Наш син постійно гукає татка і дивиться фото. Леонід Кузнецов рік тому вийшов з "Азовсталі" у полон
Леонід Кузнецов міг з сім’єю за першої можливості поїхати з Маріуполя. Але колишній військовослужбовець для себе вирішив — стане на захист рідного міста. І з початком повномасштабного вторгнення добровольцем приєднався до 12-ї бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького військової частини 3057 Нацгвардії України. Леонід з побратимами та бійцями з інших підрозділів Маріупольського гарнізону 86 днів героїчно обороняв місто.
20 травня, рік тому, Леонід Кузнецов з металургійного комбінату “Азовсталь” вийшов у полон. Перед цим він написав дружині, що побачаться вони через 3 місяці — такі терміни були озвучені військовим перед здачею у ворожий полон. Але вже пройшов рік, як Леонід Кузнецов і ще близько двох тисяч захисників і захисниць знаходяться у неволі.
Всі рідні Марії Кузнецової нещодавно виїхали за кордон, а вона з дворічним сином залишилася в Україні. Марія живе в очікуванні на таку бажану зустріч із коханим. Вона 12 місяців бореться за визволення свого чоловіка. За цей період з бригади Леоніда було звільнено 80 людей, за решітками залишаються ще близок 400.
Познайомилися на виступі Зеленського
Леонід і Марія познайомилися у 2016 році. Він студент 3-го курсу Маріупольського державного університету, вона щойно стала студенткою цього навчального закладу. Разом навчалися на кафедрі “Здоров’я людини”.
“Льоня помітив мене відразу, але я не надавала цьому значення. Вперше ми спілкувалися під час приїзду в університет Володимира Зеленського з “Вечірнім кварталом”. Потім Льоня написав мені в соцмережі — з того часу ми були разом”.
Після закінчення бакалаврату, восени 2018 року, хлопець вирішив піти служити на контрактній основі до Збройних сил України. Тоді Леонід був впевнений, що саме це його шлях.
“Льоня — дуже цілеспрямована людина, і завжди досягав поставленої мети. Він розумів, куди він йде і для чого. Казав, що армія — важливий етап в його житті, який потрібно пройти”.
Щасливі Леонід і Марія
Служба за контрактом закінчилася за 2,5 місяці до повномасштабного вторгненням. Останній рік Леонід постійно розмірковував про майбутнє. Його новою ціллю було навчання у новій поліції для подальшого кар’єрного розвитку.
“Щодня Льоня займався спортом: біг, турники тощо. Відмінна фізична форма йому була потрібна, щоб зробити наступний крок і здати нормативи у поліцію. Я підтримувала вибір чоловіка, хоча всі навкруги казали, що у разі більш масштабної агресії зі сторони російської армії, він буде серед тих, кому першому доведеться битися з ворогом. Але я тоді ті слова не сприймала серйозно. І дарма”.
Гадала, що буде, як у 2014-му, помилялася…
Тиждень до великої війни Леонід був сам не свій. Постійно переписувався і передзвонювався з хлопцями з бригади, в якій служив. А за день до повномасштабного вторгнення вночі пішов до банкомату, щоб з карток зняти гроші. Марія тоді не зрозуміла його дій. А Леоніду скупчення ворожої техніки на кордоні говорило про те, що ніяке це не навчання.
“24 лютого ми мали їхати на день народження мого племінника, йому тоді виповнився рік. Вже з самого ранку зателефонували мої батьки — вони були саме на тому кінці міста, де з першого дня почалися бойові дії. Там одразу зникла вода, зв’язок та інші блага цивілізації. Мама була в істериці, кричала, що їх бомблять. Льоня машиною поїхав за ними. Увечері до нас ще приїхала моя середня сестра з сім’єю”.
До повномасштабної війни родина жила щасливим життям у рідному Маріуполі
Світлана, старша сестра Марії, на той час з сім’єю була у Харкові. Вона за кілька днів до вторгнення народила, і з малюком і трирічним сином переховувалася від ворожих снарядів у підвалі. Родина там прожила понад місяць. Пізніше стане відомо, що 24 березня на будинок, де мешкали батьки чоловіка Світлани, росіяни скинули авіабомбу. Від літніх людей залишилося лише пів відра кісточок…
“Льоня наполягав, щоб нас вивезти з Маріуполя, але я твердо вирішила залишитися. Бо вважала, що буде, як у 2014 році. Тому залишилися. Як же я помилялася…”
Діти плакали від голоду — у мене і сестри поменшало грудного молока
Пощастило, що в під’їзді був добротний і великий підвал з кількома виходами. Леонід його обладнав: все вичистив, застелив підлогу.
До 6 березня Леонід був поряд з рідними, а потім сказав: "Я не можу тут сидіти, треба діяти".
Леонід зібрав речі і пішов добровольцем захищати Маріуполь
Марія була против. Але чоловік був непохитний: зібрав речі і пішов.
9 березня всі з квартири перебралися у підвал: Марія з півторарічним сином, сестра з дитиною і чоловіком, а також їхні батьки.Там вони переховувалися від авіабомб до 20 березня.
“Я за потреби виходила з підвалу. Підіймалася на четвертий поверх у квартиру за необхідними речами або на вогнищі приготувати поїсти. З їжею у нас було більш-менш все добре, бо вдалося завчасно придбати продукти. Але діти були голодні, бо годували їх грудним молоком, а його через постійний стрес і неймовірний холод з кожним днем ставало все менше. А ще економили воду, бо розуміли, що вона ось-ось закінчиться, і як бути далі ніхто не знав. Тому через голод діти постійно плакали”.
