Ключі до збереження спогадів. Олена Ястребова з Тореза робить “Сховки” з історіями переселенців
Проєкт Олени Ястребової, переселенки з Торезу, дарує голоси тим, хто втратив дім через війну. Її ідея — створити ключниці з QR-кодами, що ведуть до особистих історій переселенців, — стала способом зберегти пам'ять про втрачений дім та донести правду про життя переселенців. Історії, зібрані у "Сховках", вже з’явилися у Дніпрі. Про креативний проєк, його задум та мету Олена розповіла для Свої.
Проєкт з ключами від рідних домівок
Олена — переселенка з Торезу. Рідне місто вони з родиною покинули ще у 2014 році — у липні поїхали на фестиваль АртПоле в Уніжі і через російську окупацію Тореза туди вже не повернулися. Спочатку трохи пожили у Львові, а потім перебралися до Дніпра.
Проблема вимушеного переселення була досить відчутною для Олени. Тому з подругою вони обговорювали життя ВПО — втрат, почуттів, емоцій, сподівань.
Олена Ястребова
“Ми гуляли з Ніною Дніпром і, звісно, ми не могли не обговорювати наше переселення, не перебування вдома — там, де ми хочемо бути і як це все важко переживати. Усі ми маємо ключі від дому, який є не просто місцем на мапі, а буквально усім, що ми розбудовували протягом життя: близькі друзі, улюблені маршрути, житло, яке облаштовували під себе, буття, яке, здавалося було створено обставинами, але насправді — саме нами в умовах певних обставин, безліч спогадів та відчуттів. Дому, з якого нас було болісно вирвано війною”.
Тоді ж, під час прогулянки, Олена поділилася з подругою, що хотіла би реалізувати проєкт з ключами “Сховка”, які залишилися від домівок переселенців. Однак на той момент це була ще тільки ідея. Отже треба було продумати її практичну реалізацію.
Від ідеї — до реалізації
Олена каже, що вирішила кожен сховок оформлювати у вигляді ключниці з QR-кодом до історії, якою поділиться переселенці чи біженці.
“Хотіла, щоб кожен ключ, який був би розміщений в публічному просторі, якиймось чином вів би до історії”.
Тому почала активно збирати історії. Спочатку сподівалась на знайомих, бо думала, що їм буде значно легше поділитися пережитим з нею. Тим паче, що їх історії Олена в загальних рисах знає.
Олена зі співавторкою проєкту Тетяною
“Втім, це виявилось не так, тому що коли ти говориш про щось інтимне, особисте, своє, то це інший рівень відвертості. Напевно вони виявились не готові до такого. Тим паче, що вони не знали, який це буде мати вигляд”.
Тому Олена почала збирати історії знайомих в соцмережах, позаяк саме там, за її словами, дуже сильна спільнота переселенців. Люди постійно переписуються, залишаються коментарі під дописами — максимально підтримують контакт.
“Там дуже багато переселенців з різних куточків. З Херсона там теж є люди, які не повернулися ще й досі до рідного міста, бо об`єктивно не та ситуація”
Також, каже Олена, там дуже багато донеччан, які були змушені переїхати ще у 2014 році.
“Вони дуже злі, звісно, тому що вони пам'ятають Донецьк таким, яким він був. Сьогодні вони чітко розуміють, що в них було вкрадене — вони бачать, яким Донецьк став зараз. На його прикладі дуже добре можна проілюструвати, що таке “рускій мір” — коли із потужного, провідного міста робиться блякла провінція. Без елементарних умов для життя. Просто перетворюють твоє місто на військовий хаб, а його мешканців — на обслуговуючий персонал цього військового хабу. В Криму так само, до речі”.
Олена каже, що свої історії почали надсилати незнайомі люди й виявилось, що вони дуже перегукуються з її власною історією. На її думку, певною мірою, історія тимчасових переселенців — одна на всіх.
Олена збирає історії переселенців
“Ми не знаємо, коли повернемось додому, яким буде наш дім по поверненні, бо він може змінитися, ми зазнаємо змін. І через жодні двері, парадні чи бічні, або ж вікна, через жодну шпаринку у всесвіті ми не повернемось у той стан речей, з якого вимушені були поїхати. Але ми можемо дбайливо зібрати усі найніжніші спогади, все, що нас тішило чи змушувало рефлексувати, усе, що було надважливим, в умовний сховок. Законсервувати, щоб мати можливість розпакувати в будь-який момент й не розгубити в буремні часи”.
