Війна змусила подорослішати за одну ніч. Спогади трьох школярів з Волновахи, які втратили рідний дім
Данило: «Я вперше побачив, як війна руйнує не тільки домівки, а й людські життя»
Німеччина
— Війна — це слово для мене означає страх, хаос, горе, руйнування українських селищ і міст, втрата, розгубленість. 1000 днів війни кардинально змінили моє життя і змусили адаптуватися до нових умов.
Я назавжди запам’ятаю той день, коли почалася війна. 24 лютого 2022 року прокинувся від удару такої сили, що моє ліжко підстрибнуло, і я не міг зрозуміти, що сталося. Мене охопила паніка. Я встав і побіг до мами, яка дивилась новини по телевізору й зі сльозами на очах сказала, що почалася війна.
Ілюстрація: Анастасія Харіна
Війна… У школі ми вивчали на уроках історії різних війн, але це було інше. Ця війна занурила мене, мою сім’ю, усіх українців в реальне почуття страху, невідомості та виживання в страшних умовах. Пам’ятаю, як ми декілька днів сиділи у бабусиному маленькому підвалі, де було сиро, холодно. Я навіть не відчував голоду й спраги, бо у моїй голові був лише страх. Дуже добре чув, як йшов бій на сусідній вулиці, а за будинком моєї бабусі стояв танк, постріли якого лунали в моїх вухах.
Через кілька тижнів я з мамою поїхав у своє містечко, яке пам’ятав зеленим, квітучим і затишним. Тоді вперше побачив, як війна руйнує не тільки домівки, а й людські життя. Люди, яких я бачив раніше усміхненими, в очах яких палав блиск, були налякані та розгублені, а в очах лише одне питання: «Як жити далі, що робити?».
Зараз я живу і навчаюся у Німеччині та пишаюся стійкістю наших воїнів на фронті, силою духу наших волонтерів. Минулого року я був у Lauenbrück на волонтерському заході, де збирали допомогу німецькі громадяни для українців. Я тоді відчував гордість за свою країну і вдячність цим небайдужим людям.
За 1000 днів війни українці стали згуртованими, незламними і героями, бо в умовах війни люди радіють від маленьких приємних речей, радіють від слова «жити».
У майбутньому, коли стану дорослим, я хочу все, чого навчуся у Німеччині, втілити в життя в Україні, тому що Україна — це Європа. Я люблю свою Батьківщину і пишаюсь бути українцем.
Ліна (ім'я змінене): «Якщо вибухає снаряд, це значить, що ще щось знищено, зруйновано. Якщо автоматна черга, то, скоріш за все, хтось вже не живе на цьому світі»
Чехія
— Середа. Вечір. Якось спокійно і тихо. Школа, потім акторський гурток. Виходячи з Будинку творчості, чомусь зупинилась між дверима. Мене огорнуло таке дивно-холодне відчуття, що я більше не побачу цю кімнату, і, довірившись йому, я все ж таки дозволила собі ще раз подивитись на це приміщення для репетицій: рожеві штори трохи колихались від вітру, вечірнє світло просочувалося через щілини.
Ілюстрація: Анастасія Харіна
А на ранок все змінилось, зникло. Разом з тим вітром, що колихав штори, втекло, вислизнуло і моє дитинство, і спогади, і життя, яким я жила до 24 лютого. «Вже час дорослішати, бо війна», — прошепотів мені ранок. Я була не згодна, але мене ніхто не питав. Тяжко уявити, що на тебе чекає, коли йде війна… Я ж про неї не знала і не бачила, хіба що у фільмах. Війна… Це спалені будинки, які я бачила на власні очі, мертві люди і зруйнована надія на майбутнє — все це лише на ранок. Далі — мародерство, знову загиблі люди.
Як ми рятувалися? У підвалі, де сиділи, як миші. Відчуття небезпеки швидко притупилося. Тепер ти вже думаєш тільки про своїх найрідніших. Чомусь не страшно було помирати, страшно було залишити свою рідну матір одну у цьому пеклі, страшно було відпускати тата за харчами, страшно за бабусю та дідуся, але не за себе. Три тижні ми просиділи під обстрілами, потім деякий час жили в окупації. Страх вже зник. Можливо, так травмувалась моя душа, а, можливо, вона так адаптувалась? Ми вже не звертали уваги на те, що відбувалось навколо. Зате знали, якщо вибухає снаряд, це значить, що ще щось знищено, зруйновано. Якщо автоматна черга, то, скоріш за все, хтось вже не живе на цьому світі.