Перша спроба виїхати з Маріуполя була 19 березня, але автівка сестри Марії тоді не завелася. Бо поруч впала авіабомба і через це машина була понівечена. Залишилися у підвалі ще на одну ніч.
“Холодно було завжди, ми навіть вкривалися інеєм. У ніч перед від’їздом з сестрою майже не спали. Тримали дітей, притискали до себе, щоб їм було тепліше. Однієї миті навіть думали, що тут і залишимося, в цьому підвалі. Бо над будинком пролітав літак і будівля настільки похилилася, наче була зроблена з картону”.
Ховайся в селі, бо в містах будемо знищувати “укропів”
20 березня їм все ж вдалося виїхати, з цим допоміг батько Леоніда. Через брак палива довезти вдалося тільки у село Червоний Яр, це за 20 кілометрів від Маріуполя.
“Ми там пробули 5 днів. Там було тепло, була їжа. А ось зі зв'язком проблеми, тому бігала селом. Нарешті змогла зателефонувати старшій сестрі Світлані, яка тоді була у Харкові, вона знайшла волонтерів, які нас вивезли з того села до Нікольського. А там — безліч людей і багато автобусів. Що цікаво, весь транспорт їхав виключно до росії, в таганрог або ростов, і жодного на підконтрольну територію України".
Марія підійшла до російського солдата і спитала:
— Як виїхати в Україну?
А він подивився на неї і сказав:
— А навіщо тобі в Україну? Залишайся тут або сідай в будь-який автобус. Дивись, скільки їх їде в росію.
Але Марія наполягала на своєму:
— Ні, мені потрібно саме в Україну.
— Ну, якщо треба — їдь. Але попереджаю: ховайся в селах, бо ми поїдемо в міста, щоб знищувати “укропів”.
Дорога мікроавтобусом до Запоріжжя тривала 9 годин, на шляху було 15 блокпостів.
“На двох з них я не сподобалася росіянам, вони попросили тільки у мене паспорт і свідоцтво про народження дитини. Так підозріло мене роздивлялися. Але страху у мене не було, бо перебувала в інформаційному вакуумі. І, мабуть, це вплинуло на мій стан, бо я була спокійна, як ніколи”.
Льоня поранений і вже рік перебуває у нелюдських умовах
Вже потім Марія прочитає новини і зрозуміє, що їм дуже пощастило вибратися з окупації неушкодженими, бо кількома днями раніше тут розстріляли автоколону з людьми.
“Поки у нас не було зв’язку, Льоня спілкувався із Свєтою. А ми вперше обмінялися повідомленнями, коли вже змогли виїхати до Тернопільщини, це було 29 березня. Чоловік дуже рідко писав мені. А якщо і виходив на зв’язок, то намагався бути позитивним. Писав, що все добре і що скоро ми побачимося. Я навіть не знала про те, що він поранений, і він про це мовчав. Навіть знаходячись у пеклі, чоловік намагався уберегти мене від негативу. Про те, що Льоню контузило і що в нозі уламок, дізналася лише наприкінці лютого цього року від одного з побратимів, якого звільнили. Знаю, що коханий писав листа, але він до мене не дійшов”.
Всюди тільки і кажуть — чекайте!
17 травня Леонід написав дружині: "Нас нас вивозять з “Азовсталі” у Оленівку під Донецьком, в 20 км від міста".
“Він був впевнений у нашій зустрічі, бо всім захисникам Маріуполя давали гарантії. Їм пообіцяли, що у полоні вони ненадовго. Але вже пройшов рік, а мій чоловік і досі у неволі”.
Марія вірила, що після виходу з "Азовсталі" побачить чоловіка
Востаннє Льоня виходив на зв’язок наприкінці липня, після теракту у Оленівці. І знову заспокійливе повідомлення: "Не хвилюйся, зі мною все добре".
У жовтні Марія дізналася, що наприкінці вересня її чоловіка з Оленівської колонії вивезли до росії. Дружина оборонця Маріуполя намагалася дізнатися хоча б якусь інформацію від людей, яких обмінювали. Але ніхто нічого не знав. І лише наприкінці зими їй написав хлопець. Він був з Леонідом в одній камері, розповів про поранення, про умови перебування у камері, які гірші, ніж у звичайній в’язниці.
Всі організації, які причетні до звільнення, кажуть тільке одне — чекайте, ми працюємо. Марія обурюється, бо коли робить дописи і репости у соціальних мережах і звертається до політичних діячів, її одразу блокують.
Син чекає на татка і постійно дивиться його фото
“Зверталася, куди тільки можна. До військової частини, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Червоного Хреста, Міністерства оборони, Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних сил України, Служби безпеки України, Головного управління національної поліції, Офісу Президента. Є підтвердження від української сторони, де саме перебуває мій чоловік і від російської, що Льоня не причетний до злочинів. Але як бачите результат нульовий. “Чекайте” — у них на всі звернення одна відповідь. А у мене вже немає сил чекати, вже хочеться обійняти свого коханого. Я бачу, як нашому синові не вистачає батька, він постійно його кличе. Пройшло більше року, як вони бачились, а син досі впізнає тата на фото. Син знає та пишається, що його тато герой”.
Свої в Telegram 
