Оборонці Маріуполя вже 23 місяця утримуються в полоні росії. За них борются їхні дружини та діти
Практично два роки оборонці Маріуполя — заручники росії. Тих, хто ціною власного життя стояв на захисті місцевих, окупанти вже 23 місяці утримують у своїх катівнях. Весь цей час від них не було жодної звістки. Дружини полонених кричать на весь світ, аби якомога швидше обійняти коханих. Їхні маленькі діти вимушені виходити на акції разом із мамами, аби вибороти право жити та рости поруч із батьками.
Свої поспілкувалися з дружинами військовополонених, які обороняли Маріуполь. Кожна з історій сповнена коханням та вірою, силою та незламністю, боротьбою та надією.
У суботу, 16 березня, в багатьох містах України відбудуться акції «Два серця в полоні». Прийдіть, аби почути тих, хто на свободі став голосом військовополонених.
- Київ –12:00 – Майдан Незалежності;
- Миколаїв – 12:00 – Каштановий сквер;
- Запоріжжя – 15:00 – площа Маяковського;
- Черкаси – 12:00 – площа біля міської ради;
- Дніпро – 12:00 – Європейська площа;
- Кривий Ріг – 15:00 – ПК «Мистецький».
За Максима Скутельника бореться його дружина та 3-річний син, який мріє обійняти батька
Максим родом з Черкас. Службу ніж у складі 501 батальйону 36-ї бригади морської піхоти у Бердянську. Там же, під час святкування Дня міста, познайомився з Ілоною.
«Вперше ми зустрілися біля візитівки нашого міста — альтанки на Набережній. Він одразу підкорив мене своєю добротою та турботою. Він звик всіма опікуватися, адже Максим — найстарший в родині».
Через два тижні після знайомства Максим поїхав на першу ротацію. Проте розлука не вплинула на їхні стосунки.
«Я звикла чекати на нього. Пів року наше спілкування було лише в телефонному режимі. А коли він приїжджав додому, весь вільний час ми проводили разом. Ми дуже любили відпочивати на природі, тому з друзями виїжджали на пікнік у наметах, їздили на озеро рибалити».
Під час однієї з ротацій Максим потрапив під ворожий обстріл та отримав травму.
«А коли повернувся зі шпиталю, освідчився мені. Це було дуже несподівано».
Пара стала активно готуватися до весілля. Всією організацією займалися вдвох.
Весілля святкували у Бердянську в колі рідних та друзів
«Напередодні весілля у Максима народилася сестричка. Тому його мати приїхати не змогла. Я навіть пропонувала відкласти урочистості та провести цей день лише вдвох. Але Максим наполягав на весіллі. Тож святковий день з нами розділили мої близькі та наші друзі».
Максим завжди мріяв про дитину. Тож у грудні 2020 року у подружжя народився син.
«Чоловіка відпустили на місяць раніше додому, аби він був поруч зі мною. Максим наполягав на партнерських пологах. Спочатку я була проти, та коли в найважливіший для нас обох момент він тримав мене за руку, підтримував, зрозуміла, що помилялася. У перші дні після пологів чоловік сам опікувався дитиною, даючи мені час на відновлення».
Весь вільний час Максим присвячував родині.
Максим із сином
«Він звик опікуватися та дарувати свою любов. Взагалі Максим — найкращий батько й чоловік у світі. Перші слова, перші кроки дитини були найщасливішими моментами для нас. Чоловік мріяв водити сина на спортивні секції і навчити грати у футбол».
Попереду в родини було багато спільних планів та задумів. Проте їхньому здійсненню завадила повномасштабна війна.
«Ми з дитиною були вдома, у Бердянську. Коли о 5-й ранку я почула гучні звуки, подумала, що відбувається розвантаження в порту. Тоді ж зателефонував Максим і сказав, аби ми з сином їхали якомога далі від міста. Тож о 8-й ранку за нами приїхали родичі, з якими ми виїхали у село під Бердянськом».
2 березня це село окупували російські війська. Ілона згадує, зайшла ворожа техніка, а російські солдати розмістилися в будинках жителів. Тоді ж вона востаннє говорила з чоловіком — коли піхотинці відходили з позицій біля Широкиного до Маріуполя.
