Ми поїхали з Горлівки 10 років тому, більше не їхатимемо нікуди. Як родина Торіних живе у Запоріжжі
Окупації ми повною мірою не відчули, і не розуміли, що відбувається
Анна Торіна каже, покинули рідну Горлівку у 2014-му році ще до повної окупації. Тоді у родині вирішили, що треба виїжджати і якомога раніше. Коли почули вибухи поруч і незрозумілі речі, які відбуваються з державними інституціями, то це був знак, що треба їхати — дітям в Горлівці не місце.
“Справа в тому, що ми не відчули як такої окупації, бо рано виїхали, але зрозуміли, що до того йде. На той час у нас були дійсні всі українські документи — це був самий початок подій, але вже тоді хотіли зберегти дітей, бо розуміли, що є загроза для життя”, — пригадує волонтерка.
Родина Торіних
На той час Аня була у декретній відпустці — меншій дочці було лише 10 місяців.
“Ми вже бачили по певних установах, що не все працювало, але от такої чіткої думки, що попереду справжня окупація, у нас ще не сформувалося. Вже неможливо було так просто звернутися до тієї чи іншої державної установи. Були певні обмеження доступу. Ми розуміли, що все не так працює, як зазвичай. Якщо, наприклад, треба було до соціального захисту звернутись, то вже неможливо було. Якщо були якісь питання до міської ради, так само”.
Їхати з міста свого дитинства було важко
Родина виїхала на початку червня 2014 року, коли старша дочка Олександра закінчила навчальний рік.
“Ми не знали, що таке покидати рідне місто, яке дало нам все — роботу, родину, родичів. Ви розумієте, що ми народилися там, і ніколи не покидали Горлівку. Тобто там було все наше життя. А тут водночас раз — і з'явилося внутрішнє відчуття, що дітям тут не можна знаходитись. Були вибухи десь, і був гуркіт літаків, ми розуміли, що точно не цивільних”, — каже волонтерка.
Доньки Анни Торіної
Було дуже тривожно. Відправляючи дитину в літній табір, подружжя дуже хвилювалося за неї. Кожен день спостерігали за ситуацією й думали, що буде далі…
Збирати речі було важко — повне нерозуміння куди й наскільки їдеш. Тим паче з малечею на руках.
"І зараз я вдячна тому рішенню, позаяк я маю сімейний фотоархів. Тому що сьогодні вже немає моїх бабусь, але я можу дітям показувати їх", — каже Анна.
Гостинна Запорізька область
Родина тимчасово евакуювалася в Бердянськ, де прожила п'ять тижнів. Літо й море для оздоровлення дітей давало відчуття маленьких канікул, а також надію на повернення додому.
“Ми не думали, що так все затягнеться. Спочатку ми взагалі ні про що не думали — це був тимчасовий прихисток. А потім із повідомлень зрозуміли, що повернутися так швидко не вийде”.
Старша донька Олександра в 10 років
Курортний Бердянськ, тоді ще вільний від російської навали, зустрів гостинно й щиро, але за ці п'ять тижнів чоловік Анни так і не зміг знайти собі роботу. По суті це була вимушена літня відпустка.
“Багато гарних людей ми там зустріли. Також і людей з Донеччини, наших земляків. Ми ніколи не користувалися соціальними виплатами ВПО, розраховуючи тільки на власні сили. Так ми будували родину. Там ми зрозуміли, що ситуація змінилася — ставало дедалі складніше”, — пригадує Анна Торіна.
Тож родина вирішила їхати у напрямку Дніпра.
Життя й робота у прифронтовому Запоріжжі
Анна зазначає, що важливу роль зіграла допомога запорізьких рятувальників. Зупинившись перепочити у Запоріжжі, волонтерка спонтанно вирішила зателефонувати в ДСНС.
“Так сталося, що я зателефонувала службі ДСНС ще зі звичайного вуличного таксофону. Зараз таких вже не знайдеш, а тоді ще були. Ми не знали, як себе ідентифікувати — ще не була розповсюджена така абревіатура, як ВПО або формулювання “тимчасові переселенці”. На той час нас ще так не називали. Тому, коли я подзвонила, я сказала, що ми люди з Донеччини, і чи ми можемо приїхати. Для запорізьких рятувальників то вже було не новим — зустрічати таких, як ми, бо вже була деяка кількість людей зі Слов'янська. І нас радо зустріли й прихистили”, — розповідає Анна Торіна.
Старша й молодша доньки подружжя. Запоріжжя
Приблизно місяць родина прожила у будинку артистів цирку, а далі був готель “Хортиця”. Волонтерка каже, що в Запоріжжі одразу зустріли гостинних та щирих людей, з відвертим бажанням допомоги.
Родина Торіних й досі мешкає в орендованій квартирі. До початку повномасштабного вторгнення дівчатка успішно навчалися в місцевих школах.
Чоловік Анни не одразу знайшов роботу за професією менеджера, але з часом влаштувався на стабільну роботу. Волонтерка так само — після декретної відпустки влаштувалася на роботу в благодійну організацію “Карітас”. Зараз жінка підтримує людей, які потрапили в такі ж складні умови, а саме переселенців.
“Довго я працювала суто волонтеркою, пропонувала свої вільні руки, кому вони потрібні. Так що одного разу я опинилася у благодійному фонді “Карітас”, і вісім років офіційно працюю тут — координую проєкти, пов'язані з людьми, які постраждали від війни. Мені, як нікому, близьке це питання”, — розповідає Анна.
Робота в "Карітас"
Донецьке ком'юніті й рішення залишитись у Запоріжжі
Втративши минуле мирне життя й домівку, переселенцям часто нелегко адаптуватися в новому житті й побачити притомне майбутнє. Втім, Анна Торіна має оптимістичну позицію з цього приводу, вважаючи, що зневіритись й опустити руки — це останнє, що людина може зробити для себе.
“Ви знаєте, мені завжди допомагало спілкування з людьми, які опинились в таких самих життєвих обставинах, як і ми. Так, ми завжди знаходили своїх земляків, і завжди підтримували спілкування, адже це дуже терапевтично. І зараз у нас є своє коло донеччан, ми проводимо зустрічі, ділимось проблемами — просто спілкуємось. Коли ми зустрічаємось зараз після стількох років знайомства, то просто всі рідні люди”, — ділиться волонтерка.
Батько з доньками
При тому, що родина Торіних поїхала з Горлівки, по суті, не дочекавшись очевидної окупації, подружжя залишається в прифронтовому Запоріжжі. Коли почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, 24 лютого 2022-го року в Запорізьку область зайшов ворог, і полетіли перші ворожі ракети на обласний центр, було лячно всім. Але, волонтерка каже, що на цей раз вирішили залишитися.
“Для нас Запоріжжя — вже наше рідне місто, особливо для молодшої доньки, яка приїхала сюди в перший рік життя. Коли все почалося, то рішення дітей і чоловіка було, що ми залишаємось. Наша родина другого переселення не хоче. Якщо нас Запоріжжя у 2014-му році затримало у себе, то, напевно, ми тут ще будемо потрібні”, — підсумовує Анна Торіна.
Свої в Telegram 
