Поки я на Донеччині — я дихаю. Оборонець «Ведмідь» про стереотипи, ждунів та рідний край
Євген на псевдо «Ведмідь» родом з Краматорська. У мирному житті займався ковальством, а з початком російської агресії проти України у 2014 році став на захист країни. З початком повномасштабного вторгнення пішов служити до Краматорської тероборони, нині — командир взводу в одному з підрозділів сил захисту оборони України. В інтерв’ю для Ukrainian Witness розповів про рідну Донеччину, побратимів зі сходу, якими пишається та розвіяв нав’язані суспільству стереотипи про схід.
Донбас не має нічого спільного з Україною
Якою ви пам’ятаєте Донецьку область до 2014 року?
— Такою, як і інші області. Я спілкуюся з багатьма дончанами, які не воюють. Вони кажуть: «Нам у 2014 році не була потрібна росія, нас і так все влаштовувало». Те, що Донеччину вважають проросійським краєм — це стереотип.
Яка різниця між Донеччиною і Донбасом?
— Донеччина — це Україна. А Донбас немає нічого спільного з Україною.
Чим ви займалися?
— Я — коваль. Працював із залізом, гнув залізяки й робив їх красивими. Одна з моїх робіт стоїть в Донецьку в парку кованих скульптур. Віктор Іванович Бурдук — голова Спілки ковалів. Зараз він співпрацює з окупантами, проводить фестивалі. Я обов'язково приїду в Донецьк, і ми обов’язково ще поговоримо.
Коли ви по-справжньому почали відчувати себе українцем?
— Напевно, року з 2012-го. Мені дуже пощастило з деякими вчителями. Була в мене вчителька української мови та літератури Лідія Петрівна Куліш. І от завдяки їй, її урокам я став націоналістом. Вона нам розповідала, що ми — українці. Тому ми слухалися її.
Ви пішли воювати у 2014 році. Після яких подій прийняли таке рішення?
— Подій було дуже багато, все було насиченим калейдоскопом. Але це було зважене рішення. Спочатку поїхали з хлопцями до Краматорського військкомату. Думали, там буде щось організовуватися. Адже в країні вже був ворог. А військкомат був закритий. І це було для мене диким. Потім знайшлися хлопці, які вже воювали. І так через знайомих вдалося влитися до лав одного з добровольчих підрозділів й з честю виконати свій обов’язок. Потім отримав поранення, був списаний.
Стереотипи про схід і захід
Існує побутовий стереотип, що здебільшого воюють люди з заходу чи центральної частини України. А східнякам ця війна не потрібна. Якщо вони і воюють, то на іншій стороні.
— Це нагадує тему Фаріон — хто якою мовою розмовляє. Скажу за себе: я — українець, серцем, душею. Це моя земля, моя Донеччина, не плутати з Донбасом. Набагато простіше бути Іриною Фаріон у Львові, ніж Василем Стусом на Донеччині. Якби я розмовляв українською мовою в Краматорську до 2014 року, я був би "білою вороною". Зараз я розмовляю українською. І я завжди вважав себе українцем. Цей вибір я зробив у 2014 році.
У мене був земляк, яким я пишаюся — 17-річний краматорчанин Степан Чубенко, якого закатували бойовики за погляди та українську стрічку на рюкзаку. Він займався футболом, був воротарем команди. Його зняли з електрички, й в 17 років цю дитину закатували.
Або, наприклад, Володимир Рибак з Горлівки, якого теж закатували. Він страшну смерть прийняв.
У мене є побратим з позивним «Хокей», який родом з-під Костянтинівки. Він професійно займався хокеєм, а зараз боронить країну на Авдіївському напрямку. Він долучився до війська ще зовсім юним — на той час йому було трохи більш як 20 років. І за два роки він пліч-о-пліч, в тому числі зі мною, пройшов багато бойових операцій. Зараз він головний сержант роти: своїм прикладом навчає, веде за собою людей. Ось такими хлопцями потрібно пишатися, бо вони — майбутнє України.
Ще один приклад — 50-річний побратим на псевдо «Президент». Це інтелігентна людина, яка навіть не матюкається. Був викладачем у виші в Краматорську. Але прийшов час, коли він сказав, що не зможе дивитися на все це, наприклад, з Польщі. І він прийшов на війну з першого дня. 24 лютого він вже був у військкоматі, при чому не ніс строкову службу. Зараз він головний сержант взводу, сподіваюся, стане й командиром. Він теж зараз на Авдіївському напрямку воює. На його рахунку є подвиги та врятовані життя.
Максим Жорін — майор ЗСУ, заступник командира 3 ОШБр — з Луганщини.
