Росіяни знесли наші будинки. Розповідають мешканці Маріуполя і Сєвєродонецька
Чутки про те, що в окупованих містах Донецької та Луганської областей замість ремонтувати пошкоджені будинки демонтуватимуть, ходили серед місцевих ще влітку. Окупаційна влада не відмовилася від цього задуму і почала втілювати його з приходом осені. Свої поспілкувалися з людьми зі сходу, чиї будинки знесли окупанти. Ці люди наразі у безпеці. Про знесення будинків вони дізналися через соцмережі або від знайомих.
Цей матеріал створений спільно із платформою Свій дім. Тут збирають свідчення всіх, чиє житло зруйнувала росія. Якщо ви хочете поділитися власними спогадами про втрачену оселю або заклад, заповніть коротку анкету https://bit.ly/sviydim.
Будинок був дуже теплий. Ми жили під звуки духових інструментів, фортепіано та оперного вокалу
Світлані Івановій з Сєвєродонецька 54 роки. Стільки ж вона прожила у п’ятиповерховому будинку №33 по вулиці Партизанській, що біля музичного училища імені Сергія Прокоф’єва.
«Це звичайна «панелька», таких у нашому місті багато. Моя трикімнатна квартира на третьому поверсі. Після капітального ремонту, з новими меблями та технікою. Квартира затишна та світла. Вона такою була…», — каже Світлана Миколаївна.
Вранці 24 лютого жінка разом з донькою та п’ятимісячною онукою одразу зібрались та виїхали на авто на західну Україну.
«Дорога була дуже важкою. Шалені пробки з автівок. До Рівного добиралися три доби через Дніпро та Бердичів. Незнайомі люди допомагали, залишали у себе на ночівлю, за що ми їм дуже вдячні», — згадує Світлана Іванова.
Наприкінці весни її будинок був ще цілим. За інформацією, яку жінці вдалося знайти, вже 2 червня будівля зазнала максимальних пошкоджень.
«Перший та другий під’їзди вигоріли, а третій та четвертий просто обвалилися. Я мешкала у четвертому. Там точно були жертви, бо в підвалі будинку переховувались люди. Скільки саме їх там було, не знаю».
Про знесення свого будинку Світлана Миколаївна дізналася у червні від сусідки. А згодом побачила в соцмережах фото та відео з технікою, яка працювала у дворі.
«Але будинок так і не розібрали. Тіла загиблих, наскільки нам відомо, так і не дістали з-під завалів. Мета всього цього дійства була лише для того, щоб зняти картинку пропагандистським ЗМІ. Ми одразу розуміли, що ніхто не буде займатись повноцінним знесенням та розбором залишків будинку. Він і досі аварійно небезпечний. Наприклад, сусідній, 34-й будинок, теж свого часу горів і в один із днів обвалився».
З цим будинком і квартирою у Світлани Іванової пов’язане все життя. Він був дуже теплий.
«Знайомі сміялись, що ми гріємо вулицю. Коли до нас приходили гості, взимку вікна були завжди на провітрюванні. Також навпроти було музичне училище імені Прокоф’єва, тож ми жили під постійні звуки духових інструментів, фортепіано та оперного вокалу. Але я так до цього звикла, що навіть не помічала, коли у студентів іноді заняття починалися о сьомій ранку.
А от з торця будинку був бар «Асторія», з яким весь будинок не міг примиритись, бо це була жахлива «наливайка» з усіма неприємними наслідками: димом від шашликів, бійками, галасом, гучною музикою та компаніями біля наших під’їздів. Але все одно наш будинок був затишнішим для нас.
Сусідка з третього під’їзду розмалювала стіни та лави чудовим петриківським розписом. Біля четвертого під’їзду росли чудові клени та абрикоси, які посадив ще мій тато. А перший та другий під’їзди розквітали чудовими клумбами».
Кіт Саймон у квартирі у Сєвєродонецьку
У Яни, донька Світлани Миколаївни, при згадці про будинок стискається серце — її родина тут мешкала, починаючи з 1970 року.
«Рідна панелька, яка бачила наше дитинство, юність, весілля, свята. Коли виносили столи до під'їзду, і моя бабуся пекла смачні пироги та пиріжки. Співала чудові пісні під акомпанемент мого дідуся на баяні. Потім цей будинок проводжав їх в останній путь і втішав нас з мамою.
Простий двір. Прості люди. Прості історії життя. Найрідніші та найулюбленіші.
Разом з будинком загинули люди. Разом з будинком знищили найцінніше — фотографії, відеозаписи, сімейний архів, реліквії та частину моєї душі. Повірити і усвідомити неможливо. Пробачити — тим паче».
Мій будинок просто зрівняли із землею. Здається, що це страшний сон
За даними Маріупольської міської ради, до знищення окупанти «приговорили» 914 будинків, а це 51 698 квартир. Наразі в місті вже демонтували 31 будинок і це 2 703 квартир.
Житло Ганни Котельнікової зараз — руїни. Немає хрущовки на проспекті Миру, 86. Будинок поруч під номером 88 теж знесли. Вони знаходилися через провулок від пологового будинку, про який у березні дізнався весь світ, бо росіяни скинули на нього авіабомбу.
Ганна Котєльнікова на мітингу у Маріуполі 22 лютого 2022
«Я жила з батьками та сестрою. Наша трикімнатна квартира знаходилася на третьому поверсі. Це був кооперативний будинок, який побудували жителі за власні кошти. Багато серед мешканців медичних робітників, в тому числі і моя мама, вона анестезіолог. Я теж пішла по її стопах. Мені був рік, коли батьків в’їхали у той будинок».
