Відданість професії. Як Світлана Кравцова з Попасної допомагала евакуюватися жителям сходу

Після декількох переселень обрала Харків

У травні цього року Світлана переїхала до Харкова. Рішення осісти саме тут було зумовлене родинними обставинами — її син після навчання залишився в цьому місті, а сама жінка прагнула бути ближче до рідних.

«Я думаю, що кожна родина, яка зіткнулася з військовими діями, нині об'єднується, намагається бути разом».

Зараз Світлана повернулася на роботу до залізниці і тепер працює на Харківському вокзалі. Каже, тепер у неї зовсім інший масштаб роботи, ніж був у Попасній.

Керівник Попаснянської МВА Микола Ханатов вітає Світлану з Днем залізничника. Харків, 2024 рікАвтор: особистий архів

«У нас на вокзалі в Попасній всі одне одного знали, це була сім'я. У великому місті, як Харків, обсяг навантаження на працівників зовсім інший, інший стиль роботи. Я отримала новий досвід».

Перші дні великої війни: евакуація та вибір між обов’язком і власною безпекою

Світлана зізнається, що, як і більшість жителів Попасної, до останнього не вірила в повномасштабне вторгнення росії в Україну. Каже, думала, що це лише загострення на фронті.

«Зранку мені телефонували колеги й друзі з різних міст України. Харків, Чернігів, Суми, Київ повідомляли про початок війни. Але ми жили й працювали вісім років у стані війни. Тож, сподівалися що це ненадовго».

Тому, бувши відданою роботі, як і в 2014 році, Світлана вирішила залишатися у місті. Відчувала, що буде потрібною й зможе допомогти місцевим. Згодом так і сталося. Коли влада оголосила про евакуацію жителів Луганщини, залізничники активно допомагали місцевим виїхати.

З Попасної виїжджало дуже багато містян. Це були тисячі людей. Жінки, діти, старенькі. В цьому натовпі було чимало домашніх тварин, яких попасняни везли із собою. Але попри насторогу, люди вірили, що незабаром повернуться у рідне місто

За кілька днів евакуаційні потяги зупинили через руйнування інфраструктури, і стало зрозуміло, що далі залишатися небезпечно — треба рятуватися самій і колектив.

«Коли я усвідомила, що треба їхати, то збирала валізи кілька разів. Спочатку склала речі першої необхідності, документи. Вибухи у місті почастішали і ситуація щодня ставала більш небезпечною. Я почала розуміти, що поїздка може бути не на кілька тижнів, а на декілька місяців. Тож відкладала одні речі, брала інші», — каже Світлана, й додає, що в метушні забула забрати диск з архівом сімейних фотографій.

Ситуація в місті та регіоні загострювалася. Окрім того, що у Попасній вже не було централізованих комунікацій, зник і зв’язок. Тому, аби організувати власну евакуацію, Світлані знадобився час.

«Змогла виїхати тільки на третій день, з того моменту коли вирішила їхати, тому що в Попасній не працював мобільний зв’язок. Це стало проблемою під час пошуку тих, хто вивозив людей з міста. В решті решт, мене і мого батька поважного віку, місцеві хлопці вивезли приватною маршруткою з Попасної. Тато мав дві сумки і я везла дві валізи й рюкзак. З цим багажем нас пересадили в автобус, що віз людей до Бахмута».

Новий досвід в різних містах

Світлана з батьком знайшли прихисток у галузевому гуртожитку. І одразу жінка взялася до роботи на місцевій станції. Там допомагала з евакуацією. За три тижні керівниці Попаснянського вокзалу запропонували роботу на залізниці у Краматорську і навіть підшукали житло. Але в той момент батько Світлани дізнався, що все їхнє майно зруйноване, а його улюблений пес загинув.

«У батька стався інсульт. Він був лежачий, тому я не змогла фізично виїхати у Краматорськ».

Тільки згодом Світлана прилаштувала батька до відомчої лікарні, а сама вирушила до Покровська, де стала допомагати з евакуацією для людей із зони бойових дій.

У нас організація евакуації скрізь однакова. Але у Покровську було важче, тому що туди кожен день привозили людей з двох областей. І серед них було дуже багато людей з інвалідністю. Це були і лежачі, і на візочках. Психологічно дуже важко на це дивитись

Згодом Світлана переїжджала ще декілька разів. Останні два роки жила й працювала в Києві. Туди ж на лікування перевезла батька. Але, на жаль, 23 травня його серце перестало битися.

Підтримка колег та надія на повернення

Світлана з вдячністю згадує про допомогу, яку отримала від нових колег у різних містах.

«У Бахмуті мої колеги, з якими працювала пліч-о-пліч, підтримували з першого дня — приносили продукти, залізниця та місцеві органи організовували видачу гуманітарної допомоги. У Покровську дівчата забезпечили посудом та іншими побутовими речами, в яких виникла потреба в незнайомому місті. У Києві волонтери надали гуманітарку, допомагали представники нашої громади та й господарі квартири не "задирали" ціну за оренду».

Попри те, що життя розпочалося наново, Світлана не забуває про рідну Попасну. Вона постійно стежить за новинами та шукає будь-яку інформацію в соціальних мережах. А ще мріє повернутися в рідне місто, хоча розуміє, що нині це неможливо.

Все життя Світлана присвятила роботі на залізниціАвтор: особистий архів

«Я намагаюся йти життям з девізом: «Бути корисною!». Якщо після деокупації Попасної мій професійний і життєвий досвід будуть затребувані, то я би хотіла повернутися у рідне місто. У нас громада дуже згуртована. Навіть зараз, коли Попасна фізично знищена, містяни, перебуваючи в різних регіонах України, телефонують одне одному і цікавляться, як життя. Думаю, що коли будуть потрібні робочі руки для відновлення, то багато хто з попаснян захоче поїхати і відбудовувати місто».

Історія незламності і сили. Ветеран зі Сватового Денис Смольніков готується до «Ігор Нескорених»

Я в Запоріжжі, аби бути ближче до дому. Ірина Чорна вірить, що її офіс запрацює у вільному Донецьку

Маріупольська «Берегиня» евакуювала понад 1500 місцевих. І продовжує опікуватися переселенцями