«Біля нашого будинку стояв російський танк. Окупанти сказали нам залишатися у підвалах. Там ми з сином пробули добу, доки ворог гатив по сусідньому населеному пункту».
Зв’язку та електроенергії у селі не було два тижні, тож Ілона не могла зателефонувати чоловіку.
Додзвонитися до Максима Ілона не могла. Надсилала повідомлення і лише інколи отримувала відповідь. Чоловік ніколи не засмучував дружину, тому у коротких СМС писав, що з ним все добре.
«Максим знав, що ми з сином в окупації, тому не хотів ще більше нас засмучувати. Ми виїхали без нічого, гроші були на картці, а зняти їх не було можливості. Тому аби вижити, мені довелося залишати дитину на родичів, а самій йти працювати перукарем. Мене дуже дивувало, що в той момент, коли за 70 кілометрів від села знищують Маріуполь, місцеві наводять красу. Але вибору в мене не було — я мала чимось годувати дитину».
6 квітня Ілона дізналася, що коханий потрапив у полон. Про це їй повідомила подруга, чоловік якої служив із Максимом.
«Я тоді навіть не знала, що думати. До того, що може бути полон нас ніхто не готував. Єдине, що заспокоювало — він живий».
За декілька днів родичі Ілони виїжджали з міста й запропонували їм із сином евакуюватися з ними. Попри страх, вона вирішила їхати, адже розуміла, що залишатися в окупації ще небезпечніше. А ще Ілона знала, що має боротися за коханого.
«Одразу ми приїхали до Запоріжжя. Там я дочекалася своїх подруг, чиї чоловіки побратими Максима. Одразу ми створили спільний чат. Спочатку там було близько тридцяти людей, зараз понад 250. Разом ми вирішили виходити на акції в підтримку військовополонених. Перша була після теракту в Оленівці».
У вересні 2022 року жінки оборонців звернулися до Координаційного штабу. Тоді ж Максимові надали статус військовополоненого й Ілона отримала лист від нього. Чоловік писав, що в нього все добре, він живий і дуже любить свою родину. Відповідь від дружини Максим отримав завдяки Червоному Хресту.
Разом з Ілоною на всіх акціях в підтримку військовополонених завжди буває її син.
Дружина разом із сином під час акції
«Можливо, це і недоречно. Але хай світ бачить, що наші військовополонені, як і їхні діти, — заручники. І замість щасливого та безтурботного дитинства вони змушені боротися за право бути із батьками».
Ілона ділиться, вона часто уявляє зустріч із чоловіком.
«Коли його побачу, не буду говорити нічого, а просто обійму коханого. Я просто буду йому вдячна за те, що він витримав всі випробування та повернувся до нас».
Микола Шустров став сенсом життя для дружини, яка мріє обійняти коханого та вибачитися за довгу розлуку
Ганна та Микола родом з Маріуполя.
«Познайомилися ми наприкінці 2014 року, коли я навчалася у технікумі. Спочатку я не сприймала Миколу серйозно. А він навпаки — намагався дізнатися про мене якомога більше. Коли спитав про моє хобі, жартома відповіла, що вишиваю хрестиком. Він підхопив цю тему й сказав, що теж розуміється на вишивці, адже його мати власноруч вишиває картини».
Та вже після першого побачення Ганна зрозуміла, що вони з Миколою доповнюють одне одного. Каже, було відчуття, що вони давно знайомі, адже розумілися з пів слова, а їхні думки та погляди на життя повністю співпадали.
«Він дуже розумний, а, головне, що прагне розвитку. Я знала, що разом ми не будемо стояти на місці».
На той час Микола працював на комбінаті імені Ілліча. Та попри дуже напружений графік, після роботи часто приїжджав до Ганни у гуртожиток, аби приготувати вечерю та нагодувати її смаколиками.
Микола та Ганна в Маріуполі
«Він постійно намагався мене здивувати та порадувати. Пам’ятаю, як якось весною в розмові згадала про бузок. Вже наступного дня він зустрів мене з роботи з букетом».
Стосунки пари розвивалися стрімко. І на День закоханих, у 2020 році, Микола освідчився Ганні.