Чи варта війна того, що я подорослішала і лишилась без надії? Ні! Я б залюбки залишилась у тому дитячому, мирному світі, де була щаслива. Я б хотіла, щоб у моєї матусі не було б що розповісти про страшні ці дні, я б хотіла, щоб у татуся не помирали його вірні друзі…
Чи навчила чогось мене війна і ті кляті дні? Мабуть, так — не жалкувати за минулим, бо до нього немає вороття. Але я маю змогу змінити теперішнє. І не тільки своє, бо вірю в перемогу України, в себе, в рідних.
Марія: «Ми їхали, я дивилася у маленькі віконця автомобіля й бачила, що мого міста більше немає»
Люксембург
— 24 лютого 2022 року, о четвертій ранку я прокинулася від гучних вибухів. Небо за вікном було яскраво-червоним. Батьки заспокоїли мене, адже такі звуки ми чули й 2014 року. Вони сказали, щоб я лягала спати. Але як можна було заснути, коли гуркіт тряс стіни?
О шостій ранку тато з мамою встали й почали збиратися на роботу, а в цей час у школі та дитячому садочку оголосили вихідний. Я досі не розуміла, що відбувається, поки не ввімкнула новини. Почалася повномасштабна війна. Тоді я ще не знала, що ця подія назавжди змінить моє життя.
Ілюстрація: Анастасія Харіна
Зателефонувала друзям, вони сказали, що їхні родини вже покинули місто. Але моя сім'я залишилася, про що ми не раз шкодували. Тато привіз до нас у підвал тітку з її дітьми та бабусю. Наступні два дні ми провели у крихітному підвалі. Десятеро людей: я, мама, тато, мій брат і сестра, бабуся, дядько з дружиною та їхні двоє дітей. Іноді виходили на поверхню, але ненадовго — було страшно, вибухи ставали дедалі гучнішими і ближчими. Продуктів залишилося зовсім небагато. Коли вибухи почали знищувати сусідні будинки, а на нашій вулиці загуркотів танк, то стало зрозуміло, що більше знаходитися в рідному місті не можна. Зібравши лише документи, ми сіли в машини й поїхали до будинку моєї бабусі.
Зима. Навколо сніг, а над головою рвуться снаряди. Дядько з родиною їхали попереду нас. До бабусі добиратися хвилин десять, але через деякий час ми побачили танки й автівку мого дядька — без вікон і порожню. В їхню машину влучив снаряд, і вона більше не могла їхати. Дядько зі своєю сім'єю дивом не загинули, вони пересіли до нас, і ми добралися до бабусиного будинку. Просиділи в її підвалі два дні, доки не почали сипатися стелі. Вибухи не припинялися і були дуже гучними. Ми перебігли у напівпідвальне приміщення. Я вже не розуміла, скільки минуло часу. Почалося найстрашніше — наш будинок стали обстрілювати. Ми відчули, що він горить і руйнується. Діти та дорослі кричали й плакали. Коли я лягала спати, то не знала, чи прокинуся знову. Виходити на вулицю було неможливо — прямо біля нашого підвалу стояв танк. Звук, який я почула першого дня, здавався мелодією порівняно з тим, що творилося тепер. Цей звук був оглушливим. Українські військові прийшли до нас і сказали, що евакуація почнеться за першої можливості. Так і сталося — другого березня нас, двадцять людей, евакуювали військовою машиною. Коли ми їхали, я дивилася у маленькі віконця автомобіля й бачила, що мого міста більше немає. Все палало, все було розбомбленим.
Третього березня нас привезли до Дніпропетровської області. Нарешті я зв’язалася з родичами. Вони надіслали мені відео, яке зняли російські військові на нашій вулиці. Там був мій дім. Точніше, те, що від нього залишилося. У ту мить мені здавалося, що моє серце зупинилося. Біль відчувала нестерпний. Але поруч зі мною — найближчі люди, і це було єдине, що заспокоювало.
7 березня нас довезли до Луцька. Проживши там тиждень, вирішили їхати у Люксембург. У день, коли мали виїжджати, Луцьк зазнав обстрілу. 13 березня 2022 року ми прибули до Люксембургу. Відтоді вже минуло понад 1000 днів, але я ніколи не забуду, як це було страшно і що довелося пережити моїй родині. Ми всі залишилися живими, вирвавшись із вогняного пекла. Згадую, як скрізь нам допомагали, як трішечки відігрілися наші серця саме в Луцьку. Замислююся над тим, що найжахливіший злочин у світі — це війна. А ті, хто розпочав її, — просто нелюди. Незважаючи ні на що, плекаю в душі найзаповітнішу мрію — повернутися в рідну Україну після Перемоги. Хочу бачити мою Волноваху українською!
Свої в Telegram 
