей нікнейм вигадав разом з молодшим братом ще у 2012-му, тоді чомусь вирішив не брати його. Але всьому свій час.

Євген у МаріуполіАвтор: особистий архів

Але в Маріуполі грав техно. Переломний момент стався, коли у 2018 році переїхав до Києва. Ходив по клубах, зокрема в Closer, а там з усіх колонок звучало електро. У 2019 році за сімейними обставинами повернувся в Маріуполь. Столиця мене надихнула. Я ще деякий час грав і техно, і електро. З часом заявляються локальні вечірки, які все більше зацікавлені некомерційною музикою. У 2021-му заявляється Unform.
— вечірки за які, як кажуть “не соромно”. Де ми всі разом будували майданчики та кожен був зайнятий справою, яка принесла результат: Антон Москаленко, Володимир Кальченко, Олександр Шаруда та всі інші зробили великий внесок у розвиток клубної музики в Маріуполі. І за це першочергова подяка Марку (Peshka), який це зробив і найголовніше — продовжує розвивати проєкт вже в Києві.

Про сенсея серед українських музикантів

Хочу прояснити: діджей — це та людина, яка грає музику інших артистів, показує, як можна поєднувати різні жанри. Бо я згадую, що всі 13 років, що грав у Маріуполі, мені постійно “прилітало” — чому граю чужу музику і де моя музика? Зараз це викликає тільки сміх. Власну музику я почав писати у 2013 році. Я, як кажуть, “покоління продюсерів компʼютерної миші”. Для того, щоб стати лайв-артистом, треба мати безліч різного якісного обладнання, яке коштує великих грошей. Тому мій час лайв-артиста не настав. Але це поки що.

Виступ Євгена у МаріуполіАвтор: особистий архів

Серед українських музикантів є людина, яка не словом, а справою довела свою майстерність. І це Ярослав Саган aka Sagan, він завжди йшов до своєї цілі. Чому я так кажу? Тому що я бачив, як у нього все вийшло, він приклад того, коли весь час приділяєш улюбленій справі — це дає результат. Ярослав для мене — справжній друг, навіть, як “старший брат”, який для мене сенсей в музичній справі, йому дуже велика повага за підтримку.

Я, як ведмідь, взимку впадаю у сплячку, майже нічого не хочеться робити. Проте весною та влітку я продуктивний. За два дні зазвичай пишу треки. Для себе з’ясував, що над треком довго працювати не треба. Бо зазвичай так буває: напишеш музику, потім переробляєш, щось додаєш, щось прибираєш і в кінці все одно виявляється, що перший варіант був ідеальним.

Для саморозвитку дивлюся інтерв'ю знакових артистів та продюсерів. І не важливо, що вони зараз комерційні, попсові. Ці успішні люди свого часу теж були андеграундом. Це прогрес. Це еволюція. Без цього ніяк.

Про життя у перші дні вторгнення

Я ще з 2014 року казав, що живу на "пороховій бочці", яка рано чи пізно вибухне. Маріуполь на той час знаходився лише за 15 кілометрів від лінії фронту. І це сталося в лютому 2022-го. Ще за два дні до вторгнення російської армії я бачив колони легкових автівок, які їхали від АС-2 по дорозі в бік Запоріжжя. У мене вже тоді недобре відчуття було, подзвонив брату, він служить в “Азові”. Розповів про це, а він у відповідь лише розсміявся.

Євген на березі Азовського моряАвтор: особистий архів

А наступного дня прийшла смс: “Евакуація, 24 лютого, 4 ранку від “Порт-Сіті”. Я передав інформацію близьким та друзям, щоб вони покидали місто. І в той же день, 23 лютого, почались обстріли околиць міста. А 24-го вже ракетні атаки. В той день я не спав до ранку, в голові купа різних думок. Було відчуття “неминучого пиздеця”. Я тільки заснув, подзвонив брат. Каже, почалася війна, щоб збирав речі та їхав до бабусі на Франківщину.