«Ми були у місцевому ресторані. Якоїсь миті я раптово відчула, що Микола чимось схвильований. Спитала, чи все в нього добре, та замість відповіді він дістав каблучку і спитав: «Ти вийдеш за мене?». Звичайно, я погодилася».
Гучного весілля Микола та Ганна не влаштовували. Розписалися та полетіли на відпочинок до Єгипту.
«Чоловік тоді вже був у війську. Проте нашим стосункам це не заважало. Вечори та вихідні ми проводили разом. Зазвичай гуляли містом та часто бували на пірсі — нам дуже подобалося бувати біля моря. А ще разом ходили до спортзалу».
Про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення Ганна здогадувалася. Каже, було багато передвісників: закрився магазин техніки, місцеві почали або евакуйовуватися, або робити запаси продуктів.
«Ввечері 22 лютого Микола запропонував мені виїхати, та я одразу відмовилася, адже не могла залишитися чоловіка самого. Та й не вірила в такі масштаби трагедії».
Коли 24 лютого Маріуполь прокинувся від вибухів, Ганна до останнього гнала від себе думки про можливий наступ.
«Та вранці мені зателефонував чоловік й сказав, аби я збирала валізу. На мої питання про те, що сталося, він не відповідав. Я почала читати новини й зрозуміла, що звуки вибухів мені не почулися. А міста України опинилися під ворожим вогнем».
Попри те, що валіза була зібрана, Ганна з Маріуполя не поїхала. Каже, було відчуття, що у разі евакуації вона буде вважати, що зрадила чоловіка. Крім того, був страх невідомості, адже оголошеного «зеленого коридору» не було.
«Хоча в перші дні курсували потяги, я розуміла, що в місті розпочався справжній хаос. Я боялася, що можу або не влізти у вагон, або потрапити під обстріл і просто не доїхати до місця призначення».
Ганна залишалася вдома сама. Згадує, спочатку чоловік телефонував їй, згодом став тільки надсилати повідомлення.
«Та коли у місті зник зв’язок, ми більше не могли спілкуватися. Микола дуже переживав, що я була сама у квартирі без жодних комунікацій та провізії. Не знаю як, але він зміг зв’язатися з другом, який потім приїхав і забрав мене до себе».
Це було 5 березня. Відтоді від Миколи не було жодної звістки.
«Ми з родиною друга виїхали за місто і переховувалися у недобудованому будинку. Згодом російські військові почали штурмувати цю будівлю. Та коли зрозуміли, що там лише цивільні, по одному стали викликати нас на перевірку. Я дуже переживала, що у них є якісь списки і вони розпитуватимуть про чоловіка. Про всяк випадок сховала обручку. Але, на щастя, мене не перевіряли».
21 березня Ганна з друзями наважилася на евакуацію.
Останні переписки в блокадному Маріуполі
«Коли під’їжджали до Мангуша, з’явився зв’язок. Я написала Миколі про те, що ми виїжджаємо. Майже одразу він зателефонував й дуже зрадів, коли дізнався, що ми живі й намагаємося вибратися. Сказав, що з ним все добре, і все. На цьому наша розмова закінчилася. Я набирала його ще раз, та він вже не відповідав: спочатку виклик скидали, потім взагалі вимкнули телефон. Як я дізналася згодом, цього ж дня Микола потрапив у полон».
Після евакуації Ганна оселилася на Львівщині. Там же знайшла відео, на якому впізнала Миколу. Зазначалося, що він разом з іншими захисниками утримувався в Оленівці.
«Я була у розпачі й не знала, що робити. Я стала звинувачувати себе в тому, що поїхала, адже думала, що перебуваючи в Маріуполі, могла б хоч чимось допомогти коханому. Та розуміла, що навіть, якби залишилася там, була б безсилою».
Ганна стала звертатися до Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро, СБУ, поліції, військової частини.
За практично два роки полону Ганна отримала декілька листів від коханого. Їх передавали волонтери з тимчасово окупованих територій.
«Микола питав про новини, про події у світі та чи не забули в Україні про них. Мені вдалося передати відповідь чоловікові. Я писала про те, що ми боремося за кожного і дуже чекаємо додому. Коли під час обмінів наші воїни поверталися, вони писали мені, що разом із чоловіком читали мої листи. І це був, наче ковток свіжого повітря для них».
