Наші серця поєднало Запоріжжя. Маріупольці одружились в евакуації і тепер допомагають переселенцям
Хлопчик на велосипеді перевів через мінне поле
Віктор мешкав в Маріуполі з батьками. Коли почалась повномасштабна війна й перші ворожі обстріли, родина ще сподівалась на те, що наші захисники швидко знищать ворога й Маріуполь буде вільним.
Втім, через відсутність зв'язку ніхто з місцевих жителів не знав, що відбувається насправді.
Маріуполь до повномасштабної війни
“Ми не виїхали раніше через відсутність комунікації. Чутки ходили різні: хтось із сусідів казав, що колона виїхала вдало, а хтось казав, що росіяни розстріляли тих, хто евакуювався. І тому ми не знали точно, що треба робити”, — розповідає Віктор.
Вже тоді маріупольці жили без води й тепла. Доїдали останні запаси того, що залишалось у холодильниках.
“У перший день війни ми встигли востаннє сходити в супермаркет й забрати залишки того, що люди вже забрали — там вже нічого нормального не було. Ці три тижні ми дуже-дуже економили. Можна сказати, що якусь там скибочку хліба їли на обід та по парі ложок каші на вечерю. За ті дні я схуд на 14 кілограмів. Ми також трішки підгодовували сусідок — бабусь, у яких взагалі нічого не було. Хтось дав їм трішки яєць, і вони їли по одному яйцю на день. Ми робили на вогнищі біля під'їзду оладки з муки й води. Ділилися всім, що було”, — згадує чоловік.
Але 18 березня 2022 року родина прокинулась від того, що вибуховою хвилею у їхній квартирі знесло повністю балкон, лоджію, вікна і двері.
Чоловік каже, до останнього сподівались на краще і речі майже не збирали. Дивом вціліла автівка родини. Нашвидкуруч спакувавши декілька сумок з усіма необхідними речами й документами, родина спустилась до під'їзду.
“Наш військовий виліз із танка й дуже чемно попросив: “Будь ласка, приберіть машину”. Ми намагались швидко виїжджати з Маріуполя — всі будинки вже були чорні. На дорогах — воронка за воронкою. Довго стояли на блокпосту з міста. На жаль, це вже був ворожий блокпост”, — каже Віктор.
Після ударів російських авіабомб, будинки складались, як паперові. Маріуполь
До Запоріжжя щонайменше 15 блокпостів окупантів, і на кожному — допити та догляди.
"Їх нагнали, як тарганів. Фізичного насильства не було, але був моральний тиск. Перевіряли все — речі, телефони, роздягали, оглядали. Ставили дивні питання: “Чому ми виїжджаємо з Маріуполя?”. Ну, дійсно, “чому?”. Міста майже нема… Важко морально було".
Віктор каже, що одразу після їх евакуації, прилетіло в їхній будинок, а також у сусідні, які повністю згоріли.
Зруйнований рідний будинок. Маріуполь
“Ми їхали в нікуди. Коли з'явився зв'язок, я подзвонив знайомій, і попросив назвати мені найближче безпечне місто. Вона сказала: Запоріжжя. Курс на Запоріжжя. Втім, ми поїхали новою дорогою, думали, що вона краще, але знайома сказала, щоб ми негайно повертали, тому що там кожен метр замінований. Мабуть, нас оберігав якийсь янгол-охоронець”, — говорить Віктор.
Вже ближче до Запоріжжя, у селищі Кам'янське, яке зараз повністю зруйноване, родину очікували нові виклики.
“Там ми теж їхали через мінне поле. Звернули не туди. І, дякуючи місцевим жителям, які нам підказали, що ми не туди їдемо, знайшли шлях. Там дійсно було все заміновано і потім ми побачили автівки, які підірвалися й згоріли. Серед місцевих був хлопчик — 10-12 років на вигляд, — який сів на велосипед і просто провів нас через половину мінного поля. Він показав всі правильні повороти й напрямки, поки ми не виїхали. Тобто тільки завдяки йому ми виїхали. Думаю, що він врятував багато людей, бо ми були не єдині, хто їхав”, — розповідає чоловік.
Шлях до Запоріжжя, який за мирних часів можна було подолати за три години, тривав цілих 29.
Виїзд з Маріуполя
З Маріуполя виходили пішки з дітьми та кішкою
Вікторія покинула Маріуполь з дочками 28 лютого. Виходили пішки за місто, бо воно вже було оточене ворожими військами.
“Ми виходили пішки з дітьми й кішкою, з валізою в руках, а потім мої батьки нас забрали. Ми пам'ятали ще 2014-й рік, коли росіяни намагались захопити Маріуполь. Тому були готові, й не дуже чекали якихось жахливих речей”, — розповідає Вікторія Сiняткiна-Божко.
Вікторія з доньками в рідному Маріуполі
Жінка з доньками відправилась в селище Пологівського району Запорізької області до бабусі. Втім, і там родина ненадовго знайшла прихисток, позаяк вже 3 березня район захопили російські окупанти.
“Був жорстокий танковий бій. Наші хлопці до останнього намагалися відбити напад, але не вдалося. У нас було декілька танків, а ворожих — ціла колона. Нам пощастило, що дуже довго місцеві жителі вводили в оману ворога. Вони шукали села по радянських картах, а все змінилося, й люди показували їм невірний напрямок. Тобто відволікли ворога, можна сказати, на більш ніж двадцять днів”, — каже Віка.
Маріуполь до повномасштабної війни
Поки у селі тривав танковий бій, родині у селі у бабусі довелося жити в підвалі. Дітям було дуже страшно, бо в Маріуполі неподалік з їхнім будинком було влучання ворожого снаряду.