Після закінчення школи Ганна поїхала до Києва навчатися у медичному інституті. А коли повернулася, в цю квартиру переїхали її бабуся з дідусем, Ганна ж сестрою і батьками — в їхнє житло.
«Та квартира була більшою за площею, тому і вирішили зробити рокіровку. Вікна виходили на драматичний театр — прекрасний вид. Він змінився з приходом російської армії. Цей будинок можна було побачити на багатьох світлинах, наприклад, біля нього стояла розстріляна «ГАЗель»… Коли дідусь і бабуся померли, то квартира на проспекті Миру дісталася мені у спадок. Там жила з сином, поки він не переїхав навчатися у столичному виші».
З квартири Ганна виїхала 6 березня. Каже, тоді з’явилася інформація щодо «зеленого коридору».
«Зібрала деякі речі, які були під рукою. Поїхала до драматичного театру, а там з’ясувалося, що ніякого «зеленого коридору» немає. Зі мною була сестра з чоловіком і сином та собаки. Вирішили, по домівках не їхати, а піти до мами. Я ще двічі поверталася до своєї квартири, щоб забрати продукти. Востаннє — наступного дня після того, коли на пологовий скинули авіабомбу. Будинок був цілий, лише в кімнаті трохи тріснуло скло.
15 березня наша родина виїхала з Маріуполя, а 16 чи 17 у будинок на проспекті Миру влучив снаряд — між моєю квартирою та четвертим поверхом. Це мені згодом розповіли сусіди. Кажуть, що у будинку двічі була пожежа після обстрілів. У будинковому чаті це все обговорювали, написали, що загинув сусід. Коли ми ще ховалися у підвалі під час обстрілів, він виходив покурити і на наші благання цього не робити, відмахнувся».
Перший шок у Ганни трапився, коли в будинковому чаті побачила інформацію, що будинок будуть зносити. І на це повідомлення одна сусідка-колаборантка написала: «Ура, значит построят новый».
«Перш за все фотографії. Я нічого не взяла — ані світлини, ані карти пам’яті. Ще речі, які залишилися від бабусі з дідусем. Багато чашок, які привозила з різних поїздок. А ще — книжки з автографами авторів, їх я активно купувала в останні роки, здебільшого авторами є військові. Все це ментальні зв’язки з квартирою. Знайомий, який влітку там побував, сказав, що у всіх квартирах виламані двері. І у моїй теж. Він всередину не заходив, але я уявляю, що все, що хоча б було цінне — винесли».
У жовтні Ганна від знайомої отримала фотографію: біля її будинку стоїть будівельна техніка. А насправді — руйнівна. Наступного дня надійшла ще одна світлина — будинку №86 на проспекті Миру вже не було. Його просто зрівняли із землею.
Будинок мами
«Я не попрощалася з квартирою. Поїхала, будинок ще стояв. Я не думала, що більше його не побачу. Яке право вони мали зносити будинок? Мені б було значно морально простіше, якби згорілий будинок продовжував стояти. Можливо, після звільнення Маріуполя його і вдалося б відремонтувати. Але зараз ми вже про це не дізнаємося.
І досі не можу повірити, що моє місто понівечене, що мій будинок знищений, що з нами, українцями, все це відбувається. Періодично у мене виникає таке відчуття, що все це — просто страшний сон. Я прокинуся і все буде, як і раніше. Але, на жаль, вже не буде…».
Жили недалеко від «Азовсталі». Через обстріли 90% квартир повністю вигоріли
Дмитро Березенко (ім’я та прізвище змінені) з дружиною понад три десятиліття жив у п’ятиповерхівці на перехресті вулиці Азовстальської та бульвару Меотиди. Це Лівобережний район Маріуполя.
З початком повномасштабного вторгнення обидві доньки з родинами переїхали до батьків, щоб триматися разом. Літній чоловік згадує, як о восьмій ранку 13 березня під вікнами розірвався снаряд, у квартирі вибило всі вікна. А Дмитро Валентинович отримав поранення в ногу. Після цього велика родина перебралася до підвалу, де на земляній підлозі облаштували спальні місця. Житловий квартал, який знаходився в десяти хвилинах пішки від східних прохідних «Азовсталі», постійно обстрілювався. В результаті обстрілів майже 90% квартир у будинку, де мешкав Березенко, вигоріли повністю. І квартира Дмитра Валентиновича теж.
«Пам'ятаю, що температура у підвалі зазвичай була 12-14 градусів. 21 березня снаряд влучив у квартиру на першому поверсі. Розпочалась пожежа. Горіли плити перекриття і в підвалі температура підвищилася —була понад 20 градусів. І трималась такою декілька днів».
Третього квітня о шостій ранку майже всі, це біля 50 людей, вийшли з підвалу. А через 10 хвилин почався щільний обстріл. Люди попрямували у бік села Виноградне. Далі — Новоазовськ, де на них чекала процедура під назвою «фільтрація».
Родина Дмитра Березенка за допомогою волонтерів дісталася на підконтрольну територію через Ростов, Санкт-Петербург, Нарву (Естонія), Ригу, Варшаву, Львів.
Будинок на перехресті вулиці Азовстальської та бульвару Меотиди було здано в експлуатацію у 1965 році. Знесений — наприкінці жовтні 2022 року. Про те, що від будинку нічого не залишилося, Дмитро Валентинович дізнався з маріупольських чатів.
Свої в Telegram 