Розповідати про те, що відбувається в полоні, Микола своїм побратимам заборонив.
«Єдине, що мені кажуть звільнені захисники, що мій чоловік тримається і навіть розповідає хлопцям про спортивні тренування та правила здорового харчування».
Зараз Ганна продовжує боротьбу за коханого. Вірить, що кожне нагадування про захисників, кожна акція, кожен допис дуже важливий. Адже це може прискорити обміни, а ще, коли наші воїни будуть звільнені, відчують, що про них пам’ятали.
Найзаповітніша мрія Ганни — повернути коханого з полону
«Кажуть, що не можна настільки розчинятися в людині. Та для мене Микола — моє життя. Тому я боротимуся за нього допоки він не буде на свободі».
Ганна каже, вона ні на мить не випускає телефона з рук, адже сподівається, що її коханий зателефонує й скаже, що все скінчилося і він повернувся.
«І я готова їхати до нього будь-куди, аби обійняти та вибачитися за таку довгу розлуку. Я розумію, що не все залежить від мене, але я дуже хочу це йому сказати».
Тепер на Ігоря Михальчука чекає не лише родина, а й майбутній кум, з яким вони разом були у полоні
З Ігорем Аліна познайомилася у Бердянську — вони служили у одній бригаді. Каже, після кількох тижнів спілкування почали зустрічатися.
«У 2018 році ми одружилися, а у жовтні того ж року у нас народилася донька. Наступного року контракт у Ігоря закінчився, тож декілька місяців він побув вдома. Але без служби він не міг, адже побратимів вважав другою родиною. Тому повернувся до війська і долучився до 501 батальйону морської піхоти».
У грудні 2020 року в подружжя народився син.
Щасливе подружжя з сином
«Коли чоловік приїжджав у відпустку, ми намагалися весь час бути разом. Взагалі, він дуже домашній. Тому ми насолоджувалися кожним спільним моментом. Навідувалися до батьків, гуляли містом та часто ходили до кав’ярень. Нам було дуже комфортно разом».
У грудні 2021 року Ігор поїхав на ротацію до Широкиного. За декілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення Аліна стала помічати хвилювання. Каже, чоловік рідше став виходити на зв’язок, натомість все частіше став писати про те, як сильно її кохає та просив берегти себе і дітей.
«Я сама — військовослужбовиця, і розуміла, що щось явно має відбуватися. Але зайвий раз не питала нічого в чоловіка і просто замовчувала свої переживання».
Вранці 24 лютого, коли ворог почав обстрілювати всю країну, звуків вибухів Аліна не чула. Та коли прокинулася, побачила понад 20 пропущених дзвінків від чоловіка.
«Одразу набрала його й спитала, що сталося. Він повідомив, що почалася повномасштабна війна та сказав, аби я збирала дітей та виїжджала на Львівщину. Та в той момент я дуже розгубилася».
Аліна ділиться, через переживання за чоловіка та страх евакуації вона вирішила залишатися у Бердянську.
«Спочатку, хоч і не часто, але Ігор телефонував мені. Він ніколи не жалівся, навпаки заспокоював мене. Четвертого березня зв’язок із ним зник. Лише за півтора тижні мені зателефонували з невідомого номера —— якийсь чоловік, сказав, що з Ігорем все добре, що він тримається. Пообіцяв набрати ще згодом, та сталося це через тиждень. Тоді він знову розповів про Ігоря та передав його прохання — аби ми берегли себе. Після цього зв’язок повністю зник».
Аліна каже, від переживань вона не знаходила собі місця. Кожного дня передивлялася новини, сподіваючись, що хоч щось дізнається про коханого.
Востаннє Ігор набирав Аліні 28 березня. Та поговорити подружжю не вдалося — в Бердянську зник зв’язок.
«Лише наступного дня до мене дійшло повідомлення від коханого. Почала набирати його, але трубку він так і не взяв».
Про те, що чоловік Аліни потрапив у полон, вона дізналася з соцмереж. Новину про це виклала однокласниця Ігоря.