“Ми сподівались, що Маріуполь визволять швидше, але так не сталось… Втім, там — у Пологівському районі, куди ми тимчасово евакуювалися, — ми сам на сам зустрілись з ворогом. До нас в будинок прийшли кадирівці — представники російської армії, — і почали перевіряти наші речі й документи. Оскільки в мене маріупольська прописка, ставити питання: “А чому ти поїхала? Що тобі там не сподобалось? Повертайтесь в Маріуполь. Ми там все відбудуємо”. Тощо. А потім в кінці вони вийшли подивитись на город, а роботи там багато, і вони кажуть: “Так може вам тут бійця залишити, щоб він допоміг?”. Ми сказали: “Дякуємо, якось самі впораємось". Але це було дуже тривожно. Це підштовхнуло нас їхати далі”, — ділиться Вікторія.
Розбитий росіянами будинок Вікторії в Маріуполі
Далі, так само, як і у майбутнього чоловіка Вікторії, шлях був на Запоріжжя.
“Нас у Запоріжжі добре прийняли. Знайомі нас пустили пожити. А вже 21 травня тут ми зустрілись з Віктором” .
Зустріч у Запоріжжі
Запоріжжя об'єднало
Це була зустріч маріупольців в парку Перемоги. Вікторія каже, що навіть не звернула уваги на майбутнього чоловіка, бо не шукала чоловічої уваги. Але сталося так, що вони на галявині сиділи поруч. А потім Віктор запропонував підвезти жінку з доньками додому.
“У нас виявилось багато спільного. У Маріуполі я працювала в “Епіцентрі”, а він напередодні війни туди часто заїжджав. Казав, що, скоріш за все, бачив мене. Потім Вітя запропонував нас з дівчатками підвезти додому”, — пригадує Вікторія.
Потім була переписка в соцмережах до п'ятої ранку й ранкова кава вдвох.
“Я прийшов на зустріч маріупольців у Запоріжжі. Просто в ТГ-каналі побачив оголошення, що зустрічаються маріупольці. Було не багато людей в запорізькому парку Перемоги. Ми там трішки посиділи, поїли піцци, поспілкувались. Ми особливо тоді навіть не звернули увагу одне на одного, а потім наче хтось зверху мені підказав: “Придивись до дівчини”. Я підвіз Вікторію з доньками додому, а потім ми спілкувалися до ранку в “телеграмі”, — розповідає Віктор Сiняткiн-Божко.
Новостворена родина Віктора й Вікторії
Знадобилося близько тижня, щоб вирішити жити разом. Початок спільного життя був у Запоріжжі. А вже у вересні 2022 року новостворена родина вирішила їхати далі.
“Ми орендували квартиру в центрі Запоріжжя. Неподалік від греблі. І наприкінці вересня кілька ночей підряд було дуже гучно. Діти дуже злякалися. Та і ми теж. Ми вночі зібрали основні речі. Сіли на кухні й подивились карту, куди їхати далі”, — ділиться Віктор.
Обрали Кіровоградську область й невелике місто Олександрія. Саме там Віктор і Вікторія одружились. Оселились у селищі Войнівка — за п'ять кілометрів від Олександрії. Там же пара придбала невеликий будинок й народила сина.
Віктор з маленьким сином
Допомога переселенцям
Маючи неабиякий досвід людей, яким через війну довелось покинути своє минуле життя, Віктор і Вікторія Сiняткiни-Божко зосередились в своїй громаді на допомозі переселенцям.
“У серпні 2023-го року ми побачили оголошення про те, що в громаді створюється рада ВПО. Це зв'язок між владою й переселенцями. Ми з дружиною очолили цю раду. Робили й робимо дуже багато корисних справ”, — каже Віктор.
Подружжя організовує інформаційні зустрічі для переселенців, на які запрошує різних фахівців — керівників відділів, всілякі розважальні заходи, як от ярмарок сімейних страв з дитячими розвагами.
“Оскільки бюджет у громади малий — грошей не вистачає, ми з дружиною так подумали, що треба рухатись далі, щоб людям допомагати ще більше. І минулого тижня ми створили громадську організацію. Тож 29 травня будемо її презентувати в Олександрії. І далі допомагати людям, як можемо, бо у свій час нам допомогли — треба віддавати борг”, — розповідає чоловік.
У громаді, де мешкає пара, понад 800 переселенців. Але оскільки Віктор є головою ради ВПО Олександрійського району, то буде опікуватись переселенцями всього району — це 24 тисячі людей.
“Допомога буде не тільки переселенцям. Це і родини військових, яким ми зобов'язані допомагати, й люди з інвалідністю, люди похилого віку. У нас вже є багато ідей, і після презентації ми будемо їх втілювати”, — говорить Віктор.
Старша донька Вікторії. Маріуполь до окупації
Вікторія каже, найбільша проблема переселенців наразі — це житло й робота.
“Житло. Житла не вистачає. Люди хотіли б купувати житло, але ціни зависокі. У багатьох навіть на оренду не вистачає грошей. А зараз, коли так багато людей, які житло втратили, самі розумієте, який запит. І робота: на Кіровоградщині зараз з роботою теж тяжко. Шахти, на жаль, не працюють, що тут були, тому проблема є”, — підкреслює Вікторія.
На щастя, каже родина, їм не довелося відчути на собі поганого ставлення. Місцеві ставляться до переселенців з розумінням. Тож Віктор і Вікторія Сiняткiни-Божко вірять у найкраще й продовжують розвивати мережу взаємопідтримки та допомоги людям.
Свої в Telegram 