Говорити, аби бути почутими: історії зі “Сховок”
Наразі готові чотири сховка, які розміщені в Дніпрі в Мистецькому провулку.
“Ідея “Сховку” ще й в тому, що ці історії ми розміщуємо в неочевидних місцях, тобто трішки схованими. Історії є, і в мене є відповідальність перед людьми за те, що вони діляться. Хочеться передавати максимально ніжно й обережно. В той самий час мене тішить, що я не одна — нас багато. Це теж для мене важливо і є неабиякою підтримкою”.
Мистецький простір, де розташовані перші "сховки"
Олена каже, що не має конкретної задачі створити певну кількість таких “сховків” — з ключами до чужих історій. Втім, планує продовжити цей проєкт в різних містах України з історіями тих людей, які готові ними ділитися.
“Мовчати не можна — треба ділитись нашими історіями, тому що за нас їх вигадають ті, хто прийшов на нашу землю. І почують не нас, а тих, хто кричить з усіх прасок. Наприклад, що Донецьк проросійський і там всі ненавидять Україну. А донеччани просто не можуть повернутися додому, тому що там “рускій мір”.
Юлія "Пилка Джильї", Луганськ
“Абрикоси завжди нагадують мені про Луганськ. Коли навесні квітнуть абрикоси, місто перетворюється на білу хмару з невимовними пахощами. Молоде сонце вранці має особливий відтінок, коли проходить через пелюстки квіту дерев. Це мені іноді досі сниться.
Також я памʼятаю людей. Деяких з них вже нема в живих. Більшість тих, кого я знала, залишили місто і стали на захист України — так чи інакше. Всі вони — люди з великим серцем, творчі, відчайдушні. В тих умовах, що ми жили там, музика й мистецтво стали для нас місцем втечі і свободи. Це сформувало інший погляд на речі”.
Юлія "Пилка Джильї", Луганськ
Настя, Донецьк
“Це був теплий жовтень, світло було тепле і трохи помаранчеве, повітря було легке, тепле, але наче кришталеве. Мені було років 5. Ми з бабусею вийшли погуляти по каштановій алейці біля дому. Бабуся катала мене на гойдалці, світ був яскравим і великим, легкі павутинки проносились повз мене. Осіння гра світла і тіні покривала нас своєю магією. А потім ми збирали каштани і грались. Я досі збираю каштани кожну осінь.
Моя бабуся померла в окупації, я не бачила її 5 років і не змогла бути на похоронах”.
Настя, Донецьк
Наталя Бубнова, Бердянськ
“Під моїм сьогоднішнім домом росте велика тополя. "Дім там, де зараз ти" Ця фраза зі мною все життя. Домом була кімната в піонерському таборі, кімната в гуртожитку, численні зйомні квартири і кімнати друзів, у яких я гостювала.
Але в 22-му з'явилися дім, з особливим сенсом, дім, з якого я поїхала у відрядження 21 лютого, потершись носом об ніс моєї собаки Фросі , наказавши їй бути слухняною, бо я повернусь у неділю....
З того часу минуло безліч неділь, змінилися декілька разів пори року.
Я знаю, я повернусь.
Але не сьогодні. Сьогодні я уявляю, як пахне в моїй кімнаті, як заглядає сонечко через виноградне листя, як пахне морем в моєму дворі, як гримлять ворота від вітру, як падають горіхи…”
Днями розмовляла з сусідкою, вона радилась щодо горіха — хоче спиляти, мовляв, Фрося зробила величезну нору під горіхом і за допомогою вітру деревина може впасти на будинок.
Мені жаль, бо таких горіхів я ніде не зустрічала, але дала їй згоду, зробити так, як краще. Сподіваюсь, що обійдеться зрізом гілок, хоча...
Дочекайся мене, дім . Будемо лікуватися від розлуки разом…”.
Наталя Бубнова, Бердянськ (зі сховка зник ключ)
Пані Чистякова, м. Чистякове, Донеччина
“Напередодні відчувалось щось важке й невизначене, страшне у своїй невідомості. Але ми все одно намагались жити життя, що триває — багато спілкувались з друзями, слухали музику, гуляли улюбленими маршрутами, навіть завершили ремонт нарешті-власного-житла.
До відремонтованого житла не встигли заїхати, улюблені маршрути стали недоступними, друзі роз'їхались, музика тепер нагадує про залишене в окупації щасливе життя”.
Свої в Telegram 