«Я одразу їй зателефонувала й вона скинула мені посилання на ворожий паблік. Там я побачила свого чоловіка: як він з військовослужбовцями йшов із піднятими вгору руками на шикування. Я дуже запанікувала, заспокоювало лише одне — він живий».
Тоді ж Аліна вирішила, що має вибиратися з окупованого міста, аби боротися за повернення чоловіка з полону.
«За іронією долі родичі Ігоря передали окупантам інформацію про нас. Тому до нашої домівки прийшли представники ФСБ з обшуком. Одразу взяли мій телефон на перевірку. Але за день до цього я, наче щось відчувала, тому відформатувала з нього всю інформацію. Та вони знайшли до чого причепитися. У повідомленнях у мене були телефони перевізників до Запоріжжя. Спитали: «Навіщо тобі ці номери? Ти кудись зібралася?». Я чесно сказала, що їхатиму з міста. На що мені відповіли, аби я залишалася вдома і навіть не думала кудись виїжджати. Після цього попередження вони пішли».
Аліна ж вже наступного дня зв’язалася з перевізником та поїхала з Бердянська. Звідти виїхала до Миколаївської області.
«Я одразу звернулася до військкомату, поліції, подала всі необхідні заяви та документи. Звідти ми з дітьми рушили на Івано-Франківщину, а тепер живемо у Білій Церкві. Доньці я розповіла, що тато в полоні. Син батька не пам’ятає, адже востаннє вони бачилися, коли йому було 11 місяців. Лише коли бачить фото, голосно кричить: «Тато» та посміхається його світлинам».
Цілий рік, каже Аліна, після того, як Ігор потрапив у полон, російська сторона не підтверджувала його статус.
«Лише у квітні минулого року Червоний Хрест повідомив, що Ігорю надано статус військовополоненого. Тоді ж ми отримали листа від Національного інформаційного бюро. В ньому Ігор писав, що з ним все добре. А ще казав, що всіх нас любить та просить берегти себе».
Після цього жодної інформації про Ігоря не було. Аліна передивлялася всі новини, аби дізнатися про долю коханого. І лише у жовтні російський пропагандист виклав відео, на якому був Ігор.
Ігор до полону та під час допиту
«Я його ледве впізнала, він дуже схуд. А коли почала читати допис, дізналася, що коханого засудили на 23 роки».
Після цьогорічного січневого обміну Аліні зателефонував колишній військовополонений. Він розповів, що був з Ігорем в Іванівській області, згодом його перевезли в інше місце.
«Скоріш за все на тимчасово окуповану територію, адже засудили Ігоря на території так званої «днр». Зараз, за інформацією, яка зазначена в особистому кабінету Координаційного штабу, імовірно, Ігор перебуває у Кінешмі Іванівської області».
Згодом Аліні зателефонував звільнений з полону військовослужбовець Роман. Він розповів, що з Ігорем у 2022 році був у Старому Осколі.
«Він сказав, що з Ігорем все добре. Я розпитувала про стан чоловіка, чи не хворіє він. А Роман мене заспокоїв та розповів, що Ігор навіть його лікував та підтримував. А ще сказав, що після звільнення чоловіка ми станемо кумами, адже свого сина ми так і не встигли похрестити».
Аліна розповідає, що у Координаційному штабі кажуть, що засуджених українських захисників повертати з полону важче. Проте вона вірить у найскоріше звільнення коханого, намагається стукатися в усі двері, пише листи у всі можливі інстанції та виходить на акції підтримки. Інколи до заходів долучаються й діти.
Боротьа за чоловіка триває 23 місяці
«Моя найбільша мрія — аби коханий був поруч зі мною та дітьми. Для нього вже зібрана сумка з речами і тільки-то я дізнаюся, що він в Україні, поїду до нього будь-куди, аби обійняти та сказати, як сильно його кохаю. А вже згодом ми обов’язково похрестимо сина, адже тепер на Ігоря чекаємо не тільки ми, а й наш майбутній кум».
Анастасія чекає на коханого чоловіка Артура Шкеула та його брата Владислава, які досі не знають про долю один одного
Анастасія з Артуром разом вже майже десять років.