26 лютого з друзями дісталися до бази “Азова”, там стояла братова автівка. Це від нашого дому десь за 13 кілометрів. А вона не заводиться. Ми її штовхаємо, а машина постійно глухне. До того ж ані я, ані друзі не вміємо їздити на механіці.

Тоді ж недалеко від нас впала ракета. Такий звук був, нібито метал ріжуть, тільки в десятки разів голосніше. І я тоді вперше в житті так сильно перелякався

Маріуполь — це дуже велика жертва. Пів мільйона людей залишились без підтримки з боку влади. Не було масштабної евакуації, лише кілька потягів. Я ж з міста виїхав 27 лютого. Пішки з дому дістався до гіпермаркету “Метро”, там на блокпосту “спіймав” рейсовий автобус до Дніпра.

Про батька в окупації

А батько залишився в Маріуполі. Сказав, що без молодшого сина нікуди не поїде. Ми тоді ще не уявляли, що буде далі. Андрій разом з побратимами з “Азову” боронив наше місто. І батько чекав. З 2 березня, коли в місті зник зв’язок, я нічого не знав про батька і тільки вже 24 квітня ми змогли поговорити по телефону.

10 травня — в той день я зміг знайти шлях, як його витягнути звіти, минаючи фільтрацію. Батько дістався до Бердянська, звідти мені зателефонувати. Я безмежно вдячний волонтерам Денису Мініну
та Денису Алтинову за те, що змогли вивезти батька на підконтрольну територію. Бо я знаю багато випадків, коли батьків військових брали в полон і навіть вбивали.

Батько Євгена після Маріуполя, де пробув 80 днівАвтор: особистий архів

Батько за три місяці в окупації схуд — шкіра та кістки. Контузія з гематомами через постріл танка у будинок, він якраз був у нашій квартирі. Як батько каже і з посмішкою згадує той день — 8 березня у нього другий день народження. Батько все витримав, він у мене вояка, ветеран афганської війни, тільки вже без здоров'я.

Про дві мрії

Про що я мрію? Повернутися і жити в Маріуполі. Мати свій будинок на узбережжі Азовського моря. Я вранці просинаюся, йду на балкон, курю цигарку і п’ю каву.

Хочеться повернутися додому і займатися улюбленою справою — музикою.

За ці два роки довелося в багатьох містах пожити: Дніпро, Івано-Франківськ, Львів, Одеса, Вінниця, Київ. Є такі міста, в яких я ні за що не жив би, деякі прийняв. Але душа моя залишалася в Маріуполі.

Брат Євгена понад 600 днів у російському полоніАвтор: особистий архів

Зараз моя найзаповітніша мрія — щоб скоріше з полону повернувся брат та інші його побратими. Вірю, що ця мрія здійсниться.

Про лейб на честь свого мікрорайону

23 лютого в барі “HVLV” я зібрав друзів, серед яких мій земляк діджей Peshka. Привід — презентація мого музичного лейбла. Назвав його District 23. Ідею лейблу виношував давно, але бачення та ідея, яким він мав бути, прийшли тільки вже після початку повномасштабної війни.

Назвав лейбл на честь 23-го мікрорайону, де я народився і жив допоки російські окупанти не вигнали з Маріуполя. На 23-му мікрорайоні я став тим, ким є зараз. Знаю маріупольців, які після переїзду в інші міста ще до війни, зокрема в Київ, забували своє коріння. Я ж навпаки — пишаюсь тим, що родом з Маріуполя.

Місяць тому Володимир Цема-Бурсов повернувся з полону. Майже за 2 роки чоловік схуд на 38 кілограмів

Родина Сербіних зі Святогірська мріє про новий дім у селі. Вони виховують 17 дітей і 24 онуків

Мій “Ейнар” боронив рідний Маріуполь. Рахую кожен день, чекаючи коханого з полону — вже 650