І ще багато хлопців, про яких я не сказав, в більшості українці, на відміну від деяких мерзот у вишиванках з Києва, Львова, які розкрадають бюджет, приймають рішення про будівництво стадіонів у часи війни, крадуть гуманітарку.
Таких людей треба робити відомими. І може тоді стереотипи про те, що люди з Донеччини не воюють, підуть на задній план.
Краматорська та Бахмутська ТРО існує?
— Мало того, що існує, вона ще й б’ється, виконує завдання на одному з найгарячіших напрямків і з честю виконує задачі. У Краматорському батальйоні ТРО за всю фазу активних боїв немає жодної людини, яка б живою здалася у полон. Багато загиблих, багато поранених, багато з честю виконаних бойових завдань, звільнені міста, села — це все прості ТРО-шники зі сходу. Я теж там був, у складі Краматорського батальйону, і пишаюся цим.
Про ждунів і зрадників
На рахунок ждунів в Донецькій області. Вони є?
— Є. А хіба їх немає у Львівській, Хмельницькій областях? Я вас трохи розчарую — гниди є всюди.
А саме в Донецькій області концентрація ждунів більша?
— Не заміряв, але сподіваюся, що ні. У Донеччини є велика перевага перед західними регіонами: від нас Тиса далеко.
Донецькім і луганським краще не потрапляти в полон, бо для так званих «лднр» вони вважаються зрадниками?
— В полон, мені здається, взагалі краще не потрапляти. Ми ж всі бачимо, в якому стані повертаються наші хлопці під час обмінів. Був визначний воїн в історії України Олег Мудрак. З 2014 року я з ним був досить близько знайомий. Для мене він — взірець вольових якостей людини, воїна, захисника. Він просто шматок граніту. Боронив Маріуполь, за наказом головнокомандувача з «Азовсталі» він здався у полон. Коли його обміняли, від богатиря, козака, спортсмена залишилася бліда тінь. І за декілька місяців він помер — серце не витримало. Полон — це страшно. Там можуть не зігнути, але зламають точно.
Як жити з тими, хто 10 років прожив в окупації
Донецьку та Луганську області ми повернемо. А як повернути людей? Бо деякі живуть в окупації вже 10 років.
— А мені не потрібно з ними жити. Це їм потрібно жити зі мною, з "Хокеєм", "Президентом", Максом Жоріним на нашій землі. Або вони житимуть за нашими законами, розділятимуть, що Україна — єдина та неподільна в своїх кордонах, що державна мова — українська, або валіза, вокзал — і вперед на те, що залишиться від росії. Не має бути особливого підходу. Вже награлися, досить. Це закінчилося сотнями тисяч життів. Зараз, в цю хвилину, коли ми говоримо, хлопці гинуть на фронті.
Треба викинути з голови тезу, що потрібно домовлятися. З ким взагалі домовлятися? З нелюдями з Бучі? З потворами, які спалили Ізюм? В них людей бачить?
Коли російські полонені розповідають, що не знали куди їдуть, що думали, що то навчання — все це неправда. Бо всі вони сюди їдуть, аби безкарно помарадьорити, вбивати, ґвалтувати та ще й грошей за це заробити. Немає там невинуватих, і не може бути. Вже десять років йде війна, третій — повномасштабна. Навіть тупі зрозуміли до чого тут. Себе можна дурити скільки завгодно, але є ворог і є ми. За нами наші сім’ї, рідні, міста та села.
На окупованих територіях виросли вже покоління солдат, які ходили ще в українську школу. Це страшно і це вже втрачено. А ще страшніше, що там є діти, які навіть не знають, що вони українці.
Що з цим робити?
— Роз’яснювати. Коли після Голодомору знелюднені села заселяли переселенцями з росії, потрібно повернути цей процес. Але землі заселити українцями: військовими, колишніми військовими, ветеранами. Тільки не примусово, а добровільно. Їм треба надавати якісь преференції, кредити. Тоді Донеччина стане гідним членом української родини. Хоча вона зараз є, і буде Україною.
Вам не боляче, що ваш край розтерзаний?
— Дуже боляче. Поки живу тут — я дихаю. Не бачу себе у Польщі, в Києві. Я вдома. Тут моя земля, могили мого батька і дідів. Прийде час, і я ляжу в цю землю. Як може бути все одно на кожну посадку, кожен метр землі, який просочений кров’ю українців? Кращі доньки та сини України, які мали б тут жити, творити, народжувати та виховувати дітей загинули через тварину путіна. Це байдуже? Ні! І ніколи не буде байдужим.
Свої в Telegram 