«Познайомив нас брат Артура — Владислав, який зустрічався із моєю подругою. Я була здивована його здібностям: за все, що він не брався, в нього виходило. А ще — він дуже чесний, відданий та дбайливий».
Анастасія і Артур часто влаштовували побачення біля моря. А ще пара любила грати в настільний теніс.
Артур та Анастасія на морській прогулянці
«Артур грав за бердянську команду у футбол. Тому на вихідних я бувала на його тренуваннях та матчах. Взагалі ми активно проводили час, гуляли містом та каталися на велосипедах».
Їхні стосунки стрімко розвивалися. Анастасія каже, була впевнена, що коли Артур наважиться освідчитися їй, вона це точно відчує.
«Та сталося це тоді, коли я цього точно не очікувала. Якось я погано почувалася, Артур сказав, що приїде й привезе ліки. Коли я відчинила двері, на порозі побачила коханого із квітами та обручкою».
Весілля було дуже пишне. В Бердянську зібралися всі рідні та побратими Артура. Анастасія згадує, то був один з найщасливіших днів для них та тих, хто був поряд.
«У нас було багато планів. Ми хотіли подорожувати, народити дитину та просто жити, насолоджуючись кожним днем».
Восени 2021 року Артур був на ротації у Широкиному. Але й тоді він зміг здивувати кохану. У жовтні він приїхав на декілька днів, аби привітати її з 25-річчям. Тоді подружжя бачилось востаннє.
«Фактично ми жили на телефоні. Ось і напередодні повномасштабної війни ми переписувалися пів ночі. Артур писав, як сильно мене кохає та казав про те, що дуже хоче дитину. Він не говорив про те, що відбувається у них на позиціях. Просив лише про те, щоб у разі загострення ситуації я виїжджала з міста».
Вранці 24 лютого Анастасії зателефонувала подруга з Маріуполя та розповіла про те, що місто накрило ворожим вогнем.
«Я одразу набрала Артура, але він не відповідав. Тоді ж мені написав Влад, який також був на ротації, але на інших позиціях. Він і повідомив про початок повномасштабної війни. Намагався мене заспокоїти та пообіцяв, що з ними все буде добре».
Анастасія вирішила залишатися вдома та чекати на чоловіка. Каже, до останнього не вірила в такі масштаби.
«Та згодом я дізналася, що Артур та Влад в Маріуполі. А там було справжнє пекло. Чоловік виходив на зв’язок дуже рідко. Раз на десять днів телефонував або надсилав повідомлення. Інколи звістки приходили від його побратимів».
Каже, в той період просто не знаходила собі місця. Анастасія знала, що Артур на території заводу «Азовмаш», але найстрашнішим було те, що оборонці залишилися без боєприпасів та провізії.
«Влад був на заводі імені «Ілліча». Якось він дізнавався інформацію про Артура, а потім писав мені. Але це було дуже рідко. Крім того, у Бердянську став зникати зв’язок та інтернет, що ще більш ускладнило нашу комунікацію».
Востаннє Анастасія говорила з Артуром 26 березня — за декілька днів до його дня народження. Навіть в той момент, коли в Маріуполі була надважка ситуація, він не казав про це, навпаки, більше переживав за кохану. Тоді ж він пообіцяв дружині вижити та повернутися.
«Попри те, що Артур наполягав на тому, щоб я виїжджала з Бердянська, я була вимушена залишитися. Моя подруга — дружина побратима чоловіка, хвора на онкологію. Вона мала робити щеплення, яке підтримує її імунну систему. Перевозити ліки не було можливості, тому ми вирішили триматися вдвох. Аби їй допомогти, я навчилася робити уколи в спину».
Новин з блокадного Маріуполя не надходило. Анастасія та подруга не знали про долю своїх близьких. Вони намагалися знайти хоч якусь інформацію про них.
«Ми моніторили всі ресурси, в тому числі й пропагандистські. В одному з них натрапили на відео та фотографії воїнів з нашого 501 батальйону та інших підрозділів. Там була світлина й Артура. Він був дуже виснажений, але живий. І це мене заспокоювало. А згодом я дізналася, що 12 квітня у полон потрапив і Владислав».
Відтоді, залишаючись в окупованому Бердянську, розпочалася боротьба Анастасії за чоловіка та його брата. Вона зв’язувалася із представниками Червоного Хреста та передавала інформацію до Національного інформбюро. Батько Артура був у Одеській області, тож звертався до поліції за місцем перебування.
Лише після того, як у серпні подруга Анастасії завершила процедури, вони виїхали до Запоріжжя. Тоді ж Анастасія отримала листа від чоловіка. Він писав, що з ним все добре, але просив, аби про них не забували та зверталися до всіх установ, аби якомога швидше витягнути їх з полону.
«Вже за тиждень ми організували одну з перших акцій на підтримку полонених. Ми намагалися привернути увагу до оборонців Маріуполя, які ціною власного життя та свободи зупиняли та стримували ворога».
Згодом Анастасія перебралася до Києва. Й почала звертатися до всіх, до кого тільки могла: до Координаційного штабу, Червоного Хреста, нардепів, представників міжнародних організацій.
Анастасія бореться за коханого та його брата
«Ми мусимо боротися за кожного полоненого. Всі вони в російських катівнях у надважких умовах. Від тих, кого вже вдалося повернути, я дізналася, що Артура утримують в колонії особливого режиму в Мордовії. Там все дуже жорстко: підйом о 6-й ранку, відбій — о 22-й. Полонених не виводять на вулицю, в камерах немає світла. А найжахливіше, що з ранку до вечора вони мають стояти, їм просто забороняють сідати. І я вже мовчу про тортури».
Владислава утримують у Луганській області.
«Хлопці, яких звільнили з полону, розповідали, що він тримається та вірить у швидке повернення до родини. На нього дуже чекають дружина та маленький синочок.
Тепер, каже Анастасія, її головна мета — витягнути з ворожих катівень Артура та Владислава.
Брати Артур та Владислав
«Вони не знають про долю один одного, про те, що з їхніми близькими. Тому коли вони повернуться, я обов’язково розповім їм всі останні новини. Фізично вони цілі, а ось морально дуже виснажені. Тому ми робитимемо все, аби вони якомога скоріше відновилися. Головне, що їх люблять, на них чекають та борються за них».
На Андрія Орла чекає дружина, яка готова їхати за ним будь-куди, аби бути поруч
Альона та Андрій познайомилися у соцмережі.
«Ми були підписані одне на одного. Якось Андрій виклав фото зі своїм побратимом — моїм знайомим. І я написала, аби він передав привіт. На що він відповів, аби я приходила до них в бар та сама привіталася. В той день я була на роботі, тому прийти не могла».
Та Андрій продовжив спілкування. Почав розпитувати, де Альона працює, які в неї хобі, чим цікавиться.
«На той час я працювала у луно-парку в Бердянську. І Андрій вирішив зробити сюрприз та прийшов до мене на роботу з морозивом. Але він не знав, що ми з напарником помінялися змінами. Тому смаколики дісталися напарнику. Ось така кумедна ситуація склалася у нас на початку знайомства».
Та згодом Андрій запросив Альону на прогулянку. Тоді, згадує, вона подивилася на нього іншими очима.
«Я завжди казала, що не люблю блакитнооких блондинів. Андрій же повністю зруйнував мої думки. Він настільки щирий, добрий, веселий, турботливий, і саме цим підкорив моє серце. З того моменту ми не розставалися».
Андрій та Альона стали одним цілим
Коли Андрій зі зборів приїздив на декілька годин у місто, одразу приходив до неї, аби просто побачитися та випити кави.
«Тоді я остаточно переконалася, що він — моя людина. На той час він розставляв пріоритети, в яких я була на першому місці. А це — найбільша цінність: бути одним цілим, цінувати одне одного та будувати спільне, щасливе майбутнє».
Про те, що почнеться повномасштабна війна Альона не здогадувалася. Андрій, який напередодні відправився на ротацію до Широкиного у складі 501 окремого батальйону морської піхоти, заспокоював кохану та переконував у тому, що все буде добре. Тому вона залишалася вдома, у Бердянську.
«Та згодом я дізналася — якщо для нас повномасштабне вторгнення розпочалося 24 лютого, то для хлопців, які були на першій ліній оборони, значно раніше. З середини лютого ворог розпочав наступ, стали точитися запеклі бої».
Але навіть в такій важкій ситуації, згадує Альона, Андрій намагався зберігати спокій та залишався у позитивному настрої.
Андрій став на захист Маріуполя
«На початку березня Андрій мені зателефонував і розповів, що вони отримали наказ відходити до Маріуполя та тримати оборону там. З 2014 року я займалася волонтерством та допомагала армії. Тому коханий попросив зібрати гуманітарку для захисників. Адже коли вони виходили з позицій, з собою взяли лише боєприпаси та зброю».
Альона одразу почала збирати допомогу. Каже, на той час Бердянськ вже був в окупації.
«Але я не боялася, адже розуміла, що мушу допомагати нашим захисникам. Та й завдяки волонтерству я відволікалася від тих подій, які відбувалися навколо».
Андрій на зв’язок виходив дуже рідко. А під час коротких розмов та у повідомленнях він і побратими постійно питали про новини. Адже Маріуполь був відрізаний від усіх комунікацій.
«Я робила короткі інформаційні звіти про ситуацію в країні, перекидала зведення. Але відповідь отримувала рідко. Одного разу, коли ми говорили з Андрієм, я спитала, коли він знову зможе подзвонити. На що він відповів, для того, щоб вийти до місця, де є зв’язок, треба подолати важкий шлях. При чому взагалі незрозуміло, чи зможе він дістатися до місця, адже ворог гатив по місту без зупинки. Тоді я остаточно усвідомила всю важкість ситуації».
А ще Альона дізналася, що Андрій дістав поранення і був у шпиталі.
«Я знала, що частина підрозділу Андрія перебувала на території заводу імені Ілліча, інша — на території заводу «Азовмаш». Після тієї розмови зв’язатися з ним я не могла. Лише коли 1 квітня виїздила з окупованого Бердянська, написала коханому повідомлення. Але воно було не прочитане. Я не знаходила собі місця, адже взагалі не розуміла, що з Андрієм. Лише 6 квітня колишній побратим Андрія скинув мені відео, на якому росіяни беруть наших захисників у полон. Там я побачила чоловіка».
Альона згадує, в той момент земля пішла з-під ніг. Була паніка та абсолютне нерозуміння того, що робити далі, куди звертатися та як визволяти чоловіка.
«Тоді ми з жінками та родичами оборонців Маріуполя скооперувалися та створили спільну групу, в якій почали збирати хоч якусь інформацію та шукати шляхи боротьби за наших рідних».
Згодом разом з активними жінками вони утворили громадську організацію «Спілка сімей військовополонених 501». І тепер підтримують не лише одна одну, а й тих, хто потребує допомоги.
«Ми організовуємо акції нагадування, пишемо листи, звертаємося всюди, куди тільки можна, аби наблизити звільнення наших рідних. Якщо є можливість, подібні перформанси проводимо і за кордоном. Весь світ має знати, що переживають наші оборонці у ворожих катівнях, та через що доводиться проходити їхнім близьким в роках розлуки».
Найочікуваніша подія - звільнення коханого
В евакуації Альона стала працювати в школі. За її словами, не скласти руки допомагає робота з дітьми.
«Своїми чистими думками, своєю атмосферою, поведінкою, спілкуванням вони витягли мене з того стану, в якому я перебувала. Я намагаюся розпланувати свій день так, аби відволіктися від поганих думок. Бо коли ми дізнаємося якісь новини, з’являється інформація про обмін — цей період просто неможливо спокійно пережити. Адже кожна хвилина наповнена сподіванням та вірою у повернення коханого».
Зв’язку з Андрієм немає вже практично два роки. Єдина інформація, яку дізналася Альона, була від вже звільнених з полону оборонців.
Зараз, каже Альона, її мрія — якомога скоріше обійняти чоловіка.
«Це найочікуваніший момент. Мені здається, що я кину все, та поїду до нього будь-куди. Головне — аби він повернувся. Я розумію, що після пережитого доведеться довго відновлюватись, та навіть наново вчитися жити. Але я буду поруч. І разом ми зможемо подолати все».
Свої в Telegram 
